Рус підійшов до вогнища, поворушив його палицею, сів біля нього.
— Хай Дужий Вепр візьме руку Прудконогого Сайгака — вона тепла. У мерців руки холодні.
Намагаючись не дивитися на колишнього побратима, інкур узяв Русову руку. Справді, то була рука живої людини. Нарешті зважився глянути на нього. Зблизька, при вогнищі, Рус зовсім не був схожий на мерця. Це був справді живий Прудконогий Сайгак, який не так давно водив сміливих інкурів на небезпечні полювання.
— Це перед Дужим Вепром справді Прудконогий Сайгак? — нарешті видавив він з себе перші слова. — Дужий Вепр справді бачить славного мисливця?..
Рус хитнув головою.
— Звідки прийшов Прудконогий Сайгак?
— Із Краю Примар.
— З Краю Примар жоден інкур не вертався у стійбище.
— Іці і Прудконогому Сайгаку допоміг могутній бог чужинців — Володар Степу.
І розповів Рус, як цей бог допоміг йому добути вогонь і прогнати лютого одновухого ремкаха, що хазяйнував у тій землі, як тепер Володар Степу допомагає йому у полюванні. А полювати в тому краю є що. Не забув сказати і про тварин, які можуть замінити на полюванні ноги людині. Такі тварини у великій помочі стають, коли треба наздогнати звіра. Рус прийшов запросити в той багатий край інкурів. Там нема ніяких примар, нема й богів, яким треба віддавати кращі шматки м’яса. Там богом буде Рудий Тур — Володар Степу, і край той тепер зватиметься Країною Рудого Тура. Ось він, Володар Степу. І Рус простягнув Дужому Вепрові глиняного бичка, якого йому дала на дорогу Іка. Він допоможе інкурам переселитися на той бік Великої Ріки.
Дужий Вепр взяв до рук могутнього чужинського бога.
До ранку палахкотіло біля стійбища вогнище, і до ранку говорили Рус і Дужий Вепр. Здається, новий мисливський ватаг інкурів розумів свого попередника і вірив йому. А коли над степом зазоріло, Рус покинув свого побратима. Він ішов у бік Великої Ріки. За якийсь час уже потонув у високій траві, і Дужий Вепр тоді більше його не бачив. Рус обіцяв щоночі запалювати вогонь на скелі по той бік річки, щоб інкури повірили Дужому Вепрові.
Інкури повірили.
Часто посилав Зоуго мисливців на полювання до річки, але відтоді, окрім списів, вони стали брати з собою більше крем’яних сокир. Потай від Зоуго, валяючи дерева, що росли в прибережному ліску, лаштували вони міцні плоти. Їх треба було багато, щоб стало на всіх інкурів. Інкури вирішили залишити свій край і перебратися в Країну Рудого Тура. Там на них чекав Прудконогий Сайгак з мудрою сіроокою чужинкою і добрим гончарем Опом. Тепер інкури щоночі бачили вогонь потойбіч на скелі, він кликав їх. Прудконогий Сайгак розповів, де краще пускатися берега, щоб поминути оті небезпечні коловерті. Та й вони самі розвідали ті місця.
Інкури мало приносили здобичі, а Зоуго лютував з того, бо голодували його боги. У ямі ремкаха Ро тепер був молодий звір. Багато інкурів поклало голови, коли його переселяли сюди. Тепер він був за найвищого бога. І він також голодував.
Зоуго вже примічав, що останнім часом інкури не так щиро слухають його. І менше бояться. Здавалося, у них пропав трепет перед богами. Що б то могло означати? Погрожував — не допомагало. А живцем відряджати за Велику Ріку чомусь тепер не зважувався. Тепер він починав боятися інкурів.
А то одного разу мисливці повернулися додому зовсім без здобичі. І з їхнього настрою Зоуго не бачив, щоб це їх смутило. Не стали побиватися вони й тоді, коли він пригрозив, що розгнівані боги позбавлять їх вогню. Гай-гай! Тепер їх цим не злякаєш. Прудконогий Сайгак уміє його добувати, а вони сьогодні останнього плота зладнали, і цієї ночі…
Так, цієї ночі мала вирішитися доля інкурів. Цієї ночі інкури залишать стійбище. Тоді, коли зійде місяць. Всі: і малі й старі, чоловіки й жінки. І прихоплять свій домашній скарб. Лишать тут тільки Зоуго з його богами та Рудим Лисом. Але заберуть священний камінь. Це зробить Оп, коли старий засне. Оп уміє ходити нечутно, як рись. Той камінь з Країни Теплих Вітрів, так казав Прудконогий Сайгак, і його треба взяти з собою.
Серед ночі, коли над степом зійшов повний місяць, зі стійбища вирушив перший загін. Мовчки, без жодного звуку, йшли до річки інкури. Мов тіні, люди щезали у трав’яному вирі, і з-під їхніх ніг злякано злітали в нічне небо стривожені птахи. За першим ішли загони… ще й ще… і ось останній інкур залишив стійбище…
Біля воріт, як завжди, горіло вогнище, хоч на цей раз і не таке велике. Біля нього стояв Дужий Вепр і проводжав усіх. Він чекав Опа. Нарешті з’явився й він.
— Чи взяв Оп священний камінь? — запитав мисливський ватаг.