— Оп поклав його в торбу, як наказував Дужий Вепр. Тепер він не співає. Ось! — і показав торбу. — Дохла Гієна не прокинувся, та й чи прокинеться…
— Оп щось заподіяв Провісникові волі богів? — занепокоєно подивився на інкура Дужий Вепр.
— Ні, Оп нічого не зробив поганого. Голодний ремках розхитав колоду над ямою. Вона впала. Тепер ремках вилізе. Оп не міг підняти колоду. Нам треба поспішати.
— Інкурам ремках не страшний. Звір не піде в степ, він шукатиме здобич у стійбищі…
І вони рушили доганяти останній загін.
Провісник волі богів жив сам у великій, але захаращеній землянці. Під стелею висіли черепи всяких тварин, які давно та й нещодавно переселилися в інший світ. Це було, по суті, кладовисько богів цього сміливого, але убогого народу.
Того ранку Провісник волі богів таки прокинувся. І свій день почав, як завжди, з того, що дістав горщика зі священним напоєм і трохи відпив з нього. Напій той був якийсь смердючий, неприємний на смак. Рудий Лис до ладу не вмів його варити. Але старий пив, бо він допомагав йому говорити з богами. Щоб перебити бридкий присмак у роті, роздер крючкуватими пальцями шматок смаженого м’яса і почав перемелювати його беззубими яснами. То була нелегка робота.
Не встиг він проковтнути недожоване м’ясо, як раптом хитнулася запона з шкур, що затуляла вхід до землянки, і перед Провісником волі богів виріс молодий ремках. Він втягнув носом повітря і страшно заревів. Потім понюхав найбільший череп — то був череп його попередника. Але те, мабуть, мало його вдовольнило, і він рушив уперед, до Зоуго. Старий Провісник волі богів скочив у найдальший куток землянки, сподіваючись знайти там порятунок, але ремках невблаганно посунув за ним, перекидаючи все на своєму шляху…
…Спорожнілим стійбищем інкурів гуляв вітер. Вили в своїх ямах зголоднілі боги. Ніхто їм не кидав м’яса, не давав води. Забіг кудись і Рудий Лис, коли довідався, що з людей він один лишився у стійбищі. Тільки ремках бродив між ямами…
Країна Рудого Тура
Інкури радо зустріли перший ранок на новій землі. Усі плоти щасливо перепливли бурхливу річку; майже всі інкури добулися берега — лише старий, немічний Опів батько опинився в її водах, коли пліт проносило повз величезну лійку коловерті.
Зійшовши на берег і трохи перепочивши, переселенці взялися копати довкола скелі-гори землянки. Копали всі, хто міг: і старі, й малі, й жінки. Тільки мисливці з’юрмилися під скелею навколо Руса. Треба було йти на полювання, щоб добути для своїх родин м’яса.
— Славні інкури! — звернувся до мисливців колишній їхній ватаг. — Рус хоче повести вас у печеру Рудого Тура. Рудий Тур став богом Опа і Руса. Віднині він буде богом інкурів. Тепер інкури ніколи не приходитимуть у стійбище без здобичі…
І рушив угору по стежині, яку вже встигли протоптати до печери за той час, коли там оселився Рудий Тур.
Печера хлюпнула на мисливців прохолодою і застояним духом. У таємничій півтемряві зі стін і стелі на інкурів дивились руді тури і сайгаки. А серед печери стояв Кривий Оп. На ньому була довга одежа із сайгачих шкур, розцяцькована строкатими клаптями зі шкурок дрібних звірят. Гончар урочисто запалив серед печери вогнище, і тієї ж миті на кам’яних стінах затанцювали тіні людей, а малюнки звірів, здавалося, від цього ожили. Тепер Оп і зовсім був не схожий на гончара — то стояв серед печери жрець — величний служитель храму рудих звірів.
І робив він усе так, як навчила його сіроока чужинка, як робив її батько — мудрий жрець із Країни Теплих Вітрів.
— Хай удача чекає сміливих інкурів на полюванні! — нарешті звернувся цей жрець до мисливців. — Хай допоможе інкурам Рудий Тур — добрий Володар Степу. Діти інкурів тепер завжди матимуть м’ясо. Кращі шматки тепер інкури віддаватимуть дітям. Земля Рудого Тура щедро обдарує вас…
Цього разу на влови вів інкурів сам Рус. Дужий Вепр сам захотів цього. Рус їхав на коні, і то було найбільше диво, яке побачили інкури на цій землі…
У той вечір допізна палали вогнища під скелею на землі Рудого Тура. То люди святкували свою першу перемогу. Багато сайгаків уполювали тоді мисливці, а вертаючи назад, заскочили дужого молодого вовка. Вовк той був дарунком мудрій чужинці за доброго бога і за перемогу над Зоуго. Оп зробив з міцних вовчих зубів разок намиста і подарував його сіроокій на тому святі.
Тієї ночі, мабуть, уперше в стійбищі інкурів не плакали голодні діти.
Дні жовтого листя і дощів промайнули швидко, довше тягнувся час снігу та морозів. А тоді знов зацвіли квіти, заспівали птахи, що прилетіли з-за Великого Озера.