— Який жах! — мовила, важко дихаючи, місіс Прайс Рідлі. Вона йшла сюди досить швидко. — Я просто не можу без вашої поради, без вашого слова про все це, любий вікарію!
— Щось сталося? — стривожено запитав містер Клемент.
— Щось сталося? — Місіс Прайс Рідлі театрально повторила запитання. — Страшний скандал! Ніхто й подумати не міг. Розпусна жінка, гола-голісінька, задушена на килимку перед каміном у полковника Бентрі!
Священик витріщився на неї і запитав:
— Скажіть, а… з вами все гаразд?
— Та, звісно, де вже в таке повірити! Я спершу теж не йняла віри! Який лицемір! І отак стільки вже років…
Місіс Прайс Рідлі почала все переказувати. Коли вона скінчила, містер Клемент м’яко сказав:
— А хіба щось указує на те, що полковник причетний до всього цього?
— О преподобний вікарію, спустіться на землю! Доведеться, однак, розповісти вам одну історію. Минулого четверга… чи позаминулого? — та байдуже. Отож їхала я поїздом до Лондона. Полковник Бентрі опинився зі мною в одному купе. Він був весь у думках. І цілу дорогу просидів, устромивши носа у свою «Таймс». Так ніби не хотів розмовляти.
Вікарій розуміюче й співчутливо кивнув головою.
— У Педдінгтоні я з ним попрощалася. Він запропонував підвезти мене на таксі. Я відмовилась і поїхала автобусом на Оксфорд-стріт. А полковник Бентрі сів у таксі, і я добре чула, як він сказав шоферові їхати… Куди б ви думали?
Містер Клемент зацікавлено звів брови.
— На Сент-Джонс-Вуд! — Місіс Прайс Рідлі переможно замовкла.
Вікарія, однак, ці слова не вразили.
— І це, я вважаю, пряме підтвердження, — додала місіс Прайс Рідлі.
А в цей час у Госсінгтоні місіс Бентрі й міс Марпл сиділи у вітальні.
— Знаєте, я така рада, що її врешті забрали, — сказала місіс Бентрі. — Це дуже неприємно, коли в домі труд.
— Знаю, люба моя, знаю, що у вас на душі, — покивала головою міс Марпл.
— Звідки вам знати? — заперечила місіс Бентрі. — Це треба самому пережити. Пригадую, колись у ваших сусідів таке трапилося. Але ж сусіди — то зовсім інша річ. Сподіваюся, — провадила вона, — Артур не розлюбить свою бібліотеку. Ми частенько сидимо там. Що це ви надумали, Джейн?
Глянувши на годинник, міс Марпл підвелася з-за столу.
— Та, мабуть, мені пора вже додому, якщо я більше нічим не можу вам допомогти.
— Не йдіть іще, — попрохала місіс Бентрі. — Я знаю, майже всі поліцейські, фотограф і ті, які брали відбитки пальців, уже пішли, але мені й досі здається, ніби от-от має щось статися. А ви не повинні нічого пропустити.
Задзвонив телефон, і місіс Бентрі вийшла з кімнати. Повернулася вона весела, усміхнена.
— Я ж вам казала — щось має бути! Дзвонив полковник Мелчетт. Він везе сюди двоюрідну сестру тієї дівчини.
— Навіщо? — здивувалася міс Марпл.
— Ну… щоб вона подивилася, де це сталось, і таке інше.
— Мабуть, не тільки для цього, — проказала міс Марпл.
— Що ви маєте на увазі, Джейн?
— Гадаю, він хоче звести її з полковником Бентрі.
— Побачити, чи вона часом не впізнає його? — різко кинула місіс Бентрі. — Ну, звісно, вони змушені підозрювати Артура.
— Боюсь, що так воно і є.
— Ніби він причетний до цього! — Міс Марпл мовчала. Місіс Бентрі накинулася на неї із звинуваченнями:
— І не розказуйте мені про якогось нікчемного старигана, що жив із своєю покоївкою. Артур не такий!
— Ні, ні. Звичайно ж, ні.
— Він справді не такий. Просто часом він заграє з молоденькими дівчатами, що приходять на тенісний корт. Він до них такий великодушний і поблажливий! У цьому немає нічого поганого. А чом би й ні? Зрештою, — якось похмуро завершила місіс Бентрі, — у мене є сад.
Міс Марпл усміхнулася.
— Вам не варто хвилюватися, Доллі, — заспокоїла вона подругу.
— Та ні, я не хвилююсь. А втім, трохи є. Артур теж хвилюється. Його це пригнічує. Всі ці поліцейські, що нишпорять тут… Він пішов на ферму. Подивитись худобу. Його це завжди заспокоює. О, а ось і вони!
До будинку під’їхала машина начальника поліції. Полковник Мелчетт вийшов разом із гарно вбраною молодою жінкою.
— Місіс Бентрі, це — міс Тернер. Двоюрідна сестра… е-е… вбитої.
— Здрастуйте, — привіталася місіс Бентрі й подала Джозі руку. — Уявляю, як вам, бідолашній, мабуть, недобре.
— Так, це правда. Якось усе це не вкладається… Наче кошмарний сон, — щиро відказала міс Тернер.
Місіс Бентрі відрекомендувала міс Марпл. Мелчетт, ніби між іншим, спитав:
— А чоловік ваш удома?
— Подавсь на якусь ферму. Скоро повернеться.
— О-о! — тільки й мовив розгублено Мелчетт.