— Так, я з ним колись зустрічався… — І раптом ніби щось прокинулось у свідомості сера Генрі. Оте обличчя й постать у вітальні. Струнка літня жінка, яку він бачив останнього разу в Мелчетта.
— Ви хочете, щоб я став таким собі детективом-любителем? — промовив сер Генрі. — Це не мій профіль!
— Але ж насправді ви не любитель, — заперечив Джефферсон.
— І вже не професіонал. Я на пенсії.
— Це полегшує справу.
— Ви маєте на увазі, якби я служив у Скотленд-Ярді, то не міг втрутитись? Цілком справедливо.
— А тепер, — сказав Джефферсон, — ваш досвід дає вам право зацікавитися цією справою, і будь-яка допомога з вашого боку знайде підтримку.
— Професійна етика це дозволяє. Згоден. Але що ви хочете від мене, Конвею? Щоб я знайшов того, хто вбив дівчину?
— Саме так.
— У вас є якісь міркування?
— Аніякісіньких.
— Ви, певне, не повірите, але внизу, у вестибюлі, сидить експерт у таких містичних справах. Людина куди сильніша в цьому за мене. Скоріше всього, вона тут уже щось пронюхала.
— Ви це про кого?
— У вестибюлі, за третьою колоною ліворуч, сидить літня жінка з приємним байдужим обличчям старої дівки й розумом, що пізнав усю глибину зла, на яке здатна людина. І весь цей її досвід — із повсякденного життя. Жінку звати міс Марпл. Вона приїхала з містечка Сент-Мері-Мід — це за милю від Госсінгтона. Міс Марпл приятелює з подружжям Бентрі, і якщо стався злочин, то вона — саме та людина, яка потрібна, Конвею.
Джефферсон насупив густі брови й утупився в сера Генрі.
— Жартуєте?
— Анітрішки. Щойно ви згадали про Мелчетта. Коли я бачився з ним востаннє, поліція саме розслідувала одну сільську трагедію: покінчила життя самогубством — утопилась — одна дівчина. Поліція мала підозру — і цілком слушно, — що то вбивство, а не самогубство, і навіть гадала, що знає ім’я вбивці. І ось до мене підходить украй схвильована міс Марпл. Вона, мовляв, вважає, що повісять не того, кого треба. Доказів у неї немає, але вона нібито напевно знає, хто це зробив. І простягає мені клаптик паперу з прізвищем на ньому. Ви знаєте, Джефферсон, вийшло по її!
Конвей Джефферсон ще дужче насупив брови й недовірливо гмикнув. Потім скептично зауважив:
— Що ж, жіноча інтуїція!
— А вона називає це не так. Спеціалізація — ось її визначення.
— І що це означає?
— Бачте, Конвею, ми в поліції теж до цього вдаємося. Сталося, скажімо, пограбування — і ми приблизно вже знаємо, хто це зробив. Тобто хто з-поміж відомих нам злочинців. Просто ми знаємо зломщиків, які працюють у такій манері. А міс Марпл має цікавий, хоч іноді й банальний набір паралелей з сільського життя.
— Що ж вона може знати про дівчину, яка вихована в балагані і яка, мабуть, зроду не була в селі? — скептично запитав Джефферсон.
— Я думаю, — твердо відказав сер Генрі Клітерінг, — міс Марпл має свої міркування.
Очі в міс Марпл спалахнули, коли сер Генрі рушив до неї.
— О, сер Генрі, яке щастя зустріти вас тут! — Сер Генрі шанобливо відповів:
— Радий, дуже радий вас бачити! — Залившись рум’янцем, міс Марпл прошепотіла:
— Це так мило з вашого боку!
— Ви зупинилися тут?
— Так, ми зупинилися тут.
— Ми?
— Місіс Бентрі і я. — Вона допитливо глянула на нього. — Ви вже чули?.. Так, бачу, вже чули. Це жахливо, правда?
— А що тут робить Доллі Бентрі? Вона з чоловіком?
— Ні. Адже вони реагують на таке зовсім по-різному. Коли щось трапляється, бідолашний Бентрі просто зачиняється у себе в кабінеті або йде кудись на ферму. Як черепаха, знаєте, — втягне голову й сподівається, що її ніхто не бачить. Доллі, звичайно ж, людина зовсім інша.
— А Доллі, схоже, розважається, так? — спитав сер Генрі, який добре знав свою давню знайому.
— Ну… е-е… так. Бідолашна…
— І вона взяла вас з собою, щоб ви показали їй фокус?
Міс Марпл стримано відповіла:
— Доллі вважає, що зміна обстановки піде їй на добре, а їхати сама вона не хотіла. — Їхні очі зустрілись, і міс Марпл лагідно моргнула. — А втім, ви вгадали. Я почуваю себе незручно, бо, сказати правду, користі з мене ніякої.
— І нічого не спадає на думку? Жодної сільської історії?
— Поки що я мало про це знаю.
— Гадаю, я зможу вам допомогти. Я хочу спитати у вас поради, міс Марпл.