— Гаразд, гаразд, — примирливо мовив Марк Гаскелл. — Але я люблю казати те, що думаю. П’ятдесят тисяч наш шановний тесть хотів покласти на ім’я тієї недолугої, дурнуватої кицьки!
— Марку, не смій! Вона покійна!
— Так, вона покійна, бідолашне бісеня. А чому, зрештою, дівці було не скористатися зброєю, наданою їй природою? Хто я такий, щоб її судити? Я ж бо й сам накоїв у житті стільки лиха… Отож краще буде сказати, що на долю Рубі випало плести інтриги, а нам належало покласти їм край. Із самого початку. Ми зробили дурницю, що не зірвали її гру раніше.
— А що ви сказали Конвеєві, коли він надумав удочерити дівчину й повідомив вам про це? — спитав сер Генрі.
Марк розвів руками.
— А що ми могли сказати? Едді, ця покірна маленька леді, тримала себе в руках прекрасно. Вираз обличчя у неї був героїчний. А я намагався робити так, як вона.
— А я б зняла тривогу! — заявила місіс Бентрі.
— Ну, щиро кажучи, не наше діло знімати тривогу. Адже гроші Джеффові. Ми йому не кревні родичі. Він завжди був до нас дуже добрий. Не лишалось нічого іншого, як ждати. Але ми не любили маленьку Рубі.
— Коли б це була якась інша дівчина, — озвалась Аделаїда. — У Джеффа двоє онуків, знаєте. Якби це був котрийсь із них, ну, тоді ще можна зрозуміти… Джефф завжди наче був такий прив’язаний до Пітера…
— Я, звісно, знала, що Пітер від вашого першого шлюбу, — сказала місіс Бентрі. — Але я про це зовсім забула й завжди вважала його онуком містера Джефферсона.
— Я теж, — мовила Аделаїда. її голос пролунав на такій ноті, що змусив міс Марпл повернутися в кріслі й подивитися на неї.
— У всьому винна Джозі, — заявив Марк. — То вона її сюди привела.
— Але ж ти не думаєш, що вона зробила це навмисно? До того ж Джозі тобі завжди подобалась.
— Так. Мені подобалась. Вона здавалась мені славною.
— Те, що вона привела сюди Рубі, — звичайнісінька випадковість.
— Дівчинко, Джозі має голову на в’язах.
— Так, але ж не могла вона передбачити…
— Не могла, — перебив Аделаїду Марк. — Згоден. І не вважаю, що вона замислила все це сама. Але ні найменшого сумніву не маю в тому, що Джозі раніше за нас із тобою побачила, куди вітер віє, і мовчала.
— Я все ж таки гадаю, що не можна її за це звинувачувати, — зітхнувши, мовила Аделаїда.
— О, ми не можемо звинувачувати нікого! — погодився Марк.
— Рубі Кіні була гарнесенька? — поцікавилась місіс Бентрі.
Марк звів на неї здивований погляд:
— Я думав, ви її бачили…
— Так, звісно, бачила, — похопилася місіс Бентрі. — Мертву. Але ж її задушили, ви знаєте, і важко сказати… — Вона затремтіла.
— Як на мене, то Рубі не була гарненька, — замислено промовив Марк. — А без косметики взагалі ніяка. Обличчя худе, витягнуте, маленьке, нижня щелепа запала назад, бозна-який ніс…
— Огидний портрет! — кинула місіс Бентрі.
— О ні, гидка вона не була. Я ж кажу, з косметикою вона була досить симпатична… Ти як гадаєш, Едді?
— Так, косметику вона любила, і це її рятувало. У неї були чудові блакитні очі.
— Так, невинний дитячий погляд, а жирно підведені вії підкреслювали блакить очей. Волосся, звичайно, було вибілене. Знаєте, з білим волоссям — хай навіть вибіленим штучно — вона чимось нагадувала Розамунду, мою дружину. І, скажу вам, це й запало старому в око. — Марк зітхнув. — Так, історія дуже сумна… Але найстрашніше в ній те, що ми з Едді не можемо не радіти з її смерті. — Він не дав Аделаїді висловити протест. — Не треба, Едді. Я знаю, що в тебе на душі. У мене те саме. Я не хочу прикидатись! Але, зрозумійте правильно, у всій історії мене найбільше непокоїть Джефф. Тяжкий це був для нього удар. Я… — Він замовк і втупився у двері з вітальні на терасу. — Так, так. Ану поглянь, хто там?.. А ти безсовісна, Едді!
Місіс Джефферсон глянула через плече, охнула, почервоніла й схопилася на рівні. Вона швидко попростувала терасою до високого, середніх літ чоловіка з худорлявим, мідного кольору обличчям, що тримався якось непевно.
— Часом не Гуго Маклін? — спитала місіс Бентрі.
— Так, це він. Відомий під ім’ям Вільям Доббін.
— Дуже відданий чоловік, правда ж? — пробуркотіла місіс Бентрі.
— Собача відданість, — потвердив Марк. — Досить Едді лише свиснути — і Гуго примчить з іншого кінця світу. Він ще й досі сподівається одружитися з нею. І, скажу вам, вона вийде за нього.
Міс Марпл спостерігала за ними радісними очима. Нарешті сказала:
— Он як! Роман?
— У дусі добрих давніх часів, — запевнив її Марк. — Роками тягнеться. Така вже вона жінка, Едді. — І, розмірковуючи вголос, додав: — Мабуть, вранці йому подзвонила. А мені й не сказала!