— Я вас розумію, сер, — поволі мовив Едвардз. — Ви хочете, щоб я говорив щиро і розповів про те, про що й не згадував би, а ви й не мріяли б почути, якби йшлося про звичайне розслідування.
— Ви дуже розумний чоловік, Едвардзе, — сказав сер Генрі. — Це саме те, що я мав на увазі. — Якусь хвилину Едвардз помовчав, тоді повів далі:
— Звичайно ж, я знаю містера Джефферсона дуже добре. Я з ним уже чимало років і бачив його всякого — й бадьорого, й засмученого. Часом, сер, подумки питав себе: чи варто так боротися з долею, як бореться містер Джефферсон? Це йому обійшлося дуже дорого. Якби він зміг здатися, стати нещасним, самотнім, зламаним старим чоловіком, йому було б легше. Але для цього він надто гордий. Вмерти, але не здатися, — ось його гасло. Однак це виснажує його нерви, сер Генрі. На вигляд він чоловік урівноважений. Але я бачив, як він задихався від люті. А найбільше його вбиває обман.
— Ви маєте на увазі щось конкретне, Едвардзе?
— Так, сер. Ви просили мене бути щирим.
— Саме так.
— Тоді, сер Генрі, я вам ось що скажу: ота молода жінка, якою захопився містер Джефферсон, цього не варта була. Відверто кажучи, вона не заслуговувала доброго слова, їй було начхати на містера Джефферсона. Вся ця гра в повагу і вдячність — звичайнісінький обман. Не думаю, що дівчина йому якось шкодила, ні, просто вона була не така, якою він її бачив. І це дивно, сер, адже містер Джефферсон такий проникливий, розважливий джентльмен, його не легко обманути. Та чого не буває з джентльменом, коли йдеться про молоду жінку. Бачте, місіс Джефферсон, якій він завжди симпатизував і сам залежав від цієї симпатії, за літо дуже змінилася. Містер Джефферсон це помітив і сприйняв боляче. Розумієте, він любив її. А містера Марка ніколи не любив.
Сер Генрі перебив його запитанням:
— І все ж він постійно тримає містера Гаскелла біля себе?
— Так, але це — данина пам’яті про міс Розамунду, тобто місіс Гаскелл. Містер Джефферсон її дуже любив, вона була його втіха. А містер Марк — чоловік місіс Розамунди. Містер Джефферсон тільки так його завжди й сприймав.
— А якщо, приміром, містер Марк знов одружиться?
— Містер Джефферсон лютуватиме, сер.
— Навіть так? — звів брови сер Генрі.
— Він цього не покаже, але буде саме так.
— А якщо вийде заміж місіс Джефферсон?
— Містерові Джефферсону це теж не сподобається, сер.
— Прошу, розповідайте далі, Едвардзе.
— Я вже казав, що містер Джефферсон захопився тією дівчиною. З джентльменами це трапляється, мені вже не раз доводилося таке бачити. На них находить, мов хвороба. Їм хочеться захистити дівчину, вберегти її від лиха, осипати дарами, і в дев’яти випадках із десяти дівчина сама здатна дати собі раду й добре бачить свій шанс.
— Отже, ви вважаєте, що Рубі Кіні була інтриганка?
— Бачте, сер Генрі, дівчина була молода й недосвідчена, але задатки неабиякої інтриганки мала і стала б нею, якби ввійшла в смак. За п’ять років з неї вийшов би справжній експерт у цьому ділі.
— Я радий почути вашу думку про неї, — сказав сер Генрі. — Це дуже важливо. А тепер ви не пригадали б, коли містер Джефферсон говорив про це з членами родини?
— Таких розмов було дуже мало, сер. Містер Джефферсон висловлював свою думку й не допускав ніяких заперечень. Містерові Марку, що любив побалакати, він просто затикав рота. А місіс Джефферсон багато не говорила, вона жінка тиха. Але переконувати його не дуже поспішала.
Сер Генрі кивнув головою і спитав:
— Що ще? Як сприймала все це сама дівчина?
— Для неї це був, я б сказав, тріумф, сер Генрі, — не приховуючи відрази, сказав слуга.
— Тріумф, кажете? А вам не здається, що… — Сер Генрі добирав слова, прийнятні для Едвардза. — Що… е-е… її прихильність трималася на чомусь іншому?
— Містер Джефферсон руки їй не пропонував, сер. Він мав намір її удочерити.
— Гаразд. І все ж таки що ви про це гадаєте?
— Я, сер, був свідком одного випадку… — неквапом почав слуга.
— Це вже цікаво, розкажіть.
— Може, в цьому нічого такого й немає, сер. Просто якось Рубі розкрила сумочку, і звідти випав невеличкий фотознімок. Містер Джефферсон глянув на нього, мов шуліка на жертву, й сказав: «Егей, дівчинко, а це хто такий?» На знімку був молодик, смаглявий такий, з розтріпаним чубом, а краватка в нього була пов’язана недбало. Міс Кіні вдала, ніби нічого про це не знає, і сказала: «І не здогадуюся, Джеффі. Не збагну навіть, як він попав до моєї сумочки. Я його туди не клала».