— Ну, я… — Діна загнулась і засміялась. Потім сіла й закурила. — Ви просто чудо! — сказала вона. — Але чому ви хочете, щоб ми чесно призналися, хто ми насправді?
Міс Марпл спохмуріла й промовила:
— Бо вашого чоловіка щохвилини можуть заарештувати за вбивство.
19
Якусь мить Діна вражено дивилася на міс Марпл, потім недовірливо спитала:
— Безіла? За вбивство? Ви жартуєте?
— Анітрохи. Ви хіба не читали в газетах? — Діна перевела дух.
— Ви маєте на увазі ту дівчину з готелю «Меджестік»? Ви хочете сказати, що Безіла підозрюють у вбивстві?
— Так.
— Але ж це дурниця!
Знадвору долинуло гудіння автомобіля, грюкнули ворота. Безіл Блейк розчахнув двері й переступив поріг, тримаючи в руках пляшки.
— Джин і вермут. Ти… — почав він і затнувся, перевівши погляд на сувору, випростану гостю. Задихаючись, Діна заголосила:
— Вона, мабуть, збожеволіла! Каже, що тебе заарештують за вбивство Рубі Кіні.
— О господи! — вихопилось у Безіла Блейка. Пляшки попадали у нього з рук на канапу. Похитуючись, він дістався до крісла і впав у нього. Затуливши обличчя долонями, чоловік усе проказував: — О господи! О господи!
Діна кинулася до нього, вхопила його за плечі:
— Безіле, подивись на мене! Це неправда! Я знаю, це неправда! Я не вірю! — Він обійняв її і промовив:
— Господь з тобою, мила!
— То чому ж вони кажуть… Ти ж її навіть не знав, правда?
— Чого ж, він її знав, — озвалася міс Марпл.
— Заткни рота, стара відьмо! — люто кинув Безіл. — Послухай, Діно, люба моя. Я її майже не знав! Випадково зустрівся з нею раз чи два в готелі «Меджестік». Оце й усе — їй-Богу, це все!
— Нічого не розумію, — спантеличено промовила Діна. — Чому ж тоді тебе мають підозрювати?
Безіл застогнав. Він затулив долонями обличчя й сидів, похитуючись уперед і назад.
— Що ви зробили з килимком? — спитала міс Марпл.
— Викинув його на смітник, — машинально відказав Блейк.
Міс Марпл гірко прицмокнула язиком.
— Ви вчинили безглуздо, дуже безглуздо. Добрі підстилки на смітник не викидають. У ній, певне, заплуталися блищики з її сукні?
— Так, я не міг їх повибирати.
— Що ти кажеш? — закричала Діна.
— Спитай її. Вона, здається, знає все.
— Коли хочете, я можу розповісти, як усе було, — промовила міс Марпл. — Містере Блейк, поправите мене, якщо я казатиму не те. Думаю, після гострої сварки з дружиною на вечірці та чималої дози… спиртного, ви приїхали сюди. Я не знаю, о котрій це було.
— Близько другої ночі, — сумно мовив Безіл Блейк. — Я хотів був податися до міста, та, коли виїхав на околицю, передумав. Гадав, що Діна поїде туди вслід за мною. І повернув сюди. У будинку було темно. Я ввійшов, ввімкнув світло й побачив… я побачив… — Йому перехопило в горлі, і він замовк.
Міс Марпл почала розповідати далі:
— Ви побачили, що на підстилці перед каміном лежить дівчина. Дівчина в білій вечірній сукні, задушена. Не знаю, чи ви впізнали її тоді…
Безіл Блейк похитав головою:
— Я не міг на неї дивитись. Я тільки помітив її синє, опухле обличчя. Вона була вже мертва й лежала… отут, у моїй вітальні. — Він затремтів.
— Ви, звісно, були сам не свій, — лагідно промовила міс Марпл. — Ви були п’яні, а нерви у вас слабенькі. Вас, певне, охопила паніка. Ви не знали, як бути…
— Я боявся, що ось-ось з’явиться Діна й побачить мене з мертвою дівчиною, подумає, що це я її вбив. Потім мені прийшла в голову одна ідея. Тоді… Не знаю чому, але вона здалася мені блискучою. Я подумав: а чому б не підкинути дівчину в бібліотеку старому Бентрі? Той старий пихатий тип завжди на все дивиться звисока, зневажливо так, артистично, по-жіночому. «Хай знає, старий бундючний грубіян, — міркував я. — Ох і дурний же він матиме вигляд, коли побачить блондинку на своєму килимку». І, щоб пояснити все до кінця, додав: — Я був трохи п’яний, знаєте. Це було як розвага. Старий Бентрі з мертвою блондинкою!
— Атож, атож, — мовила міс Марпл. — У малого Томмі Бонда теж була така сама ідея. Досить вразливий хлопчик із комплексом неповноцінності. Він казав, що вчителька чіплялася до нього. Посадив у настінний годинник жабу, і та вистрибнула на вчительку. Ви вчинили так само, — провадила міс Марпл. — От тільки труп — куди серйозніша річ, ніж жаба.
Безіл знову застогнав:
— На ранок я прохмелів і збагнув, що накоїв. Мене скував страх. Потім сюди приїхала поліція — ще один віслюк, отой начальник поліції. Я його боявся, а щоб це приховати, повівся з ним грубо.