Діна виглянула у вікно й сказала:
— Під’їхала машина. У ній чоловіки.
— Мабуть, поліція, — кинула міс Марпл. Безіл Блейк устав. Він раптом зробився спокійний і рішучий. Навіть усміхнувся. Потім сказав:
— Отже, мені доведеться за це відповідати, так? Гаразд. Діно, люба, тримайся. Зв’яжися зі старим Сімсом — він адвокат нашої родини. Поїдь до матері й признайся, що ми одружилися. Вона не вкусить. І не хвилюйся, я цього не робив. Все має бути гаразд, розумієш, серце моє?
У двері постукали, і Безіл гукнув:
— Увійдіть!
У дверях з’явився інспектор Слек зі ще одним чоловіком і сказав:
— Містер Безіл Блейк?
— Так.
— Я маю ордер на ваш арешт. Ви звинувачуєтесь у вбивстві Рубі Кіні вночі на двадцяте вересня цього року. Попереджаю: все, що ви казатимете, може бути використане проти вас на суді. А зараз ходімо зі мною, прошу. Ви дістанете можливість зв’язатися зі своїм адвокатом.
Безіл кивнув головою, подивився на Діну, але не торкнувся її, тільки сказав:
— До побачення, Діно!
«Міцненький горішок» — промайнуло в інспектора Слека. Легенько вклонившись, він привітався з міс Марпл і подумав: «А ця стара кицька метка, її не обдуриш! Гарно ж ми прокрутили з килимком! І чоловік з автопарку біля студії допоміг, засвідчив, що молодик пішов з вечірки об одинадцятій, а не о дванадцятій. Не думаю, що його хлопці давали фальшиві свідчення, просто вони були п’яні, а на другий день Блейк їм сказав, що поїхав о дванадцятій ночі, і вони йому повірили. Ну що ж, цей уже попався. Йому пахне Броадмур* — він божевільний, його не повісять. Спочатку, мабуть, задушив Рівз, вивіз її за село, пішки повернувся до Дейнмута, взяв свою машину, що стояла десь на бічній алеї, помчав на вечірку, тоді повернувся до Дейнмута, притяг сюди Рубі Кіні, задушив її, підкинув у бібліотеку старого Бентрі, потім гайнув на своїй машині до кар’єру, підпалив чужу машину й приїхав сюди. Божевільний!
Коли поліцейські з Безілом поїхали, Діна Блейк обернулася до міс Марпл і промовила:
— Я не знаю, хто ви така, але ви повинні зрозуміти одне: Безіл цього не робив!
— Я знаю. І знаю, хто це зробив. Але це не так легко довести. Те, що ви щойно сказали, може допомогти. Ви наштовхнули мене на одну ідею… Я ніяк не могла збагнути, який же зв’язок… Отже, що там було?
20
— Я вдома, Артуре! — оголосила, немов королівський указ, місіс Бентрі, коли ввійшла до кабінету. Полковник Бентрі підбіг, палко поцілував дружину.
— Це просто чудово!
Слова його лунали щиро, манери були вишукані, але ніжну дружину, якою довгі роки була місіс Бентрі, не ошукаєш. І вона відразу ж запитала:
— Щось сталося?
— Ні. Нічого. А що таке?
— Ну, не знаю, — непевно мовила місіс Бентрі. — Все якось не так, хіба ні?
Розмовляючи, вона скинула пальто, і полковник Бентрі, обережно підхопивши його, поклав на спинку канапи. Все, як завжди, і водночас якось не так. «Чоловік наче всох, — подумала місіс Бентрі. — Потоншав, ще більше згорбився, під очима мішки, а погляд його не готовий зустрітися з моїм». Удаючи веселого, полковник Бентрі провадив:
— Ну, то як там у Дейнмуті?
— О, це була справжня насолода! Тобі слід було поїхати туди, Артуре.
— Я не міг, люба. У мене дуже багато справ.
— І все ж, гадаю, переміна місця не завадила б. Тобі подобаються Джефферсони?
— Так, звичайно. Бідолаха… Славний чоловік. Все так прикро…
— Що ж ти робив, поки мене не було?
— А нічого, власне. Ходив по фермах. Сам переконався, що Андерсонам таки пора перекривати дах. Старий уже не полагодиш.
— А як минуло засідання Редфордшірської ради?
— Я… ну… Знаєш, я не поїхав.
— Не поїхав? Але ж ти мав головувати!
— Розумієш, Доллі, сталася якась помилка. Мене спитали, чи я не проти, коли замість мене головуватиме Томпсон.
— Зрозуміло! — відрубала місіс Бентрі. Вона стягла рукавичку й кинула її в кошик на сміття.
Старий Бентрі ступив був до кошика, але жінка спинила його:
— Не треба. Облиш її. Я ненавиджу рукавички! — Полковник Бентрі стривожено подивився на дружину. Місіс Бентрі твердо промовила:
— Ти у четвер вечеряв з Дафсами?
— А, це? Вечерю відклали. У них захворів кухар.
— Ідіоти! — кинула місіс Бентрі й запитала: — Ти вчора ходив до Нейлорзів?
— Я їм зателефонував, сказав, що мені недобре, й вибачився. Вони мене зрозуміли.
— Авжеж, — сумно мовила місіс Бентрі. Вона сіла за письмовий стіл, узяла садові ножиці й спокійнісінько повідрізала один по одному пальці в своєї другої рукавички.