— Що ти робиш, Доллі?!
— Мені хочеться нищити, — відказала місіс Бентрі. Потім підвелася. — Де ми сядемо після вечері, Артуре? У бібліотеці?
— Ну… е-е… я не знаю, чи… Та й тут дуже приємно… або у вітальні.
— Я думаю, — заявила місіс Бентрі, — ми сядемо в бібліотеці.
Бентрі виструнчився, в очах його спалахнули веселі іскорки, і він промовив:
— Гаразд, люба моя, сядемо в бібліотеці!
Роздратовано зітхнувши, місіс Бентрі поклала телефонну трубку. Вона дзвонила вже двічі, і щоразу та сама відповідь: міс Марпл удома немає. Нетерпляча вдачею, місіс Бентрі швиденько всіх обдзвонила, навіть торговця рибою — той жив у такому місці, що завжди знав, хто й де був у селі. Але він вибачився, бо цього дня міс Марпл не бачив.
— То де ж вона?! — ні до кого не звертаючись, вигукнула місіс Бентрі.
За спиною в неї хтось поштиво відкашлявся. Вихований Лоррімер пробурмотів:
— Ви шукаєте міс Марпл, мадам? Я щойно бачив, як вона підходила до будинку.
Місіс Бентрі кинулася до дверей, розчинила їх і, задихаючись від хвилювання, привітала міс Марпл.
— А я вас скрізь шукала! Де ви були? — Місіс Бентрі подивилася через плече. Лоррімер зник. — Це просто жах! Люди починають цуратися Артура! Він на очах постарів. Ми повинні щось зробити!
— Не хвилюйся, Доллі! — якось дивно промовила міс Марпл.
Із дверей кабінету вийшов полковник Бентрі.
— О, міс Марпл! Доброго ранку! Дуже радий, що ви прийшли. Моя дружина надзвонювала вам, немов збожеволіла.
— Мабуть, я краще розповім вам про новину, — сказала міс Марпл, ідучи за місіс Бентрі до кабінету.
— Новину?
— Щойно за вбивство Рубі Кіні заарештовано Безіла Блейка.
— Безіла Блейка?! — вигукнув полковник.
— Хоч він і не вбивав, — додала міс Марпл. Полковник Бентрі не звернув на ці слова уваги. Певне, й не почув їх до пуття.
— Ви хочете сказати, що він задушив дівчину, привіз її сюди й підкинув у мою бібліотеку?
— Він підкинув її у вашу бібліотеку, — пояснила міс Марпл, — але він не вбивав.
— Дурниці! Якщо Блейк підкинув її в бібліотеку, то він-таки й убив. Одне випливає з одного!
— Не конче. Він знайшов її в своєму котеджі, коли вона була вже мертва.
— Дуже правдоподібна історія! — іронічно кинув полковник. — Якщо ви — порядна людина й знаходите трупа, то дзвоните до поліції.
— Ну, — мовила міс Марпл, — не в кожного ж такі залізні нерви, як у вас, полковнику Бентрі. У вас ще та школа. А молодь тепер зовсім інша.
— Кишка тонка, — зауважив полковник, повторюючи заяложену свою думку.
— Дехто з них, — провадила міс Марпл, — пережив тяжкі часи. Я багато чула про Безіла. Він пройшов підготовку з пасивної протиповітряної оборони ще коли йому було вісімнадцять років. Тоді ж ускочив до охопленого вогнем будинку й виніс по одному четверо дітей. Потім кинувся ще й по собаку, хоч його попереджали, що це дуже небезпечно. Будинок завалився і накрив його. Безіла витягли, врятували, але груди в нього були тяжко поранені, і він довго лежав у гіпсі. Саме тоді Блейк і зацікавився конструюванням.
— О! — Полковник прокашлявся і висякав носа. — А я… е-е… я про це й не знав.
— Він про це не любив розповідати, — пояснила міс Марпл.
— Е-е… цілком правильно. Міцна закваска. Куди міцніша, ніж я гадав. Це ще раз підтверджує те, що не треба поспішати, коли складаєш про людей думку. — Полковник Бентрі мав присоромлений вигляд. — І все ж таки… — У ньому знову прокинулось обурення. — Що він собі думав, коли хотів звалити вину на мене?
— Навряд щоб він цього хотів, — сказала міс Марпл. — Він просто задумав пожартувати. Бачте, він був тоді п’яний.
— Був п’яний?! — вигукнув полковник Бентрі з притаманною англійцям симпатією до всього, що пов’язане зі спиртним. — Ну, знаєте, не можна засуджувати чоловіка за п’яну витівку. Пригадую, коли я вчився у Кембріджі, то якось таке втнув… Ну гаразд, дарма. Одне слово, страшний скандал тоді був. — Він пирснув зо сміху, потім враз похопився і став серйозний. Змірявши міс Марпл пильним поглядом, спитав: — То ви вважаєте, що то не він убив, так?
— Я цього певна.
— І знаєте, хто це зробив? — Міс Марпл кивнула головою.
— Вона просто чудо! — вигукнула місіс Бентрі в захваті.
— Ну, і хто ж?
— Я ж оце й прийшла, щоб попросити вашої допомоги, — сказала міс Марпл. — Гадаю, коли ми побуваємо в Сомерсет-Хаусі, у нас з’являться грандіозні ідеї!
21
Сер Генрі був дуже похмурий.
— Мені це не до вподоби, — сказав він.
— Я розумію, — мовила міс Марпл, — для вас такий метод нетрадиційний. Але це дуже важливо для того, щоб переконатися остаточно. І якщо містер Джефферсон погодиться…