Побачивши місіс Бентрі та міс Марпл, Джозефіна Тернер зупинилася. Місіс Бентрі приязно мовила:
— Доброго здоров'я, міс Тернер! Ми приїхали дещо розслідувати.
Джозі винувато роззирнулася, потім тихо озвалась:
— Це жах! І досі ніхто нічого не знає. Тобто й досі не дійшло до газет. Тоді мене, мабуть, розпитуватиме кожен. А це просто жахливо. Сама не знаю, що казати.
Вона розпачливо втупилась у міс Марпл.
— Так, боюся, вам буде сутужно, — зітхнула та. Таке співчуття Джозі потішило.
— Розумієте, містер Прескотт наказав мені мовчати. Воно й добре, але ж кожен неодмінно схоче про щось у мене запитати, а людей же не можна ображати. Містер Прескотт сподівається, що я працюватиму й далі, а він, мовляв, був не дуже тактовний, отож я, звісно, докладу всіх зусиль… І справді, не розумію, чому все повинно окошитися на мені?
— Ви не проти, якщо я відверто про щось вас спитаю? — звернувся до неї сер Генрі.
— О, питайте про що завгодно! — якось нещиро відказала Джозі.
— У вас через усе це були якісь непорозуміння з місіс Джефферсон і містером Гаскеллом?
— Ви маєте на увазі вбивство?
— Ні, я не маю на увазі вбивство.
Джозі ніяково заламала пальці, потім трохи сумно відказала:
— І були й не були, якщо ви мене розумієте. Ніхто з них не сказав мені жодного слова. Та, гадаю, за те, що містер Джефферсон так прикипів серцем до Рубі, вони звинувачували саме мене. Але хіба я винна? Таке буває. Тоді я навіть не думала, що до цього дійде. Я… я була просто ошелешена! — Вона говорила щиро, сумніву не було.
— Я вам вірю, — привітно сказав сер Генрі. — І все ж таки до цього дійшло? Джозі підвела голову:
— Так, це була вдача. Кожен має право на свою вдачу в житті.
Вона обвела всіх зухвалим, запитливим поглядом і пішла в готель.
— Не думаю, що це зробила вона, — розважливо мовив Пітер.
— А цей ніготь — цікава штука, — стиха проказала міс Марші. — Знаєте, він не дає мені спокою. Як пояснити її нігті?
— Нігті? — здивувався сер Генрі.
— Нігті в убитої дівчини, — пояснила місіс Бентрі. — Вони були в неї короткі, але тепер, після розповіді Джейн… Тут щось не те. У таких дівчат нігті завжди довгі.
— Певна річ, якщо вона відірвала одного нігтя, то позрізала й решту, щоб усі були однакові, — зауважила міс Марпл. — Цікаво, чи знайшли в її кімнаті зрізані нігті?
Сер Генрі вражено подивився на неї і сказав:
— Я запитаю Гарпера, коли він повернеться.
— Звідки повернеться? — поцікавилась місіс Бентрі. — Він хіба не поїхав до Госсінггона?
— Ні, — відповів сер Генрі. — Сталася ще одна трагедія. У кар'єрі знайшли спалену машину.
— А в ній хтось був? — насторожилась міс Марші.
— Боюся, що був.
— Гадаю, там була ота дівчинка зі скаутів, яку розшукують. Пейшенс… ні, Памела Рівз, — замислено промовила міс Марпл.
Сер Генрі звів на неї очі:
— Заради всього святого, чому ви так вважаєте? Міс Марші зашарілася:
— По радіо оголошували, що вчора ввечері з дому зникла дівчинка. Вона живе у Данлей-Вейл — це там неподалік, — а востаннє її бачили на зборах дівчат-скаутів у Данбері-Даунз. А це вже й зовсім близько. Отож додому їй треба їхати через Дейнмут. Все збігається, так? Тобто вона або бачила, або чула щось таке, чого ніхто не повинен був ні бачити, ні чути. А коли так, то дівчинка ставала для вбивці небезпечною людиною, і її треба було усунути. Такі два випадки не можуть бути не пов'язані між собою, як ви гадаєте?
— Ви вважаєте, що це теж убивство? — тремтячим голосом спитав сер Генрі.
— А чом би й ні? — її спокійний, лагідний погляд зустрівся з його. — Вчинивши одне вбивство, людина не зупиняється перед другим, адже так? Навіть перед третім.
— Третім?! Невже ви думаєте, що буде й третє?
— Так, цілком можливо.
— Міс Марпл, ви мене лякаєте, — промовив сер Генрі. — Може, ви навіть знаєте, хто буде третій?
— У мене є чудова ідея! — відказала міс Марпл.
Полковник Мелчетт і старший поліційний офіцер Гарпер перезирнулися. Гарпер приїхав до Мач-Бенхема порадитись.
— Отже, що ми знаємо і чого не знаємо? — сумно запитав Мелчетт.
— Другого більше, сер.
— Тепер уже треба брати до уваги дві смерті, — сказав Мелчетт. — Два вбивства. Рубі Кіні й та дівчинка, Памела Рівз. Речових доказів, що це саме вона, не дуже багато, але достатньо, її впізнали по ґудзику від скаутської уніформи та по черевичку, який не згорів. Диявольська справа, Гарпер.
— Ваша правда, сер, — поволі мовив старший поліційний офіцер.
— Втішає тільки одне: коли машина загорілася, дівчинка була вже мертва. Так каже Гайдок. Це підтверджується й тим, що вона лежала впоперек сидіння. Певне, її вдарили по голові. Бідолашне дитя…
— А може, задушили?
— Гадаєте?
— Так, сер, є й такі вбивці.
— Знаю. Я бачив батька й матір дівчинки. Мати у нестямі. Це жах. Треба з'ясувати, чи ці два вбивства пов'язані між собою.
Гарпер почав перелічувати події, загинаючи пальці:
— Була на зборах скаутів у Данбері-Даунз. Подруги стверджують, що поводилась, як завжди, й була весела. З трьома подругами, які поверталися до Медчестера автобусом, не поїхала. Сказала, що зайде до універмагу «Вулвортс» у Дейнмуті, а вже звідти поїде автобусом додому. Цілком правдоподібно, адже «Вулвортс» у Дейнмуті розкішний, а дівчинка живе в селі, і їй не часто випадає їздити до містечка. Головна дорога до Дейнмута робить чималий гак; Памела Рівз зрізує його, йде навпрошки через поле і стежками заходить біля готелю «Меджестік» у Дейнмут з його західного боку. Там вона, цілком імовірно, чує або бачить щось таке, що стосується Рубі Кіні, й стає для вбивці небезпечною. Скажімо, чує, як убивця домовляється з Рубі Кіні зустрітись об одинадцятій вечора. Він розуміє, що його підслухали, й усуває Памелу.
— Це в тому разі, якщо вбивство Рубі Кіні було замислене заздалегідь, а не випадкове.
— Гадаю, так воно й було, сер. Хоч і скидається на несподіване насильство — спалах почуттів, ревнощі… Але я вже починаю думати, що це не так. Бо як же тоді пояснити смерть дівчинки? Якщо Памела була свідком самого злочину, то він стався пізно ввечері, близько одинадцятої, а що вона робила такої пори в готелі «Меджестік»? Крім того, її батько й мати занепокоїлись, що вона не повернулась, близько дев'ятої.
— А може, вона просто йшла у Дейнмуті до когось такого, кого не знають ні рідні, ні друзі, і її вбивство зовсім не пов'язане з першим убивством.
— Так, сер, але я не можу в це повірити. Погляньте, навіть ця стара леді, міс Марпл, одразу здогадалася, що тут є якийсь зв'язок і що в машині тіло дівчинки зі скаутів. Метка, скажу вам, ця стара леді! О, вони такі! Кмітливі, знаєте. Одразу мітять у саму суть.
— Вона робила це вже не раз, — сухо промовив полковник Мелчетт.
— Та й потім, сер, ця машина. Саме вона пов'язує друге вбивство з готелем «Меджестік», бо належить містеру Джорджу Бартлетту.
Погляди слідчих знову зустрілися.
— Джорджу Бартлетту? — перепитав Мелчетт. — Он як! Ваша думка?
Гарпер знову заходився методично переповідати різні події:
— Востаннє Рубі Кіні бачили з Джорджем Бартлеттом. Він каже, що потім вона пішла до себе нагору. Це підтверджується: в її кімнаті знайдено сукню, в якій вона танцювала. І тут виникає запитання: чи не пішла вона перевдягнутися, щоб потім зустрітися з ним? І чи не домовлялися вони про побачення раніше — скажімо, перед вечерею, — а Памела Рівз випадково підслухала їх?
— Він заявив про свою машину аж уранці, — підхопив полковник, — і був якийсь невпевнений. Прикидався, ніби не пригадує, коли бачив її востаннє.
— Це може бути від великого розуму, сер. Як на мене, то він або дуже розумний чоловік, і тому такий неуважний, або ж просто неуважний.
— Нам потрібен мотив, — сказав Мелчетт. — А в нього ніякого мотиву вбивати Рубі Кіні немає.
— Так, саме тут ми щоразу й застряємо. Мотив! Як я розумію, всі повідомлення з Палацу танців у Бріксвеллі нічого не дають.