Міс Марпл з'явилася на терасі, коли Гуго Маклін і Аделаїда Джефферсон уже йшли стежкою до моря. Вона сіла поруч із місіс Бентрі й сказала:
— Він такий відданий їй!
— Він відданий їй уже багато років. Незвичайна людина!
— Я знаю. Як майор Бері. Цілих десять років упадав коло вдови одного чоловіка, що загинув на війні в Індії. І вже почали навіть розповідати про це анекдоти! Зрештою вона здалася. Та, на жаль, за десять днів до одруження втекла з шофером. Теж дуже чарівна жінка. І така врівноважена…
— Часом люди коять дивовижні речі, — погодилася місіс Бентрі. — От якби ви були тут, Джейн, коли Едді Джефферсон розповідала про себе — як її чоловік розтринькав усі гроші і вони жодного разу не поскаржилися містерові Джефферсону… А потім, цього літа, з нею наче щось сталося…
— Мені здається, вона повстала проти того, щоб жити в минулому, — сказала міс Марпл. — Зрештою, всьому свій час. Хіба ж усидиш у кімнаті, де постійно зашторені вікна?! Просто місіс Джефферсон підняла штори й скинула вдовине вбрання, а її свекрові це припало не до вподоби. Він відчув себе покинутим, хоч і на мить не припускаю, що він зрозумів, хто її до цього підштовхнув. Це б йому, гадаю, теж не сподобалось. Але він був готовий до того, що сталось, як той старий містер Беджер, коли його дружина вдалася до спіритизму. Кожна гарненька дівчина, що вміє добре слухати, зробила б те саме.
— На вашу думку, ота її двоюрідна сестра, Джозі, привезла дівчину навмисне і це була родинна змова?
Міс Марпл похитала головою:
— Ні, я так не вважаю. І не думаю, що Джозі вміє робити ставку на людські почуття. Вона досить тупувата. Її меткий, але вузько практичний розум не здатен передбачити майбутнє, тому вона щоразу дивується всьому, що стається.
— Здається, це було несподіванкою для всіх, — сказала місіс Бентрі. — І для Едді, та й Марка теж.
Міс Марші усміхнулася:
— Цей мав, я б сказала, інші турботи. Самовпевнений молодик із блукаючим поглядом… Такий у вдівцях довго не засидиться, хоч би який закоханий був у свою дружину. Гадаю, вони обоє стогнали в ярмі завжди живої пам'яті старого містера Джефферсона. Але чоловікам щодо цього легше, звичайно, — цинічно додала міс Марпл.
Цієї самої хвилини Марк у розмові з сером Генрі Клітерінгом підтверджував таку думку про себе. З притаманною йому відвертістю він почав із самої суті:
— Мені раптом спало на думку, що в списку тих, кого підозрює поліція, я стою на першому місці! Вони копалися в моїх фінансових справах. Я банкрут або ось-ось ним стану. Якщо старий Джефф помре, як і слід сподіватися, через місяць-два, а ми з Едді, теж як слід сподіватися, поділимо гроші, то все буде гаразд. У мене страшні борт! І якщо вже настане крах, він буде остаточний! А якщо я дістану відстрочку, то, навпаки, опинюся на висоті й розбагатію.
— А ви азартний гравець, — зауважив сер Генрі Клітерінг.
— І був такий завжди. Ризик в усьому — ось моє гасло! Так, те, що хтось задушив цю бідолашну дівчинку, — для мене велика вдача. Я цього не робив. Я не вбивця. Мені здається, я б ніколи не зміг убити. Бо надто ледачий. Але навряд чи поліція мені повірить! Для них я — особа, що відповідає на запитання слідчого! Мотив — ось він, і ніяких докорів сумління! Хоч убий, не збагну, чому я й досі не за ґратами. Той старший поліційний офіцер вовком на мене дивиться.
— У вас є дуже багато — алібі.
— Алібі — це найсумнівніша річ на світі! Ще жодна невинна людина не мала алібі! До того ж усе залежить від того, здається, коли настала смерть. Гаразд, нехай три лікарі засвідчать, що її вбито опівночі. А якщо щонайменше шість лікарів заприсягнуть, що її вбито о п'ятій ранку? Що тоді буде з моїм алібі?
— О, то ви ще й жартуєте!
— Дурна вдача, правда? — весело мовив Марк. — Відверто кажучи, я трохи наляканий. Так, цим убивством. І не думайте, нібито мені не шкода старого Джеффа. Шкода. Але краще так, краще цей удар, аніж він довідався б про неї всю правду.
— Ви про що?
Марк підморгнув.
— Куди вона ввечері виходила? Б'юсь об заклад, до чоловіка! А Джеффові це не сподобалося б. Аж ніяк не сподобалося б. Коли б він дізнався, що Рубі йому зраджує, і зовсім вона не безневинна лепетушечка, яку з себе вдає… А мій тесть чоловік незвичайний. Він людина залізна, та якщо вже його прорве, — начувайся!
Сер Генрі з цікавістю подивився на Марка.
— Ви його любите чи ні?
— Я його дуже люблю й водночас не можу терпіти. Спробую пояснити. Конвей Джефферсон із тих, хто хоче, щоб кругом усе було по його. Великодушний деспот — ось хто він такий. Щедрий, турботливий, але дудка в його руках, і під неї всі мають танцювати. — Марк Гаскелл зробив паузу, потім повів далі. — Я кохав свою дружину. І вже нікого так не кохатиму. Розамунда була мені й сонце, й щастя, й радість, і коли вона загинула, то я ніби опинився в нокауті на рингу. Але рефері дав мені забагато часу. Зрештою, я чоловік, люблю жінок і не збираюсь одружуватися. Боронь боже! Тут сумніву немає. Доводиться бути обережним, але в мене є свої втіхи. У бідолашної Едді їх немає. Едді чудова жінка — з тих, із якими чоловіки хочуть одружуватися. Дайте їй хоч найменшу можливість — і вона знову вийде заміж, буде й сама дуже щаслива, й ощасливить чоловіка.
Але старий Джефф увесь цей час бачить Едді тільки Френковою дружиною і змушує і її бачити себе такою. Він не знає, що ми з нею у в'язниці. Я вирвався звідти давно, тихенько, Едді — цього літа, — і Джеффа це шокувало, зруйнувало його світ. І ось наслідок — Рубі Кіні. — І Гаскелл, не втримавшись, заспівав:
— Що ж, вип'ємо, Клітерінг!
«Не дивно, що поліція його підозрює», — подумав сер Генрі.
Меткаф був одним із найпопулярніших у Дейнмуті лікарів. Він не відзначався професійним тактом, однак його поява підбадьорювала хворих. Це був середнього віку чоловік, із приємним тихим голосом. Він уважно слухав старшого поліційного офіцера Гарпера і ввічливо, чітко відповідав на його питання.
— Отже, все, про що мені розповіла місіс Джефферсон, — правда, містере Меткаф?
— Так, стан здоров'я містера Джефферсона небезпечний. Ось уже кілька років він себе просто не береже. В його розумінні жити як усі — це жити вдвічі інтенсивніше, ніж звичайна людина його віку. Містер Джефферсон від усього відмовляється — відпочивати, не хвилюватися, поволі рухатись і взагалі виконувати будь-яку пораду, мою чи інших лікарів. І ось наслідок — він спрацювався, як старий двигун. Серце, легені, кров'яний тиск — усе під загрозою.
— Отже, містер Джефферсон рішуче відмовляється слухатись?
— Так. Не знаю, правда, чи варто його звинувачувати. Своїм пацієнтам я такого не кажу, містере Гарпер, але вам скажу: людина може спрацюватись як від роботи, так і від бездіяльності. Чимало моїх колег чинять так само, наслідуючи мене, і це непогано. У такому містечку, як Дейнмут, частіше маємо друге. Каліки чіпляються за життя, смертельно перелякані, щоб, крий боже, не перенапружитись, не ковтнути надто свіжого повітря чи якогось мікроба або не з'їсти чогось несвіжого.
— Так, здається, ви маєте рацію, — погодився Гарпер. — Отже, підсумовуючи, можна сказати так: Конвей Джефферсон досить міцний фізично, краще сказати, тілом. На що ж він здатен у своїй, так би мовити, активній формі?
— Руки й плечі в нього неймовірно сильні. До катастрофи він був дуже міцний чоловік. А тепер надзвичайно вправний у своєму кріслі на коліщатах, а на милицях може дістатися від ліжка до крісла, не далі.
— А хіба такому каліці, як містер Джефферсон, не можна зробити протезів?
— Ні, у нього пошкоджений хребет.
— Он як! Дозвольте підсумувати ще раз: Джефферсон міцний, фізично сильний чоловік. Почуває себе добре?
Меткаф кивнув головою.
— Але серце в нього нікудишнє — найменше перенапруження, чи перевтома, чи шок, або раптовий переляк, і він може ґиґнути, так?