СИРОТА. Здрастуй тобі, Рибо-мосте.
РИБА-МІСТ. Чи дізнався, чи довідався, як мені звільнитись?
СИРОТА. Рибо-мосте, ти спершу голову нахиляй, хвоста опускай, нас на той берег перепускай. А тоді й скажу, – гукає сирота.
Риба-міст так і робить, і вся ватага на Веприку переїздить нею на інший берег.
РИБА-МІСТ. Кажи, не муч.
Сирота нахилився до самісінького її вуха й таємно шепотить.
СИРОТА. Звільнишся, коли першого ж подорожнього скинеш зі себе у річку.
РИБА-МІСТ. А чи довго мені такого ждати?
СИРОТА. Оцього я не встиг запитати.
Помандрували далі.
РИБА-МІСТ. Агов, стійте. Та куди ж ви? Може, ще раз хочете проїхатися?
СИРОТА. Бувай, рибко.
Риба-міст зажурилася, так, що й не відчула, як на спині проросла житом.
Картина 21
ОПОВІДАЧ. Чи довго їхали наші любі друзі, чи ні, однак вони потомилися. А що тоді треба робити? Вірно, треба трохи відпочити. Особливо, коли в дорозі ніч застає, то воно не гріх і поспати трохи...
Сяє Місяць, як йому й годиться робити це уночі.
Під верстовим стовпом спить уся потомлена компанія.
Окрім, хіба, Конячого міністра.
Він тихенько краде у Сироти шаблюку-зміюку, замахується.
Од цього раптом прокидається першою Царівна-Паньківна.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Козаче, не спи!
Той хоче вхопити свої вірні вила-трійчата, однак міністр завбачливо одкинув їх ногою.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Спатиме вічним сном, як не відмовиться від тебе.
СИРОТА. Який же з мене козак вийде, якщо відмовлюся від друзів? А, особливо, від подруг?
Конячий міністр рубає його й він падає неживий.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Конику-Химороднику, тікай!
Той прокидається, тікає.
Так, що Конмін не може його здогнати.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Жаль, що втік – балакучий надто. Ну, гаразд, рушаймо в нашу милу рідну Країну-руїну. І вже – ніяких мені пісень! Хоча, правду кажучи, я б од радощів сам заспівав.
Картина 22
ОПОВІДАЧ. Ех, не встерігся хлопчина наш... Ну, з ким не буває. А куди подався наш хитрий Конячий міністр? Вірно, діти, до царевого палацу він подався.
У палаці Руїни-країни Конячий міністр доповідає Цареві-Нюхареві, який улад із доповіддю погризує ковбаску.
ЦАР-НЮХАР. Мням-мням!
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. ... потім я в нерівному кровопролитному бою особисто переміг страшного Змія-Жеретія, багатоголовця, зробивши з нього безголовця, і особисто визволив Царівну-Паньківну й Чарівного Веприка! Після чого привіз їх усіх перед ваші ясні очі.
Й оддав страшну зміїву шаблюку Цареві-Нюхареві.
ЦАР-НЮХАР. Ну, що ж, може, й похвалю.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Неправда! Усе це зробив сирота, якого ти підло вбив сонного.
Цар-нюхар одрізав шаблюкою ковбаси й уважно роздивлявся надкушене місце.
ЦАР-НЮХАР. Правда в тому, що ми візьмемо Веприка...
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Й випустимо його робити жито?
ЦАР-НЮХАР. Ні, наробимо з нього багато ковбас.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Як? – (обурилася Царівна-Паньківна). – Це ж чарівний звір!
ЦАР-НЮХАР. Вірно. Отож і ковбаска із нього буде чарівна. Бо з чарівної тварини – чарівна й ковбасина! А я такої ще зроду не куштував... І навіть ні разу не готував. Наробить він жита... А навіщо воно в Руїні-країні?
(Співає):
Конячий міністр почав підтягувати, за що отримав кусень ковбаски.
Цар-нюхар і Конячий міністр, узявшись за ручки, застрибали навколо трону.
Танцювали, доки Цар-нюхар не перечепився за шаблю-зміюку.