СИРОТА. Може, я звільню тебе! Лише покажи, у який бік за Веприком рушати. До Змія в гості.
Конячий міністр од цього почутого й застогнав.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, зуби мої, зубоньки... Ой, щось я наче захворів... Ой, не здужаю й кроку ступити...
РИБА-МІСТ. Гаразд, перепущу, якщо ти взнаєш у Змія-Жеретія, як мені звільнитись, чи довго на собі цей клятий міст тримати?
СИРОТА. Навіщо? Я й сам тебе звільню.
РИБА-МІСТ. А ти знаєш чари?
СИРОТА. Звичайно. Я ж майбутній козак-чарівник. Ось: еники-беники їли вареники, еники-беники тиць, звільниться враз Риба-міст...
Чаклує.
Однак нічого не виходить.
Риба-міст сміється.
РИБА-МІСТ. Ех ти, еники-беники... Ні, вже краще їдь до Змія-Жеретія, я дуже хочу, щоб ти туди доїхав. А, головне, щоби назад повернувся до мене розповів мою таємницю. Тому ось, візьми. Ось тобі мушля-баклажка води.
СИРОТА. Хіба тут у річці води мало?
РИБА-МІСТ. Це – вода непроста, це живильна вода, мертвих піднімає. Я її колись із найглибшого дна в морі-окияні здобула. Один ковток – і оживеш, та ще й житимеш тисячі літ.
Сирота ховає мушлю-баклажку за пазуху. Сідає верхи й рушає.
Риба-міст перепускає їх по собі на той бік, цокотять мостиці під копитами.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, боюся, ой, упаду!
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Чого тут боятися?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Та я змалку русалок боюся!
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Чого її боятися? Оце якби таку засушити, то добряча б з неї таранька вийшла.
Сирота, слухаючи це, засміявся на таке.
СИРОТА. Оце сказав... Де ж ти стільки пива на неї таку візьмеш? Правда, може в Змія є? Певно, що він собі в норі кілька діжок холодних приховав, щоб нас запивати.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Гай-гай. Де ти тепер бачив, щоб змії в норах жили? Хлопчику! Та вони вже всі в палаци перебралися. Це ми скоро всі по норах житимемо...
Картина 18
ОПОВІДАЧ. Чи довго ще нашим любим друзям їхати, чи ні? Не знаю, як вони, а я вже – стомився. А ви, діти? Ще ні? Ну, то слухайте і дивіться далі, бо наші друзі вже до змієвого палацу дійшли.
Чи довго вони їхали, чи ні, раптом Коник-химородник ворухнув вухом і став.
СИРОТА. Що трапилося? Скажи мені, розумна тварино.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. А ти хіба не чуєш?
ГОЛОС ЦАРІВНИ-ПАНЬКІВНИ (співає).
Їдуть вони між страшних скель, чують далекий спів Царівни-Паньківни:
Лунав дівчачий голосок, та жалібно так, та тужно.
Що й Сирота мало не заплакав.
СИРОТА. Ану, хутчій туди! – гукнув він і вони помчали на голос.
Отак мандрівники їдучи на голос, добулися вельми похмурої споруди. Де світлим був лише спів.
Царівна-Паньківна сидить в змієвому замку за ґратами.
Бачить далеку дорогу, якою рухаються наші герої.
Подорожні під’їздять під замок.
Пісня затихла, причаїлася.
СИРОТА (з огидою). Ох і палац.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Мені б такого.
Із середини, з-за ґрат визирає, Царівна-Паньківна, розглядаючи подорожніх.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Хто такі будете?
СИРОТА. Я – чиста душа.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Я теж.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Я – найчистіша.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Тоді здрастуйте. Я – Царівна-Паньківна, а яке в тебе ім’я?
СИРОТА. В сироти немає імені. Але скоро стану козаком! І тоді й ім’я здобуду.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Кожен козак – це колишній сирота.