Ми були в самім споді одної з безодень, коли наглий зойк мого Шведа страшно розлігся в темряві.
– Глянь! Глянь! – голосив він мені у вуха. – Боже всесильний! глянь! дивись!
Поки він так кричав, я спостеріг темний, похмурий блиск червоного світла, що ливсь по обоччях розлогої прірви, де ми лежали, і кидав нерівне сяйво на нашу палубу. Звівши очі, я взрів видовище, що заморозило біг моєї крови. На жахній висоті понад нами, на самій грані прикрого спаду, висів велетенський корабель на яких чотири тисячі тонн. Знесений на вершину хвилі всотеро більшої за його власний розмір, він повершав, одначе, видимою величиною будь-яке судно Індійської лінії. Його гігантський корпус був тьмяного густочорного кольору, не звеселюваний звичайною по кораблях різьбою. Одинокий шерег мідяних гармат виставав із його розчинених люків і відсвічував полірованою своєю поверхнею вогні незліченних бойових лихтарів, що гойдалися на гаках. Але що найбільше надхнуло нас жахом та подивом – що цей корабель під парусами мчав в самі зуби цього надприродного, цього необорного урагану. Коли ми вперше його забачили, тільки щогли самі видніли од нього, поки він трудно вставав із понурої жахливої прірви. На одну мить незмірного страху він загаявся на запоморочній вершині, мов би роздумавшись сам над своєю малістю, тоді затремтів, захитався і – пав униз.
В цю хвилю не знаю яка незвичайна власть над собою мені прийшла. Відбрівши як-найдальше назад по кормі, я безстрашно чекав руїни, що мусила нас згнітити. Наше судно в цей час перестало нарешті змагатись і схилялося головою в море. Низхідний удар всієї маси того корабля припав, таким чином, на ту частину його, що була під водою, і неминучим наслідком мене кинуло з непереможною силою на снасті пришельця.
Коли я падав, чужий корабель саме піднявся на штаґах і зробив поворот; і замішанню, що з цього постало, я завдячував те, що команда не звернула на мене уваги. Ніким не помічений, я легко дістався до головного люку, що був не зовсім закритий, і незабаром вибрав нагоду заховатись у трюмі. Для чого я це зробив, я й сам не скажу. Неозначене чуття страху, що посіло мій розум при першому погляді на цих мореплавців, було, мабуть, головною причиною, що я затаївсь. Я не мав охоти звіритися цим людям, що являли мені при побіжному огляді стільки рис непевної новизни, навівали стільки сумнівів, побоювання. Тим-то я взяв за потрібне влаштувати собі потаємну криївку в трюмі. Я зробив це, розсунувши стіс дошок так, щоб мати догідний притулок між величезними дубами, що становили основу корабля.
Заледве скінчив я оцю роботу, коли чиясь хода у трюмі змусила мене заховатися. Повз мою схованку пройшов чоловік – слабими, непевними кроками. Я не міг роздивитись його в обличчя, зате мав нагоду спостерегти загальний його вигляд. Він мав на собі знаки великого віку та хилости. Коліна йому згинались під тягарем років, і все тіло тремтіло під цією незмірною ношею. Він пробурмотів сам до себе тихим розбитим голосом кілька слів із якоїсь мови, що її я не міг зрозуміти, та й узявся копатися в кутку, в купі дивоглядних інструментів та пошарпаних мореплавних карт. В манірах його змішалася дивним способом вередливість другого дитинства з урочистою гідністю бога. Нарешті він вийшов на палубу і я його більше не бачив.
* * * *
Почуття, що для нього я назви не маю, запосіло тепер мій дух – почуття, неприступне якійсь аналізі: наука минулих часів йому не співмірна, і боюсь, що й будучність сама не подасть мені до нього ключа. Розумові мого складу це останнє міркування спричиняє надзвичайну прикрість. Я ніколи – знаю, що ніколи – не збагну достатньо природу моїх ідей. Але не диво, що ці ідеї такі неозначені, раз що вони мають свій зачин у таких надзвичай нових джерелах. Нове чуття зароїлось – нове єство появилося у моїй душі.
* * * *
Давно вже минув той час, коли я вперше ступив на палубу жахного цього корабля; і проміння моєї долі скупчилося, гадаю, в єдиному фокусі. Таємничі, незрозумілі люди! Сповиті задумою, що її розгадати мені несила, вони минають мене, не помічаючи. Ховатись мені – це було б безглуздя, бо ці люди не хочуть бачити. Я щойно оце пройшов перед очима штурмана; не так давно я зваживсь зайти просто в саму осібну капітанову каюту і взяв там приладдя, що ним я оце пишу і писав давніш. Час від часу вестиму далі ці записки. Правда, я не можу знайти якоїсь нагоди передати їх світові, але не покину довершати свій намір. В останню мить я запечатаю свій рукопис у пляшку і викину в море.