постукали. -Я відчиню! Матусю, можна, я відчиню?-защебетала Марічка, не помітивши, як напряглися дорослі. До візитів родина Володарських з відомих причин відносилась доволі насторожено. Посадивши Павлика в дитяче крісельце, Артем підійшов до дверей. -Хто там?- сторожко запитав він. -Артеме Олександровичу, це я!- почувся голос Толі. В підтвердження пролунав і характерний стукіт-код, який знали лише вони. Артем, в свою чергу, полегшено видихнув. -Заходь, Толю!- сказав він, відкриваючи двері чоловіку. За короткий термін вони стали хорошими друзями. Ще б пак,адже Толя врятував Ольгу від неминучої загибелі і Артем вважав, що відтепер він в боргу перед цим неймовірно шляхетним чоловіком. -Доброго ранку! А я до вас,до речі, не з порожніми руками!- сказав Анатолій і неозброєним оком було помітно, що чоловік буквально сяє зсередини. -Що Ви принесли?! А що?!- в нетерпінні запитала Марічка,а Ольга, в свою чергу, почервонівши, м’яко цитьнула доньці. -А я тобі приніс друга! Тільки пообцяй, що добре про нього турбуватимешся!Ось, знайомся!- сказав Толя, жестом чарівника вийнявши з-під куртки маленьке руде кошеня, після чого Марічка запищала від щастя і кинулась до Толі, дивлячись на нього так,наче той був чарівником. -Який він хороший!Який малесенький!- примовляла Марічка, обережно взявши котика на ручки і погладжуючи його пухнасту шерстку. -Цей малюк дуже просився до тебе на гостину і дуже хотів з тобою познайомитися!- з посмішкою сказав Толя, спостерігаючи за цілковито щасливою Марічкою. -Дякую Вам! Я давно мріяла про котика! Мамо, татку, можна ми його залишимо? Правда ж, можна?- заторохкотіла дівчинка, благально дивлячись на батьків. -Ну, звичайно , можна! – в унісон сказали Артем та Оля і самі засміялись від цього,а коли щаслива Марічка побігла до бабусі, щоб познайомити її зі своїм новим маленьким другом, Толя підійшов до Артема та Олі. -Власне, друзі, я прийшов до вас з новинами!- прочистивши горло, сказав він,а Володарські, в свою чергу, напружено подивились на свого вранішнього гостя. -Толю,щось сталось?- напружено запитала Оля, притиснувши долоні до грудей, а Артем, в свою чергу, пригорнув дружину для того, щоб заспокоїти. -Я не знаю про все достеменно, однак, мені ще майже вдосвіта зателефонував Сергій Дмитрович і сказав,що в нього для нас є якісь термінові новини,а які – він не уточнив,сказав, що приїде і скаже особисто!- відповів Анатолій. Наразі в цілях безпеки він один тримав зв’язок з Мураєвим, щоб Борис не міг точно дізнатися про місцезнаходження Володарських через навігатори, а друзі були впевнені, що в Бориса для цього є всі можливості. -Новини? Які саме?- запитав Артем, а Толя лише розгублено знизав плечима. -Не знаю. Він не уточнював, але сказав,що це терміново!- сказав Толя, а після того з посмішкою подивився на Олю.- До речі, а як почувається наша майбутня матуся? -Все чудово! Прокинулись ось нещодавно!Штовхаємося увесь ранок!- з посмішкою сказала Оля, вагаючись, чи розповідати Толі про той сон чи ні, адже він лишив Ользі доволі таки неоднозначні відчуття, яких вона, чесно кажучи, й сама не могла пояснити. -Я дуже радий! – з посмішкою сказав Толя, дивлячись, як Марічка пригорнулась до мами, колишучи котика,неначе немовля. Надиво він був дуже спокійним. Очі Олі сяяли щастям і це було важко не помітити. -Толю, давай я тобі чаю наллю! На травах,за рецептом твоєї мами, я недавно заварила! І пиріжки в мене є!- заметушилась турботлива Олена Михайлівна, яка після возз’єднання сина та невістки наче знову на світ народилася. До того ж, Толя якось відразу запав до душі літній жінці, невідомо чому. Його сумні очі,безмежна доброта і та невеличка особливість, на яку він не звик звертати увагу, одначе,вона в нього була і нікуди від цього не втекти. Однак, справа була не в цьому, вірніше,не лише в цьому. Толя пробудив в серці Олени Михайлівни неймовірні почуття, що відомі лише жінці, яка одного разу стала матір’ю. «Нехай Всевишній благословить та оберігає тебе, добра дитино!»-завжди думала Олена Михайлівна, дивлячись на Анатолія. Серце жінки болюче стиснулось. Її старшому сину зараз було б стільки ж, однак доля вирішила інакше… -Ні, я не голодний! Дякую, справді!- сказав Анатолій, якому було захливо незручно додавати клопотів цій чудовій родині, однак, Марічка схопила його широку долоню і стиснула своїми маленькими рученятами. -Дядю Толю, лишайтеся! Ми разом з Вами вип’ємо чаю, придумаємо ім’я для котика! Лишайтеся!- щебетало дівча, яке було точною копією своєї матусі,тільки волоссячко мала світле. -Так, Толь, лишайся! Ми разом дочекаємося Сергія Дмитровича! – сказала і Ольга, а їй Толя вже точно не міг відмовити. -Ну, гаразд! Ви таки мене вмовили!- засміялвся він,а Олена Михайлівна,в свою чергу, з подвійним задоволенням заходилась готувати чай. * * * Провівши декілька годин в міліцейському відділку та ознайомившись зі всіма протоколами, Сергій Дмитрович Мураєв прямував у село Вишнівці, де на даний момент проживала родина Володарських, для того, щоб сповістити Артема та Олю про те, що тепер їм нічого боятися. Після звістки про загибель Чернобаєва в детектива з’вилось якесь таке доволі двояке відчуття. З одного боку все вказувало на те, що тепер Володарським нічого не загрожує і справа може бути закрита, а багатостраждальна родина,в решті решт, отримає шанс на нормальне та спокійне життя, а з іншого боку.. Чернобаєв, вчинки якого завжди були доволі таки неоднозначними та багатогранними, який прораховував кожен свій крок, неначе непоганий гройсмейстер, не міг так ось просто обірвти власне життя, яким, безперечно дорожив, як і свободою. Однак, в даній ситуації Борис був загнаним вовком, який не лише впустив омріяну здобич, але й опинився в пастці. А якщо ще й врахувати те, що, судячи зі всього, психічне здоров’я Чернобаєва бажало кращого, адже він вів себе аж ніяк як адекватна людина, то такий вчинок був скоріше закомірним, аніж несподіваним. Однак,власним самогубством Борис поставив своєрідний мат своїм противникам в плані того, що тепер звинуватити його в численних злочинах не вдасться, а навпаки – в очах інших саме він буде виглядати жертвою. -Все продумав! Покидьок!- хрипів Сергій Дмитрович, на ходу набираючи номе слідчого.- Товарищу майор! Здрастуйте! – заговорив він після черги гудків.- Є якісь новини? -Ви, наче телепат, Сергію Дмитровичу! Я якраз хотів Вас набирати! Наш експерт шляхом термінового аналізу вженадав нам деякі дані! – сказав слідчий своєму колезі та старому товаришеві. Мураєв, в свою чергу, напружився. -Я Вас слухаю!- сказав він, пильно дивлячись на дорогу та намагаючись навести хоча б якийсь лад в своїх думках. -Що я можу сказати..- було чути, як слідчий лунко видихнув цигарковий дим.- Тепер справу можна офіційно закривати – попередні результати експертизи підтвердили, що знайдений труп таки належить Борису Чернобаєву. Сергій Дмитрович голосно випустив повітря зі своїх легень. -Честно кажучи, товаришу майор, вперше в своїй практиці я не знаю, як реагувати на подібну новину.- щиро сказав він. -Я теж, хоча, все це мені здається дивним, дуже дивним. Не думав,що Чернобаєв виявиться таким слабаком, грубо кажучи… Так довго йти до своєї мети, щоб потім… Раптом в голові в Мураєва щось клацнуло. З’явилась якась думка, однак, вона вперто тікала від нього. Тому, поки що озвучити її детектив не міг. -Я зараз їду до Володарських. Потрібно їм повідомити про те, що тепер їхня головна загроза вже зникла і вони можуть спокійно повертатися до нормального життя.- сказав Сергій Дмитрович, хоча його голос звучав доволі таки непевно і він сам не міг достеменно зрозуміти, в чому ж тут справа і тому сердився сам на себе. -Чудово! До того ж, їм необхідно повернутися до міста для того, щоб своїми показаннями поставити остаточну крапку в цій справі. Мені необхідно допитати Артема та Ольгу, бо здається, що в цій справі ще можуть виникнути скелети, до яких ми повинні бути готовими! – сказав слідчий, наче прочитавши думки Сергія Дмитровича. -Мені так теж здається! В будь якому випадку, будемо на зв’язку! –сказав Мураєв, пильно дивлячись на дорогу. Раптом він помітив доволі молоду жінку, яка несла важкі пакети і час від часу зупинялась, щоб перевести подих. Ця молода особа здалася детективу знайомою і тому Сергій Дмитрович вирішив зупинитися. -Доброго дня! Вам допомогти?-чемно запитав він, заглушивши рев двигуна. Дівчина подивилась на нього, наче на рятівника, і лунко видихнула. -Ой, Ви знаєте, Ви не просто допоможете мені, а врятуєте!- щиро зізналася Міла (а це була саме вона). Молода жінка й справді трохи не розрахувала сили та важко випрямила спину,а Мураєв, в свою чергу, миттю вийшов з автівки, допомагаючи Мілі занести важкі пакети до салону авто. Тим часом, Міла сперлась на дверцята авто та, приклавши руку до грудей, відновлювала дихання. -І як така тендітна дівчина тягає настільки важкі пакети?- бурчав Сергій Дмитрович, в решті решт завантаживши покупки до салону.- Ви в нормі?- запитав у Міли. -Що? Так-так…-прохрипіла Міла, витягнувшись з кишені куртки упаковку з пігулками, після того дістала одну та проковтнула. Мураєв схвильовано подвився на дівчину, яку відразу ж впізнав. Це була Міла, покоївка Володарських. Довгий час, вивчаючи оточення цієї родини, Сергій Дмитрович приглядався до дівчини, вважаючи її темною конячкою, зате потім його вразила відданість Міли своїм роботодавцям. До того ж…Міла нагадувала Сергію Дмитровичу