міла, чому, що з нею відбувається? Можливо, їй просто здалося, а вона.. Тим часом ошелешена Міла відкрила в шоці рот. -Мамо, ти про що? – абсолютно нічого не розуміючи, запитала вона. -Не розуміє вона.. А що це за солідну сумнівні об’єкти, вдвічі старші за тебе, і підвозять, і ручку цілують, м?! Чого ще я про тебе не знаю, Міло?! -Мам, та що ти кажеш таке?! – ошелешено скрикнула Міла, яка аж нік не очікувала таких заяв від матері.- Та як ти взагалі могла подумати, що я та Сергій Дмитрович?... Та поміж нами нічого такого немає і бути не може! Він просто детектив розслідує справу… -Детектив?! Розслідує?! Ну ж бо зізнавайся – куди ти вплуталася цього разу?!- крикнула Валентина, розуміючи, що гнів на доньку в даному випадку не настільки великий, як той шок, котрий вона відчувала. Ще б пак- пазл в її свідомості складався. Отже, привид з минулого таки з’явився. І тепер назовні може виплисти таємниця, яку вона оберігала стільки років. -Саме так. Сергій Дмитрович Мураєв займався справою родини Володарських,точніше зникненням Ольги Володимирівни. Тепер, коли справумайже вирішено і розкрито..-говорила Міла,однак іншого Валентина вже не чула. Наче туман густою пеленою встелив їй очі. Отже це таки він, не помилилася. Господи, а Валентина так сподівалася на те,що помилилася, що це міг бути не він. Однак, ця людила знвоу з’явилась в її житті і тепер для того, щоб остаточно зруйнувати той мур спокою, який Валентина стільки років будувала цеглинка за цеглинкою… Зараз спокою та благополуччя доньки, якій і так через слабке здоров’я були заборонені будь які хвилювання. -Отже, Мураєв..- прохрипіла Валентина, піднявшись з дивану і відразу ж похитнувшись, після чого Міла підбігла до матері і підхопила її під руку. -Мамо, що таке?! Що сталося?! Погано?! Серце?!- злякано запитала молода жінка,я всадивши маму назад на диван на послабивши гудзики на кофтинці. -Пообіцяй…Що ти більше… Ні за яких обставин.. Не пересікатимешся з цією людиною…- прохрипіла Валентина, якій Міла простягнула склянку води. -Мамо, ти можеш пояснити, що з тобою?! Звідки в тебе така реакція на людину, яку ти зовсім не знаєш?! – ніяк не могла зрозуміти молода жінка. «Знаю… Ще й дуже добре знаю…»- відповіла доньці подумки Валентина, а в голос додала: -Не задавай мені зайвих питань, прошу, я тобі все одно нічого не скажу.. Зроби ліпше так, як я сказала. Так буде краще для всіх.- прохрипіла Валентина, не підіймаючи погляду на доньку. Зараз Міла напевне задасть купу питань, а вона не зможе дати на них відповідей. А якщо відповість, то Міла зненавидить її. Один раз і назавжди. Міла, в свою чергу, ошелешено подивилась на матір. Такою вона бачила її вперше і ніяк не могла збагнути, що відбувається. -Мамо, ти можеш мені все нормально пояснити, в решті решт?!- втративши терпіння, запитала вона. Міла вперше в житті підвищила голос на матір. Валентина сховала обличчя в долонях- вона завжди знала,що поява цього чоловіка назажди зруйнує їхнє спокійне життя, як колись він зруйнував її долю. І так воно й сталось… -Не зараз.. Я тебе прошу- не зараз..- тремтячим голосом сказала Валентина і, вибігши прожохом за двері, закрила рот доолонеі тихо заридала. Минуле йшло за нею по п’ятах і тепер вона не зможе уникнути правди, як робила це багато років поспіль…Тепер вже точно не зможе… * * * Увесь залишок дня Олена Михайлівна пролежала в кімнаті-прихопило серце. Звістка про загибель Бориса сильно вдарила по самій жінці та по її самопочуттю. Так, вона вже знала про всі злочини Борі, про те, що саме він мало не зруйнував життя та родину Ольги та Артема, що знущався з Ольги та мало не вбив її сина Артема, однак… Олена Михайлівна відчувала в цьому і свою провину. Отже, це саме вона зробила щось не так. Щось впустила в вихованні сина загиблої сестри, якого присяглась любити, як рідну дитину. Однак, напевне, щось пішло не так, якщо в сеці Бориса затаїлося стільки жорстокості та ненависті до двоюріднього брата, з ким вони виросли практично пліч-о-пліч. І зідки ж це взялось в Борі? Звідки? Адже Олена разом з чоловіком змалку прививала обом хлопчакам поняття про добро і зло, про мораль та повагу. Вони завди дарували їм одинакові подарунки на свята, намгалися робити все, аби Борис ні в чому не знав потреби, як і Артем. «Ми ніколи не робитимемо відмінностепоміж дітьми. І Артем, і Борис – наші сини. Вони обидва виховуватимуться в одинакових умовах..»- сказа тоді голова родини Володарських Олександр Петрович. Олена Михайлівна наче зараз пам’ятала погляд Бориса в той день, коли вони з Сашком привезли його додому –погляд затравленого вовченяти, який більше ніколи і ні за яких обставин не довірятиме людям. І Олена всіма силами намагалась відігріти хлопчака своїм материнським теплом, якого б вистачило,напевно, і на десяток дітлахів – а їх жінка свого часу хотіла мати багато, однак, не судилося… Не судилося… Розцяцьковала квітами завіса, яка відділяла невеличку кімнату від кухні, замінюючи двері, відхилилась і до кімнати увійшла Ольга, яка тримала на невеличкій таці склянку з водою, невеличку пляшечку з серцевими краплями та чай з трав’яних зборів, турботливо заварений за рецептом Параски Степанівни – Ольга знала, відчувала, що свекрусі зараз, які ніколи потрібно не лише заспокоїти нерви, але й розслабитися, адже таке нервове напруження в її віці та з її серцем було практично вбивством. -Олено Михайлівно, можна? Я принесла Вам чай на травах.- голос Ольги звучав ледве чутно, навіть винувато. По суті, так воно й було – Ольга відчувала лише себе і тільки себе винною в цій ситуації, адже вона, саме вона стала своєрідним яблуком розбрату поміж Артемом та Борисом. Саме через неї почались ворожнеча і біди в родині Володарських. Саме тому, Оля боялась, що свекруха може зненавидіти її так, як вже Ольга зненавиділа себе сама. Однак, Олена Михайлівна повернула своє заплакане обличчя до невістки і навіть зробила спробу посміхнутися. -Звичайно… Звичайно, доню..Заходь… Заходь, моя люба… - прошепотіла жінка, піднявшись на ліктях в той час, коли Ольга підійшла до ліжка і нечутно поставила тацю на стілець поруч з ліжком, на якому лежала літня жінка. -Тут чай та ліки. Вам необхідно їх випити. Артем зв’язувався з Володимиром Борисовичем і він сказав,що Вам ні в кому разі не можна порушувати режим прийому ліків.- турботливо сказала Оля. Чесно кажучи, зараз вона також почувалася не дуже добре,однак, чудово розуміла, що Олені Михайлівні зараз набагато гірше, адженіщо не можезрівнятися з болем та горем матері. А Бориса Олена Михайлівна завжди любила, яким би він не був. Не дивлялись ні на що,любила та сподівалася відігріти своїм теплом. Але в неї не вийшло… Не вийшло…. І найжахливіше, що вже нічого неможливо повернути, змінити. Чесно кажучи, Ольга увесь цей день боялась пересікатися зі свекрухою поглядами, як раптом Олена Михайлівна сама першою подивилась на Олю та взяла її за руку. -Дякую тобі, доню..-ледве чутно сказала вона, після чого серце Олі схвильовна тьохнуло і вона накрила долоню сверкухи своєю. -Ну що Ви, Олено Михайлівно? За що Ви мені дякуєте?-ошелешено запитала вона, після чого літня жінка ніжно погладила невістку по долоні. -За все. За те, що ти є в нас така чудова… За те, що ти зробила і робиш Артема щасливим.. А це багато чого вартує..- сказала Олена Михайлівна, після чого Оля м’яко звільнила свою долоню і відвела очі. -Не думаю, що зараз доцільно про це говорити..-стиха мовила молода жінка. Чесно кажучи, якби Олена Михайлівна почала докоряти невістці, Ользі було б легше, адже вона вважала, що саме такого ставлення заслуговує після всього. Однак, Олена Михайлівна продовжувала з ніжністю дивитися на невістку. -Мила моя…- Володарська-старша погладила Ольгу по голові, наче маленьку, від чогов неї на очах виступили сльози.- Нічого не говори… Ні про що не думай..Головне, що ви разом, діти мої…- губи літньої жінки затремтіли і вона застряслась в беззвучних риданнях. -Що Ви, Олено Михайлівно? Все вже гаразд.. Вже все добре…- примовляла Ольга, переживаючи, аби свекрусі не стало гірше. Однак, літня жінка продовжувала беззвучно ридати. -Ви всі… Всі натерпілися горя… Через мене… Через мої гріхи.. Через моє тавро…-крізь сльози примовляла вона,а Ольга, в свою чергу, не знала, як зарадити жінці, як заспокоїти її. -Ну що Ви таке кажете? Це не так.. Це просто…Збіг обставин.. Це..- не договорила Ольга, як Олена Михайлівна заперечно похитала головою. -Ти… Ти просто… Не знаєш нічого.. Не знаєш… -літня жінка опустила очі. – Ти вважаєш мене майже ідеальною, але це не так… Ти значно сильніша і мудріша від мене.. Свого часу тобі вдалося вистояти під пресон життєвих обставин, а ось я не змогла.. Зламалась.. І теперь розплачуюся за це… Ви, мої діти, розплачуєтеся за це… -Ви про що, Олено Михайлівно?- великими очима подивился на жінку Ольга, думаючи, що після загибелі Бориса не лише материнське серце, але й свідомість Олени Михайлівни дала збій.Тим часом, літня жінка важко зітхнула. -На моїй совісті не лише загибель моєї сестри та її чоловіка, а разом з ними і покалічена доля Бориса, а ще… Я… Я не вберегла власне дитя..- і голос жінки знову затремтів від сліз. -Але ж з Артемом вже все добре і… - хотіла було заперечити Ольга, одначе її свекруха лише заперечно похитала головою. -Я зараз не про Артема і навіть не про Бориса, доню…Я про свого старшого синочка.. Так-так, ти все правильно почула, люба…І це не маячня схибленої старої…-тремтячим голосом ск