инським теплом, якого б вистачило,напевно, і на десяток дітлахів – а їх жінка свого часу хотіла мати багато, однак, не судилося… Не судилося… Розцяцьковала квітами завіса, яка відділяла невеличку кімнату від кухні, замінюючи двері, відхилилась і до кімнати увійшла Ольга, яка тримала на невеличкій таці склянку з водою, невеличку пляшечку з серцевими краплями та чай з трав’яних зборів, турботливо заварений за рецептом Параски Степанівни – Ольга знала, відчувала, що свекрусі зараз, які ніколи потрібно не лише заспокоїти нерви, але й розслабитися, адже таке нервове напруження в її віці та з її серцем було практично вбивством. -Олено Михайлівно, можна? Я принесла Вам чай на травах.- голос Ольги звучав ледве чутно, навіть винувато. По суті, так воно й було – Ольга відчувала лише себе і тільки себе винною в цій ситуації, адже вона, саме вона стала своєрідним яблуком розбрату поміж Артемом та Борисом. Саме через неї почались ворожнеча і біди в родині Володарських. Саме тому, Оля боялась, що свекруха може зненавидіти її так, як вже Ольга зненавиділа себе сама. Однак, Олена Михайлівна повернула своє заплакане обличчя до невістки і навіть зробила спробу посміхнутися. -Звичайно… Звичайно, доню..Заходь… Заходь, моя люба… - прошепотіла жінка, піднявшись на ліктях в той час, коли Ольга підійшла до ліжка і нечутно поставила тацю на стілець поруч з ліжком, на якому лежала літня жінка. -Тут чай та ліки. Вам необхідно їх випити. Артем зв’язувався з Володимиром Борисовичем і він сказав,що Вам ні в кому разі не можна порушувати режим прийому ліків.- турботливо сказала Оля. Чесно кажучи, зараз вона також почувалася не дуже добре,однак, чудово розуміла, що Олені Михайлівні зараз набагато гірше, адженіщо не можезрівнятися з болем та горем матері. А Бориса Олена Михайлівна завжди любила, яким би він не був. Не дивлялись ні на що,любила та сподівалася відігріти своїм теплом. Але в неї не вийшло… Не вийшло…. І найжахливіше, що вже нічого неможливо повернути, змінити. Чесно кажучи, Ольга увесь цей день боялась пересікатися зі свекрухою поглядами, як раптом Олена Михайлівна сама першою подивилась на Олю та взяла її за руку. -Дякую тобі, доню..-ледве чутно сказала вона, після чого серце Олі схвильовна тьохнуло і вона накрила долоню сверкухи своєю. -Ну що Ви, Олено Михайлівно? За що Ви мені дякуєте?-ошелешено запитала вона, після чого літня жінка ніжно погладила невістку по долоні. -За все. За те, що ти є в нас така чудова… За те, що ти зробила і робиш Артема щасливим.. А це багато чого вартує..- сказала Олена Михайлівна, після чого Оля м’яко звільнила свою долоню і відвела очі. -Не думаю, що зараз доцільно про це говорити..-стиха мовила молода жінка. Чесно кажучи, якби Олена Михайлівна почала докоряти невістці, Ользі було б легше, адже вона вважала, що саме такого ставлення заслуговує після всього. Однак, Олена Михайлівна продовжувала з ніжністю дивитися на невістку. -Мила моя…- Володарська-старша погладила Ольгу по голові, наче маленьку, від чогов неї на очах виступили сльози.- Нічого не говори… Ні про що не думай..Головне, що ви разом, діти мої…- губи літньої жінки затремтіли і вона застряслась в беззвучних риданнях. -Що Ви, Олено Михайлівно? Все вже гаразд.. Вже все добре…- примовляла Ольга, переживаючи, аби свекрусі не стало гірше. Однак, літня жінка продовжувала беззвучно ридати. -Ви всі… Всі натерпілися горя… Через мене… Через мої гріхи.. Через моє тавро…-крізь сльози примовляла вона,а Ольга, в свою чергу, не знала, як зарадити жінці, як заспокоїти її. -Ну що Ви таке кажете? Це не так.. Це просто…Збіг обставин.. Це..- не договорила Ольга, як Олена Михайлівна заперечно похитала головою. -Ти… Ти просто… Не знаєш нічого.. Не знаєш… -літня жінка опустила очі. – Ти вважаєш мене майже ідеальною, але це не так… Ти значно сильніша і мудріша від мене.. Свого часу тобі вдалося вистояти під пресон життєвих обставин, а ось я не змогла.. Зламалась.. І теперь розплачуюся за це… Ви, мої діти, розплачуєтеся за це… -Ви про що, Олено Михайлівно?- великими очима подивился на жінку Ольга, думаючи, що після загибелі Бориса не лише материнське серце, але й свідомість Олени Михайлівни дала збій.Тим часом, літня жінка важко зітхнула. -На моїй совісті не лише загибель моєї сестри та її чоловіка, а разом з ними і покалічена доля Бориса, а ще… Я… Я не вберегла власне дитя..- і голос жінки знову затремтів від сліз. -Але ж з Артемом вже все добре і… - хотіла було заперечити Ольга, одначе її свекруха лише заперечно похитала головою. -Я зараз не про Артема і навіть не про Бориса, доню…Я про свого старшого синочка.. Так-так, ти все правильно почула, люба…І це не маячня схибленої старої…-тремтячим голосом сказала Олена Михайлівна про найпотаємніше.. Найболючіше.. Про те, про що не знав навіть її син Артем і не відразу дізнався свого часу чоловік. Про те, що її так боліло і чого вона так боялася… -Мені було п’ятнадцять і я закохалася. Вперша на той час настільки сильно. Батьки виховували нас з сестрою в суворості і я їм про те боялася навіть зізнатися. Це був мій вчитель музики, до якого я ходила щовіторка і щоп’ятниці. Він був не набагато за мене старшим і теж з часом почав приділяти знаки уваги. По подасть плащик, по візьме мене за руку під час заняття, а одного разу..-Олена Михайлівна закрила обличчя руками.- Якось ми лишилися з ним наодинці. Поруч нікого не було… І тоді… Тоді він просто накинувся на мене..Розірвав мою сукню… Повалив на підлогу.. Було боляче, погано, страшно… Він навіть затиснув мені рота рукою, щоб я не посміла і крикнути… Перед тим увімкнув патефон та поставив платівку Шопена.. Завбачливо, щоб ніхто не почув…А коли все закінчилось, кинув мені моє пальто.. Сказав, що мовляв, якщо про це хтось дізнається, мені кінець.. Я не пам’ятаю, як тоді дісталася додому.. Збрехала батькам, що випадково впала дорогою… Вони ніби повірили.. До пори, до часу, доки я не почала помічати в собі зміни… Ще зараз діти з інтернету знають про все дуже рано, а тоді.. Я й гадки не мала, що ж зі мною коїться. В той самий час все помітила і мама. Як досвідчена жінка, вона про все здогадалась, все зрозуміла… І в мене не було іншого виходу, як розповісти все… Чому я повністю відмовилась від уроків музики, чому порвала зошит зі своїми віршами, який берегла, мов зіницю ока…Я просила маму нічого не розповідати батькові, знаючи його характер, однак, вона сказала, що таке не вдасться втримати в таємниці і рано чи пізно все одно про все стане відомо..-Олена Михайлівна перевела подих та закрила обличчя долонями.- А коли батько про все таки дізнався, почалося справжнє пекло…Тоді я вперше дізналася, які болючі в нього ляпаси, а потім… Мене відвели до лікаря і той сказав, що робити щось вже пізно. В мене почав надто швидко рости животик. Сестра була дуже проти цього і в усьому мені дорікала.. Той вчитель покинув місто першим і його не встигли притягнути до відповідальності, а батько би просто вбив би його. Мого вчителя більше ніхто не бачив, зате всю свою злість батько виміщав на мені. Він звинувачував мене у всьому, казав,що я осоромила їх усіх. А маля в мене під серцем вже штовхалося. Я вже встигла його полюбити і знала, що він чи вона любить і мене. Батько дивися на мене з ненавистью, а мама.. Вона була доброю, але, як я вже казала, в усьому підкоряласть батькові і не могла піти проти його волі, навіть якщо це стосувалось мене. Його слово завжди було останнім. Доволі часто мама приходила до мене вночі, коли батько вже міцно спав,і тоді ми мали змогу наговоритися –наплакатися до ранку. Просто лежали,обійнявшись, говорили, не думаючи, про все і ні про що одночасно… В ті темні часи це були по-справжньом щасливі та безцінні моменти… Олена Михайлівна зробила декілька ковтків води зі склянки, яку їй подала Ольга, а після того продовжила: -Йшли дні за днями. Маленьке життя всередині мене росло і розвивалося. Мій стан з часом стало помітно і неозброєним оком.Батько став лютувати ще більше і навіть при мамі не приховував неприязні та ненависті до мене і малюка..- літня жінка витерла сльози та продовжила видавлювати з себе гіркі спогади, які стільки часу отруювали їй душу.-Казав, що не може на мене дивитися,а коли до нього хтось приходив в гості, він просто-напросто замикав мене в кімнаті або ж мамі доводилось підшуковувувати для мене підходящі вільні блузки та сукні, щоб під ними можна було приховати мій живіт,або ж навпаки- щоб стягувати його. Тоді я відчувала не лише душевний, але й фізичний біль і подумки благала свого малюка триматися, вперто переконуючи його і себе в тому, що все буде гаразд і ми разом все здолаємо. Було неймовірно страшно, боляче, але я знала, заради чого, вірніше, заради кого я все це терплю.. Коли Олена Михайлівна перевела подих, Ольга дивилась на неї великими очима, не вірячи в усе почуте. Просто не може бути такого, що навіть у такому віці ця жінка з поставою та мудрістю королеви, не втрачала привабливості та шарму, яка знайшла в собі сили пережити увесь цей жах. Оля не знала, що й сказати,бочись якимось необережним словом зробити свекрусі боляче, тому просто мовчала і вирішила дати жінці можливість вилити увесь свій біль. Весь, до останньої краплі. -А потім настав момент, коли приховувати щось не було сенсу. Тоді батько якось увечері прийшов і просто сказав нам збирати речі. Мовляв,ми їдемо з міста туди, де нас ніхто не знає. Сестра була в шоці- вона не хотіла кидати