азала Олена Михайлівна про найпотаємніше.. Найболючіше.. Про те, про що не знав навіть її син Артем і не відразу дізнався свого часу чоловік. Про те, що її так боліло і чого вона так боялася… -Мені було п’ятнадцять і я закохалася. Вперша на той час настільки сильно. Батьки виховували нас з сестрою в суворості і я їм про те боялася навіть зізнатися. Це був мій вчитель музики, до якого я ходила щовіторка і щоп’ятниці. Він був не набагато за мене старшим і теж з часом почав приділяти знаки уваги. По подасть плащик, по візьме мене за руку під час заняття, а одного разу..-Олена Михайлівна закрила обличчя руками.- Якось ми лишилися з ним наодинці. Поруч нікого не було… І тоді… Тоді він просто накинувся на мене..Розірвав мою сукню… Повалив на підлогу.. Було боляче, погано, страшно… Він навіть затиснув мені рота рукою, щоб я не посміла і крикнути… Перед тим увімкнув патефон та поставив платівку Шопена.. Завбачливо, щоб ніхто не почув…А коли все закінчилось, кинув мені моє пальто.. Сказав, що мовляв, якщо про це хтось дізнається, мені кінець.. Я не пам’ятаю, як тоді дісталася додому.. Збрехала батькам, що випадково впала дорогою… Вони ніби повірили.. До пори, до часу, доки я не почала помічати в собі зміни… Ще зараз діти з інтернету знають про все дуже рано, а тоді.. Я й гадки не мала, що ж зі мною коїться. В той самий час все помітила і мама. Як досвідчена жінка, вона про все здогадалась, все зрозуміла… І в мене не було іншого виходу, як розповісти все… Чому я повністю відмовилась від уроків музики, чому порвала зошит зі своїми віршами, який берегла, мов зіницю ока…Я просила маму нічого не розповідати батькові, знаючи його характер, однак, вона сказала, що таке не вдасться втримати в таємниці і рано чи пізно все одно про все стане відомо..-Олена Михайлівна перевела подих та закрила обличчя долонями.- А коли батько про все таки дізнався, почалося справжнє пекло…Тоді я вперше дізналася, які болючі в нього ляпаси, а потім… Мене відвели до лікаря і той сказав, що робити щось вже пізно. В мене почав надто швидко рости животик. Сестра була дуже проти цього і в усьому мені дорікала.. Той вчитель покинув місто першим і його не встигли притягнути до відповідальності, а батько би просто вбив би його. Мого вчителя більше ніхто не бачив, зате всю свою злість батько виміщав на мені. Він звинувачував мене у всьому, казав,що я осоромила їх усіх. А маля в мене під серцем вже штовхалося. Я вже встигла його полюбити і знала, що він чи вона любить і мене. Батько дивися на мене з ненавистью, а мама.. Вона була доброю, але, як я вже казала, в усьому підкоряласть батькові і не могла піти проти його волі, навіть якщо це стосувалось мене. Його слово завжди було останнім. Доволі часто мама приходила до мене вночі, коли батько вже міцно спав,і тоді ми мали змогу наговоритися –наплакатися до ранку. Просто лежали,обійнявшись, говорили, не думаючи, про все і ні про що одночасно… В ті темні часи це були по-справжньом щасливі та безцінні моменти… Олена Михайлівна зробила декілька ковтків води зі склянки, яку їй подала Ольга, а після того продовжила: -Йшли дні за днями. Маленьке життя всередині мене росло і розвивалося. Мій стан з часом стало помітно і неозброєним оком.Батько став лютувати ще більше і навіть при мамі не приховував неприязні та ненависті до мене і малюка..- літня жінка витерла сльози та продовжила видавлювати з себе гіркі спогади, які стільки часу отруювали їй душу.-Казав, що не може на мене дивитися,а коли до нього хтось приходив в гості, він просто-напросто замикав мене в кімнаті або ж мамі доводилось підшуковувувати для мене підходящі вільні блузки та сукні, щоб під ними можна було приховати мій живіт,або ж навпаки- щоб стягувати його. Тоді я відчувала не лише душевний, але й фізичний біль і подумки благала свого малюка триматися, вперто переконуючи його і себе в тому, що все буде гаразд і ми разом все здолаємо. Було неймовірно страшно, боляче, але я знала, заради чого, вірніше, заради кого я все це терплю.. Коли Олена Михайлівна перевела подих, Ольга дивилась на неї великими очима, не вірячи в усе почуте. Просто не може бути такого, що навіть у такому віці ця жінка з поставою та мудрістю королеви, не втрачала привабливості та шарму, яка знайшла в собі сили пережити увесь цей жах. Оля не знала, що й сказати,бочись якимось необережним словом зробити свекрусі боляче, тому просто мовчала і вирішила дати жінці можливість вилити увесь свій біль. Весь, до останньої краплі. -А потім настав момент, коли приховувати щось не було сенсу. Тоді батько якось увечері прийшов і просто сказав нам збирати речі. Мовляв,ми їдемо з міста туди, де нас ніхто не знає. Сестра була в шоці- вона не хотіла кидати школу та друзів і звинувачувала в усьому мене. Що все її життя летить шкереберть через мене. Наші стосунки почали псуватися… А в мами вже на той час був план: після появи на світ малюка батьки мали записати його на себе і виховувати. Як свого сина чи доньку.Однак, ця спроба піти проти батькової волі нічим хорошим не закінчилася: вона лишень отримала ляпас, впавши на диван, а батько вкотре нагадав їй, хто в нашому домі господар… І що все в нашому домі відбувається виключно за його волі і ніяк інакше… Олена Михайлівна замовкла, а Ольга все ніяк не могла запитати її, що ж було далі. Але ж це була не пригодницька історія, яку зазвичай розповідають з ліхтариком під ковдрою. Це була драма, одкровення людини, яка стільки довгих років носила все в собі, яка була мертвою, бо померла душевно ще тоді, п’ятнадцятирічною дівчинкою. І надії на те, що та колись життєрадісна Оленка повернеться, вже не було… -Ми довго їхали.. Я спала в мами на плечі…Вже ближче до ранку приїхали до маленького будиночка на околиці села.. Цього села, доню…- додала Олена Михайлівна і очі Ольги розширилися від шоку.- Заселились того ж дня і з того часу наша, на перший погляд, тиха гавань перетворилася на маленьке пекло. Кожен мій крок контролювався, гуляла я лише під наглядом мами чи батька і то тільки тоді, коли на землю падали сутінки, щоб ніхто не бачив. Колись, знайшовши в собі сміливість, я вийшла на прогулянку сама, за межу будинку. Він знаходився на узліссі, з мальовничої галявини відкривались неймовірні краєвиди і я не могла не милуватися ними. Якщо про музику я хотіла забути, як про страшний сон, то малювати мені таки хотілося. Я взяла альбом та олівці і тихесенько вийшла з дому, доки мама готувала обід…- Олена зітхнула.- Напевно, це була найщасливіша та наспокійніша година в моєму тодішньому житті.. А після того почалося ще більше пекло, аніж було до всього того. Батьки шукали мене доволі довго і злякались. Згодом батько кричав, мама плакала і не тому, що злякалася за мене, а здебільшого через батьковий гнів, бо знала, що в такому стані він здатен абсолютно на все і може вбити мене, сестру, яка, до речі, в усьому була на стороні батька, або ж її саму. Він дуже знущався з мами, а вона тільки мужньо все терпіла. Бо кохала. Це був мені ще один привід для того, щоб я зневажала чоловіків і їхні розповіді про неземне кохання, бо думала, що воно може приносити лише біль, як в моєму випадку, або як рабство і цілковиту залежнітсь в маминому випадку. Я неодноразово пропонувала їй втекти від батька, почати нове життя, але вона не погоджувалась, боялась.-Олена Михайлівна витерла сльози.- На людях він був ідеальним чоловіком,а вдома… Вдома було пекло.. Не дивно, що мама настільки рано пішла з життя. Вона не могла пробачити ні собі, ні йому того, що він зробив зі мною і моїм синочком.. Так, те, що я втратила свого малюка, лежить на його плечах. Нехай йому моє слово не стане важким на тому світі..- і Олена Михайлівна перехрестилася тремтячою рукою.- До того моменту, коли мені прийшов час народжувати, батько знайшов повитуху в тому ж селі і, коли в мене почались пологи, саме вона була поруч. Мама також була біля мене, тримаючи за руку. Самої появи на світ малюка я добре не пам’ятаю, бо була наче в напівсвідомості. Але в останню мить я почула його плач і шепіт мами «Хлопчик…» Я була після пологів дві доби в гарячці, марила.. Коли повністю прийшла до тями, мого малюка вже не було поруч зі мною… Коли я кинулась з відчайдушими розпитуваннями до мами та сестри, вони мені толком нічого не сказали, лише тихо плакали.Обидві. Зате батько жорстко сказав, щоб ми про це все забули, наче ніколи ніякої дитини й не було. Тоді я просто кинулась на нього – де тільки ті сили взялись… А коли отримала добрячого ляпаса, заявила, що тепер батька в мене немає і що наша найбільша біда- то він сам…-Олена Михайлівна заховала обличчя в долонях.- Як він мене не вбив тоді- Бог один знає.. А навіть якби і вбив, думаю, гірше не було б. Просто муки мої припинилися б значно скоріше.. -Не кажіть так…- з великими від жаху очима заперечила свекрусі Ольга.-Ви дали життя Артему, він чудовий… -Так.. Так, доню.. Але якби Артем дізнався про те, що я покинула його брата, він би… Він би зненавидів мене за те, що я позбавила його одного брата і зламала життя іншому. Коли ми забирали з дитячого будинку Борю..-жінка знову з болем схлипнула.- Я думала, що мені вдасться спокутати свою провину, але… Я не змогла… Ольга нічого не сказала, а лише підсіла ближче до Олени Михайлівни та обійняла її без зайвих слів. -І на вас,моїх дітей, моє прокляття перейшло… Он скільки довго ви не могли зачати малюка…- хрипіла нещасна жінка, яка картала себе стільки довгий років. -Не ду