школу та друзів і звинувачувала в усьому мене. Що все її життя летить шкереберть через мене. Наші стосунки почали псуватися… А в мами вже на той час був план: після появи на світ малюка батьки мали записати його на себе і виховувати. Як свого сина чи доньку.Однак, ця спроба піти проти батькової волі нічим хорошим не закінчилася: вона лишень отримала ляпас, впавши на диван, а батько вкотре нагадав їй, хто в нашому домі господар… І що все в нашому домі відбувається виключно за його волі і ніяк інакше… Олена Михайлівна замовкла, а Ольга все ніяк не могла запитати її, що ж було далі. Але ж це була не пригодницька історія, яку зазвичай розповідають з ліхтариком під ковдрою. Це була драма, одкровення людини, яка стільки довгих років носила все в собі, яка була мертвою, бо померла душевно ще тоді, п’ятнадцятирічною дівчинкою. І надії на те, що та колись життєрадісна Оленка повернеться, вже не було… -Ми довго їхали.. Я спала в мами на плечі…Вже ближче до ранку приїхали до маленького будиночка на околиці села.. Цього села, доню…- додала Олена Михайлівна і очі Ольги розширилися від шоку.- Заселились того ж дня і з того часу наша, на перший погляд, тиха гавань перетворилася на маленьке пекло. Кожен мій крок контролювався, гуляла я лише під наглядом мами чи батька і то тільки тоді, коли на землю падали сутінки, щоб ніхто не бачив. Колись, знайшовши в собі сміливість, я вийшла на прогулянку сама, за межу будинку. Він знаходився на узліссі, з мальовничої галявини відкривались неймовірні краєвиди і я не могла не милуватися ними. Якщо про музику я хотіла забути, як про страшний сон, то малювати мені таки хотілося. Я взяла альбом та олівці і тихесенько вийшла з дому, доки мама готувала обід…- Олена зітхнула.- Напевно, це була найщасливіша та наспокійніша година в моєму тодішньому житті.. А після того почалося ще більше пекло, аніж було до всього того. Батьки шукали мене доволі довго і злякались. Згодом батько кричав, мама плакала і не тому, що злякалася за мене, а здебільшого через батьковий гнів, бо знала, що в такому стані він здатен абсолютно на все і може вбити мене, сестру, яка, до речі, в усьому була на стороні батька, або ж її саму. Він дуже знущався з мами, а вона тільки мужньо все терпіла. Бо кохала. Це був мені ще один привід для того, щоб я зневажала чоловіків і їхні розповіді про неземне кохання, бо думала, що воно може приносити лише біль, як в моєму випадку, або як рабство і цілковиту залежнітсь в маминому випадку. Я неодноразово пропонувала їй втекти від батька, почати нове життя, але вона не погоджувалась, боялась.-Олена Михайлівна витерла сльози.- На людях він був ідеальним чоловіком,а вдома… Вдома було пекло.. Не дивно, що мама настільки рано пішла з життя. Вона не могла пробачити ні собі, ні йому того, що він зробив зі мною і моїм синочком.. Так, те, що я втратила свого малюка, лежить на його плечах. Нехай йому моє слово не стане важким на тому світі..- і Олена Михайлівна перехрестилася тремтячою рукою.- До того моменту, коли мені прийшов час народжувати, батько знайшов повитуху в тому ж селі і, коли в мене почались пологи, саме вона була поруч. Мама також була біля мене, тримаючи за руку. Самої появи на світ малюка я добре не пам’ятаю, бо була наче в напівсвідомості. Але в останню мить я почула його плач і шепіт мами «Хлопчик…» Я була після пологів дві доби в гарячці, марила.. Коли повністю прийшла до тями, мого малюка вже не було поруч зі мною… Коли я кинулась з відчайдушими розпитуваннями до мами та сестри, вони мені толком нічого не сказали, лише тихо плакали.Обидві. Зате батько жорстко сказав, щоб ми про це все забули, наче ніколи ніякої дитини й не було. Тоді я просто кинулась на нього – де тільки ті сили взялись… А коли отримала добрячого ляпаса, заявила, що тепер батька в мене немає і що наша найбільша біда- то він сам…-Олена Михайлівна заховала обличчя в долонях.- Як він мене не вбив тоді- Бог один знає.. А навіть якби і вбив, думаю, гірше не було б. Просто муки мої припинилися б значно скоріше.. -Не кажіть так…- з великими від жаху очима заперечила свекрусі Ольга.-Ви дали життя Артему, він чудовий… -Так.. Так, доню.. Але якби Артем дізнався про те, що я покинула його брата, він би… Він би зненавидів мене за те, що я позбавила його одного брата і зламала життя іншому. Коли ми забирали з дитячого будинку Борю..-жінка знову з болем схлипнула.- Я думала, що мені вдасться спокутати свою провину, але… Я не змогла… Ольга нічого не сказала, а лише підсіла ближче до Олени Михайлівни та обійняла її без зайвих слів. -І на вас,моїх дітей, моє прокляття перейшло… Он скільки довго ви не могли зачати малюка…- хрипіла нещасна жінка, яка картала себе стільки довгий років. -Не думайте зараз про це, Олено Михайлівно,адже… Адже в нас вже все гаразд.. У нас є дітлахи, а інше… Інше налагодиться…-сказала Ольга, поклавши руку на свій животик. Це саме зробила і Олена Михайлівна. З посмішкою та сльозами на очах вона відчула поштовхи свого онука. -Штовхається…-ледве чутно сказала жінка і вони з Олею ледве помітно посміхнулись крізь сльози. –Олечко… Ти знаєш… Я захоплююся тобою… В багатьох аспектах ти набагато за мене сильніша.. - раптом сказала Олена Михайлівна, пильно дивлячись на невістку, на що Ольга лише заперечно похитала головою. -Ні, це не я сильна. Мене просто оточують сильні люди і це саме вони дарують мені крила,здатність літати, рятують мене! Я така вдячна всім Вам за це! Дякую Вам!- щиро сказала Ольга і вони з Оленою Михайлівною сердечно обійнялися. Саме в цю мить почувся стукіт в двері. -Я відкрию!- крикнув своїм дівчатам Артем і попрямував до дверей. На порозі стояв Володимир Борисович. Він вже чудово знав про те, що сталося в Володарських, і приїхав до них для того, щоб підтримати Артема та його матір. –Привіт, Артеме. Я вже все знаю. Ну як ти? Як мама?-схвильовано запитав лікар, потиснувши руку Володарському. -Доброго дня, Володимире Борисовичу! Та я в нормі, а от мамі Ваша допомога якраз таки дуже потрібна зараз!- відповів Артем, зітхнувши. Всі розуміли, наскільки зараз важко Олені Михайлівні. Як би там не було, а материнське серце завжди болітиме за своїх і навіть чужих дітей. -Я розумію, Артеме. Власне, саме тому я й тут. З твого дозволу, я піду до неї.-ледве чутно сазав Володимир Борисович, а Артем лише ствердно кивнув. -Ходімо, я проведу Вас!- сказав Артем і вони разом попрямували до кімнати, де зараз знаходились Олена Михайлівна і Ольга. Їм всім потрібно було поговорити, вирішити, як жити далі і як знайти після всього цього всобі сили, щоб жити далі. Жити заради родини і заради дітей… * * * День в післядощовому тумані поступово танув-розчинявся , немов грудка цукру в гарячому горнятку з трав’яним чаєм. Намокла від довготривалого весняного дощу земля тихо-мирно чекала тієї миті, коли можна буде, як то кажуть, з чистою совістю відійти на відпочинок.Однак, невеличке село на долоньці лісу, який вже починав потихеньку зеленіти, і не думало ще відпочивати. І без того був надто довгим затягнутий зимовий сон під ковдрою з цукрово-білого снігу. Саме в ту буденно-сонну мить на галявині з’явилась темна постать. Чоловік в темній куртці та шапці, натягнутій на самій очі, позмуро крокував стежкою. Його не помічали перехожі, втім, саме того він і потребував. Для того, щоб зникнути, іноді не обов’язково гинути чи змінювати стать, ім’я чи зовнішність,а потрібно просто стати непомітним. Просто оточуючі настільки примітивні, що за власним его можуть помічати лише те, на що їм прямо вкажуть пальчиком, прошепотівши «Дивись!». А коли людині сказати «все, нема!», вона не знайде бажане навіть на найвиднішому місці. Ось таким тепер був івін – людина без імені, чоловік, перехожий. Ніхто. Просто ніхто. І це йому надзвичайно подобалося. Ось те село. Він його добре запам’ятав. Саме тут усе сталося в ті ключові дні,коли жінка, яку він кохав та жадав стільки років, нарешті стала його. Коли вони були лише вдвох, а він відчував себе неймовірно щасливим. А тепер в неї під серцем його дитина. Син. Продовжувач роду. Чоловік був практично впевнений в тому, що це буде син. І теперь йому потрібно зробити все й навіть більше для того, щоб бути поруч з коханою жінкою та їхнім спільним малюком. Для того все було продумано. Спочатку він слідкував за мостом. Тим самим де більше, ніж дві доби тому було знайдене тіло з понівеченим обличчям, в якому всі упізнали Бориса Чернобаєва. Поліція була більш, ніж впевнена, що це був саме він, але от такий собі Шерлок Холмс місцевого значення на ім’я Сергій Мураєв відразу ж запідозрив щось не те і вимагав детальної генетичної експертизи тіла. Чорт. Чоловік витягнув пачку цигарок, закурив. Але ж зараз це зовсім не означає, що все може відкритися, а плани підуть шкереберть. Бориса все одно ніде немає, навіть якщо експертиза тіла підтвердить, що це був не він.Однак,чи будесама експертиза- важко сказати, адже глибоко віруюча тітонька Олена може бути проти розтину та експертизи, мовляв, це не по Божому і не варто збиткуватия над тілом нещасного померлого, щоб його душа могла хоч якось заспокоїтися після такої загибелі. Саме, перебуваючи в таких переконаннях, жінка довгий час була проти розтину тіла чоловіка, яке хотіли провести з метою визначення точної причини його смерті. -Я не хочу, щою Ви терзали тіло Саші!- ридала жінка, закривши обличчя долонями. Праведна.Чорт забирай, а де була її праведність,коли через її власну г