майте зараз про це, Олено Михайлівно,адже… Адже в нас вже все гаразд.. У нас є дітлахи, а інше… Інше налагодиться…-сказала Ольга, поклавши руку на свій животик. Це саме зробила і Олена Михайлівна. З посмішкою та сльозами на очах вона відчула поштовхи свого онука. -Штовхається…-ледве чутно сказала жінка і вони з Олею ледве помітно посміхнулись крізь сльози. –Олечко… Ти знаєш… Я захоплююся тобою… В багатьох аспектах ти набагато за мене сильніша.. - раптом сказала Олена Михайлівна, пильно дивлячись на невістку, на що Ольга лише заперечно похитала головою. -Ні, це не я сильна. Мене просто оточують сильні люди і це саме вони дарують мені крила,здатність літати, рятують мене! Я така вдячна всім Вам за це! Дякую Вам!- щиро сказала Ольга і вони з Оленою Михайлівною сердечно обійнялися. Саме в цю мить почувся стукіт в двері. -Я відкрию!- крикнув своїм дівчатам Артем і попрямував до дверей. На порозі стояв Володимир Борисович. Він вже чудово знав про те, що сталося в Володарських, і приїхав до них для того, щоб підтримати Артема та його матір. –Привіт, Артеме. Я вже все знаю. Ну як ти? Як мама?-схвильовано запитав лікар, потиснувши руку Володарському. -Доброго дня, Володимире Борисовичу! Та я в нормі, а от мамі Ваша допомога якраз таки дуже потрібна зараз!- відповів Артем, зітхнувши. Всі розуміли, наскільки зараз важко Олені Михайлівні. Як би там не було, а материнське серце завжди болітиме за своїх і навіть чужих дітей. -Я розумію, Артеме. Власне, саме тому я й тут. З твого дозволу, я піду до неї.-ледве чутно сазав Володимир Борисович, а Артем лише ствердно кивнув. -Ходімо, я проведу Вас!- сказав Артем і вони разом попрямували до кімнати, де зараз знаходились Олена Михайлівна і Ольга. Їм всім потрібно було поговорити, вирішити, як жити далі і як знайти після всього цього всобі сили, щоб жити далі. Жити заради родини і заради дітей… * * * День в післядощовому тумані поступово танув-розчинявся , немов грудка цукру в гарячому горнятку з трав’яним чаєм. Намокла від довготривалого весняного дощу земля тихо-мирно чекала тієї миті, коли можна буде, як то кажуть, з чистою совістю відійти на відпочинок.Однак, невеличке село на долоньці лісу, який вже починав потихеньку зеленіти, і не думало ще відпочивати. І без того був надто довгим затягнутий зимовий сон під ковдрою з цукрово-білого снігу. Саме в ту буденно-сонну мить на галявині з’явилась темна постать. Чоловік в темній куртці та шапці, натягнутій на самій очі, позмуро крокував стежкою. Його не помічали перехожі, втім, саме того він і потребував. Для того, щоб зникнути, іноді не обов’язково гинути чи змінювати стать, ім’я чи зовнішність,а потрібно просто стати непомітним. Просто оточуючі настільки примітивні, що за власним его можуть помічати лише те, на що їм прямо вкажуть пальчиком, прошепотівши «Дивись!». А коли людині сказати «все, нема!», вона не знайде бажане навіть на найвиднішому місці. Ось таким тепер був івін – людина без імені, чоловік, перехожий. Ніхто. Просто ніхто. І це йому надзвичайно подобалося. Ось те село. Він його добре запам’ятав. Саме тут усе сталося в ті ключові дні,коли жінка, яку він кохав та жадав стільки років, нарешті стала його. Коли вони були лише вдвох, а він відчував себе неймовірно щасливим. А тепер в неї під серцем його дитина. Син. Продовжувач роду. Чоловік був практично впевнений в тому, що це буде син. І теперь йому потрібно зробити все й навіть більше для того, щоб бути поруч з коханою жінкою та їхнім спільним малюком. Для того все було продумано. Спочатку він слідкував за мостом. Тим самим де більше, ніж дві доби тому було знайдене тіло з понівеченим обличчям, в якому всі упізнали Бориса Чернобаєва. Поліція була більш, ніж впевнена, що це був саме він, але от такий собі Шерлок Холмс місцевого значення на ім’я Сергій Мураєв відразу ж запідозрив щось не те і вимагав детальної генетичної експертизи тіла. Чорт. Чоловік витягнув пачку цигарок, закурив. Але ж зараз це зовсім не означає, що все може відкритися, а плани підуть шкереберть. Бориса все одно ніде немає, навіть якщо експертиза тіла підтвердить, що це був не він.Однак,чи будесама експертиза- важко сказати, адже глибоко віруюча тітонька Олена може бути проти розтину та експертизи, мовляв, це не по Божому і не варто збиткуватия над тілом нещасного померлого, щоб його душа могла хоч якось заспокоїтися після такої загибелі. Саме, перебуваючи в таких переконаннях, жінка довгий час була проти розтину тіла чоловіка, яке хотіли провести з метою визначення точної причини його смерті. -Я не хочу, щою Ви терзали тіло Саші!- ридала жінка, закривши обличчя долонями. Праведна.Чорт забирай, а де була її праведність,коли через її власну гордість загинули невинні люди?! Цинізм та позерство, скрізь суцільні цинізм та позерство… Він довго ішов по слідах Мураєва. Смішно, звісно, звучить, що за детективом слідкують, однак, Мураєв бу чи то настільки необачним, чи то настільки самовпевненим, що геть не помічав «хвіст» за собою. Того,що його дзвінки ретельно прослуховувались, що за ним постійно слідкували. Молодець Лілея таки – хоч вона і вміла прикидатися, але все ж не була такою дурепою, якою могла здатися на перший погляд. І для Мураєва вона була на перший погляд спільницею, та так, що під час їхньої зустрічі їй вдалось вживити жучок в його мобільний телефон (як саме їй це владося, Лілея не воліла розповідати). Вона ніби то «зливала» детективу всю інформацію про Бориса, але насправді багато в чому вміло перекручувала факти і додавала туди дещицю того, що добряче заплутувало. Все тому, що Борис давав їй гроші на наркотики і вони час від часу проводили ночі разом. Однак, якщо ж наївна в цьому питанні Лілея вперто сподівалася, що Борис зможе її покохати, то сам Чернобаєв таким чином лише вдовольняв свої природні потреби. Бо це була не вона.Не Ольга. Накинувши на голову капюшон, Борис похмуро дивився навсібіч. Тут. Десь тут. Вона зовсім близько. На відстані витягнутої руки Раптом Борис побачив силует. Придивився. Так, це була постать його «любого» братика Артема. Живий, здоровий, стоїть, розмовляє з кимось. Чорт. Цей вискочка був на межі життя і смерті і навіть зі старою з косою зміг домовитися, про що можна ще говорити? Поряд з ним стояв сутулий, широкоплечий чоловік. Це з ним Борис боровся там, в лікарні. Його горбаня Борис добре запам’ятав. Він вже доволі довго спостерігав за ним. Це і є той рятівник Олі, який напевне також втратив від неї голову. Але не по зубах цьому Квазимодо чарівна Есмеральда, якщо вже самому Борису Чернобаєву не вдалося завоювати її природнім шармом та красою. Адже, Ольга окрім свого Артемчика нікого і ніколи не помічала – і чим же таким він зачарував її свого часу? Зупинився, прислухався. Те, що його зараз не помічали, та бездоганний слух, яким Борис володів ще з дитинства, добряче йому допомагали і тому він чув мало не коже слово, сказане Артемом та тим горбанем. Горбань запалив цигарку сам і протягнув одну Артему, від чого той тактовно відмовився. -Не буду. Сам же розумієш, лікарі в обличчі Володимира Борисовича не рекомендують,бо мотор не в порядку.- а Толя, в свою чергу, з розумінням кивнув. Запалив цигарку, а упаковку заховав до кишені. -Розумію,пробач,- і затягнувся нікотином. – Ви їдете завтра? -Так.- ствердно кивнув Артем. -Оля та діти з вами? -Ні, ми вирішили, що зайві стреси у вигляді переїзду та похорону можуть лише зашкодити Олі та малюкові. Сам розумієш.-додав Артем, а Толя, в свою чергу, важко зітхнув.- Та й, чесно кажучи, сумнівіся, чи варто маму з собою брати,однак, вона наполягла… Сам розумієш… Боря був їй, як син, не дивлячись на те, що він коїв… Борис, який чув всю цю розмову, злісно скрипнув зубами. Чорт забирай, о так, ну звісно, ідеальним в нас завжди був тільки Артем, а Борис завжди був і буде на задньому плані, як доповнення. Недолуге таке доповнення. -Так, звичайно, я розмію..Розумію..- з гіркотою сазав Толя. В його пам’яті і досі був живий біль від втрати Ніни – сестри, хоч і не рідньої по крові, подруги, порадниці, опори. Першого і на довгий час його єдиного кохання, яке він ніс в своєму серці довгий час, без шансу на щастя і взаємність.Щастям було тільки те, що в нього є це почуття, ця теплота. Тепло до дівчини, яка довгий час єдина розуміла його та бачила велику внутрішню красу. Її загибель стала для всіх також своєрідньою маленькою смертю. Так, милу Ніночку неможливо порівнювати з жорстоким Борисом, однак, Боря для Олени Михайлівни - дитина. Страшно уявити її материнський біль. В Анатолія і досі стояв у вухах той страшний крик та голосіння Параски Степанівни біля труни донечки. Янголятка, опори та розради. Руки Толі стиснулись в кулаки, а Артем, в свою чергу, здивовано подивився на співрозмовника, який за цей доволі короткий час став для Артема не просто янголом-рятівником його коханої, але й рідною по духу людиною. Можна сказати, братом. -Розумієш? Як це?-ошелешено запитав Артем і Толя розповів йому про все. Про те, що Параска Степанівна виростила його, як рідного, і що вона – не рідна йому по крові мати. Як всі навкруг насміхалися над ним і лише родина любила маленького Толю таким, який він є, не дивлячись ні на що, і вчила любити світ. Щиро любить, навіть якщо це і невзаємно. Розповів і про Ніну.Про її дивовижний дар любити все і всіх навкруги. Про те, як жорстоко з нею обійшлися, а він, Толя навіть не зміг знайти тих виродків, що зробили з нею це. -…Правоохоронн