ордість загинули невинні люди?! Цинізм та позерство, скрізь суцільні цинізм та позерство… Він довго ішов по слідах Мураєва. Смішно, звісно, звучить, що за детективом слідкують, однак, Мураєв бу чи то настільки необачним, чи то настільки самовпевненим, що геть не помічав «хвіст» за собою. Того,що його дзвінки ретельно прослуховувались, що за ним постійно слідкували. Молодець Лілея таки – хоч вона і вміла прикидатися, але все ж не була такою дурепою, якою могла здатися на перший погляд. І для Мураєва вона була на перший погляд спільницею, та так, що під час їхньої зустрічі їй вдалось вживити жучок в його мобільний телефон (як саме їй це владося, Лілея не воліла розповідати). Вона ніби то «зливала» детективу всю інформацію про Бориса, але насправді багато в чому вміло перекручувала факти і додавала туди дещицю того, що добряче заплутувало. Все тому, що Борис давав їй гроші на наркотики і вони час від часу проводили ночі разом. Однак, якщо ж наївна в цьому питанні Лілея вперто сподівалася, що Борис зможе її покохати, то сам Чернобаєв таким чином лише вдовольняв свої природні потреби. Бо це була не вона.Не Ольга. Накинувши на голову капюшон, Борис похмуро дивився навсібіч. Тут. Десь тут. Вона зовсім близько. На відстані витягнутої руки Раптом Борис побачив силует. Придивився. Так, це була постать його «любого» братика Артема. Живий, здоровий, стоїть, розмовляє з кимось. Чорт. Цей вискочка був на межі життя і смерті і навіть зі старою з косою зміг домовитися, про що можна ще говорити? Поряд з ним стояв сутулий, широкоплечий чоловік. Це з ним Борис боровся там, в лікарні. Його горбаня Борис добре запам’ятав. Він вже доволі довго спостерігав за ним. Це і є той рятівник Олі, який напевне також втратив від неї голову. Але не по зубах цьому Квазимодо чарівна Есмеральда, якщо вже самому Борису Чернобаєву не вдалося завоювати її природнім шармом та красою. Адже, Ольга окрім свого Артемчика нікого і ніколи не помічала – і чим же таким він зачарував її свого часу? Зупинився, прислухався. Те, що його зараз не помічали, та бездоганний слух, яким Борис володів ще з дитинства, добряче йому допомагали і тому він чув мало не коже слово, сказане Артемом та тим горбанем. Горбань запалив цигарку сам і протягнув одну Артему, від чого той тактовно відмовився. -Не буду. Сам же розумієш, лікарі в обличчі Володимира Борисовича не рекомендують,бо мотор не в порядку.- а Толя, в свою чергу, з розумінням кивнув. Запалив цигарку, а упаковку заховав до кишені. -Розумію,пробач,- і затягнувся нікотином. – Ви їдете завтра? -Так.- ствердно кивнув Артем. -Оля та діти з вами? -Ні, ми вирішили, що зайві стреси у вигляді переїзду та похорону можуть лише зашкодити Олі та малюкові. Сам розумієш.-додав Артем, а Толя, в свою чергу, важко зітхнув.- Та й, чесно кажучи, сумнівіся, чи варто маму з собою брати,однак, вона наполягла… Сам розумієш… Боря був їй, як син, не дивлячись на те, що він коїв… Борис, який чув всю цю розмову, злісно скрипнув зубами. Чорт забирай, о так, ну звісно, ідеальним в нас завжди був тільки Артем, а Борис завжди був і буде на задньому плані, як доповнення. Недолуге таке доповнення. -Так, звичайно, я розмію..Розумію..- з гіркотою сазав Толя. В його пам’яті і досі був живий біль від втрати Ніни – сестри, хоч і не рідньої по крові, подруги, порадниці, опори. Першого і на довгий час його єдиного кохання, яке він ніс в своєму серці довгий час, без шансу на щастя і взаємність.Щастям було тільки те, що в нього є це почуття, ця теплота. Тепло до дівчини, яка довгий час єдина розуміла його та бачила велику внутрішню красу. Її загибель стала для всіх також своєрідньою маленькою смертю. Так, милу Ніночку неможливо порівнювати з жорстоким Борисом, однак, Боря для Олени Михайлівни - дитина. Страшно уявити її материнський біль. В Анатолія і досі стояв у вухах той страшний крик та голосіння Параски Степанівни біля труни донечки. Янголятка, опори та розради. Руки Толі стиснулись в кулаки, а Артем, в свою чергу, здивовано подивився на співрозмовника, який за цей доволі короткий час став для Артема не просто янголом-рятівником його коханої, але й рідною по духу людиною. Можна сказати, братом. -Розумієш? Як це?-ошелешено запитав Артем і Толя розповів йому про все. Про те, що Параска Степанівна виростила його, як рідного, і що вона – не рідна йому по крові мати. Як всі навкруг насміхалися над ним і лише родина любила маленького Толю таким, який він є, не дивлячись ні на що, і вчила любити світ. Щиро любить, навіть якщо це і невзаємно. Розповів і про Ніну.Про її дивовижний дар любити все і всіх навкруги. Про те, як жорстоко з нею обійшлися, а він, Толя навіть не зміг знайти тих виродків, що зробили з нею це. -…Правоохоронні органи не знайшли негідників, чи, можливо, просто не хотіли шукати. Вони не бажали давати справі великий хід, а я підозрюю, що їм це могло бути вигідно. Просто вигідно.- Анатолій відвів очі, щоб Артем не побачив в них сліз.- Нас навіть прямим текстом попередили, щоб ми не сміли лізти в цю справу, інакше підемо вслід за нею. Хоча, і той час я і волів би це зробити, та й тих покидьків вслід за собою відправити, однак, не в рай, а в пекло,де їм і місце.- просичав крізь зуби Анатолій. Минуло стільки років, але біль все ніяк не хотів слабшати, ні на грам. Артем, в свою чергу, проковтнув клубок, який боляче стиснув його горло, зважаючи дихати. Тепер зрозуміло, чому Анатолія та Параску Степанівну настільки зворушила доля Ольги, бо вона нагадала цим людям їхній власний біль від втрати дорогої та рідної людини. Всередині були такий відчай і гіркота, що Артем навіть притиснув долоню до грудей, де боляче защеміло серце. -З твого дозволу, я можу підняти цю справу і в нас буде шанс знайти та пократи цих покидьків.-рапто сказав Артем Толі, а той лише важко зітхнув. -Я не думаю, що зараз це може бути актуальним, знаючи наші правоохоронні органи.- повний гіркоти голос Толі по-зрадницькому затремтів. -От тут я не згоден!- заперечив Артем.-Як на мене, в цій справі та й в таких злочинах взагалі не може бути терміну давності. Я неодноразоов стикався в своїй адвокатській практиці з такими справами і можу сказати, що, якщо вперто боротися за справедливість, то у підсумку її обов’язково досягнеш,тому…- Артем поплескав Толі по плечі.- Я зі свого боку можу пообіцяти всіляку підтримку і докладу максимум зусиль для того, щоб ця справа була повністю розкритою, а винуватці- покарані. -Дякую,брате!- сказав Толя і чоловіки потиснули один одному руки. Вони й справді за цей недовгий час наче стали братами Хоч і не по крові, а по духу, а цей зв’язок інколи буває навіть сильнішим. Коли цю частину розмови чув Борис, то в нього просто таки звело вилиці. І навіть не просто від заздрощів, а від люті і образи. Артем ніколи особливо не вважав його братом і Борису навіть здавалося, що це було вище сил Артема, щось дуже нав’язане. Він рідко запрошував Бориса до ігор і взагалі в свою компанію, а тут першого зустрічного називає братом. -Рятівник, мать твою!- брудно вилаявся Борис і навіть від злості сплюнув на землю. – Наче не видно, що увесь цей час він просто хотів Олю? І зараз хоче! Ну, нічого, братики, доведеться обом вам кусати ліктики, адже Оля буде моєю! Лише моєю!- сказав Борис і шалені вогники застрибали в його очах. Злигалися, слюньтяї. А Артемчик ще й за справедливість хоче боротися, гвалітвників шукати… -Зійшлися два ідеальних закоханих страждальці! – сплюнув Борис, з ненавистю та насмішкою подивившись на Толю та Артема. – Ну, нічого, хлопчики, така вже ваша доля, що красивих дівчаток прогавили свого часу і дісталися вони мені! – хриплувато засміявся Борис, але вмить замовк і вирішив причаїтися. Поки що все складалося якнайкраще. Головне – дочекатися потрібного моменту і тоді все точно буде в його руках. ..Тим часом, Толя та Артем повернулися в будинок. Темніло ще доволі рано і затишну оселю вже брали в свої обійми сутінки. Оля і Марічка вкладали спати непосидючого Павлика, в якого ріазвся черговий зубчик, а Олена Михайлівна, якій на той час вже стало трохи краще, поралася біля столу. Артем миттю підійшов до мами, яка була ще дуже слабкою, і взяв її за руку. -Мамо, ну чому Ви встали? Вам би ще сил набратися!-запитав схвильовано. -Оох, синку,та не можу я лежати! От не можу – і все! Відразу дурні думки до голови лізуть, мов ті змії… - голос жінки темтів, як і її руки. -Оленко, можливо, тобі й справді не варто нікуди їхати?- стурбовано запитав Володимир Борисович, який увесь час був тут і дуже сильно хвилювався за самопочуття Олени Михайлівни та Артема. Варто сказти, що Володарська- старша була сама на себе не схожа – блідість, тремтячі руки, впалі очі… На обличчі ні кровинки…. Втім, всі розуміли, що вона зараз відчуває – вона любила Борю, як рідного сина і увесь час вважала, що щось зробила не так, чогось не додала, якщо він виріс настільки жорстоким. - Ні.Ні.Не вмовляйте мене. Я попрощаюся з ним. Яким би він не був,але це моя кровинка, дитина моєї сестри, яку я втратила через власну гордість. І, напевно, через неї я десь впустила те важливе у виховання Борі, якщо він став… Таким.. –вуста жінки знову затремтіли. Артем обійняв її, а Толя,в свою чергу, дививсяна літню жінку і згадував, як побивалася Параска Степанівна після загибелі Ніни. -Артеме, я думаю, що Олені Михайлівні таки потрібно туди поїхати.. Для не це важливо, зрозумій..Повір мені…- ледве чутно сказав мудрий Анатолій, з болем дивлячись, як Олену Ми