органи не знайшли негідників, чи, можливо, просто не хотіли шукати. Вони не бажали давати справі великий хід, а я підозрюю, що їм це могло бути вигідно. Просто вигідно.- Анатолій відвів очі, щоб Артем не побачив в них сліз.- Нас навіть прямим текстом попередили, щоб ми не сміли лізти в цю справу, інакше підемо вслід за нею. Хоча, і той час я і волів би це зробити, та й тих покидьків вслід за собою відправити, однак, не в рай, а в пекло,де їм і місце.- просичав крізь зуби Анатолій. Минуло стільки років, але біль все ніяк не хотів слабшати, ні на грам. Артем, в свою чергу, проковтнув клубок, який боляче стиснув його горло, зважаючи дихати. Тепер зрозуміло, чому Анатолія та Параску Степанівну настільки зворушила доля Ольги, бо вона нагадала цим людям їхній власний біль від втрати дорогої та рідної людини. Всередині були такий відчай і гіркота, що Артем навіть притиснув долоню до грудей, де боляче защеміло серце. -З твого дозволу, я можу підняти цю справу і в нас буде шанс знайти та пократи цих покидьків.-рапто сказав Артем Толі, а той лише важко зітхнув. -Я не думаю, що зараз це може бути актуальним, знаючи наші правоохоронні органи.- повний гіркоти голос Толі по-зрадницькому затремтів. -От тут я не згоден!- заперечив Артем.-Як на мене, в цій справі та й в таких злочинах взагалі не може бути терміну давності. Я неодноразоов стикався в своїй адвокатській практиці з такими справами і можу сказати, що, якщо вперто боротися за справедливість, то у підсумку її обов’язково досягнеш,тому…- Артем поплескав Толі по плечі.- Я зі свого боку можу пообіцяти всіляку підтримку і докладу максимум зусиль для того, щоб ця справа була повністю розкритою, а винуватці- покарані. -Дякую,брате!- сказав Толя і чоловіки потиснули один одному руки. Вони й справді за цей недовгий час наче стали братами Хоч і не по крові, а по духу, а цей зв’язок інколи буває навіть сильнішим. Коли цю частину розмови чув Борис, то в нього просто таки звело вилиці. І навіть не просто від заздрощів, а від люті і образи. Артем ніколи особливо не вважав його братом і Борису навіть здавалося, що це було вище сил Артема, щось дуже нав’язане. Він рідко запрошував Бориса до ігор і взагалі в свою компанію, а тут першого зустрічного називає братом. -Рятівник, мать твою!- брудно вилаявся Борис і навіть від злості сплюнув на землю. – Наче не видно, що увесь цей час він просто хотів Олю? І зараз хоче! Ну, нічого, братики, доведеться обом вам кусати ліктики, адже Оля буде моєю! Лише моєю!- сказав Борис і шалені вогники застрибали в його очах. Злигалися, слюньтяї. А Артемчик ще й за справедливість хоче боротися, гвалітвників шукати… -Зійшлися два ідеальних закоханих страждальці! – сплюнув Борис, з ненавистю та насмішкою подивившись на Толю та Артема. – Ну, нічого, хлопчики, така вже ваша доля, що красивих дівчаток прогавили свого часу і дісталися вони мені! – хриплувато засміявся Борис, але вмить замовк і вирішив причаїтися. Поки що все складалося якнайкраще. Головне – дочекатися потрібного моменту і тоді все точно буде в його руках. ..Тим часом, Толя та Артем повернулися в будинок. Темніло ще доволі рано і затишну оселю вже брали в свої обійми сутінки. Оля і Марічка вкладали спати непосидючого Павлика, в якого ріазвся черговий зубчик, а Олена Михайлівна, якій на той час вже стало трохи краще, поралася біля столу. Артем миттю підійшов до мами, яка була ще дуже слабкою, і взяв її за руку. -Мамо, ну чому Ви встали? Вам би ще сил набратися!-запитав схвильовано. -Оох, синку,та не можу я лежати! От не можу – і все! Відразу дурні думки до голови лізуть, мов ті змії… - голос жінки темтів, як і її руки. -Оленко, можливо, тобі й справді не варто нікуди їхати?- стурбовано запитав Володимир Борисович, який увесь час був тут і дуже сильно хвилювався за самопочуття Олени Михайлівни та Артема. Варто сказти, що Володарська- старша була сама на себе не схожа – блідість, тремтячі руки, впалі очі… На обличчі ні кровинки…. Втім, всі розуміли, що вона зараз відчуває – вона любила Борю, як рідного сина і увесь час вважала, що щось зробила не так, чогось не додала, якщо він виріс настільки жорстоким. - Ні.Ні.Не вмовляйте мене. Я попрощаюся з ним. Яким би він не був,але це моя кровинка, дитина моєї сестри, яку я втратила через власну гордість. І, напевно, через неї я десь впустила те важливе у виховання Борі, якщо він став… Таким.. –вуста жінки знову затремтіли. Артем обійняв її, а Толя,в свою чергу, дививсяна літню жінку і згадував, як побивалася Параска Степанівна після загибелі Ніни. -Артеме, я думаю, що Олені Михайлівні таки потрібно туди поїхати.. Для не це важливо, зрозумій..Повір мені…- ледве чутно сказав мудрий Анатолій, з болем дивлячись, як Олену Михайлівну обійняв і Володимир Борисович, який підійшов до неї. Чомусь Толя ніяк не міг відвести очей від цієї жінки, наче було в ній щось неймовірно близьке та рідне, не дивлячись на те, що вони були ледве знайомі. Хотілося обійняти її та захистити від усього світу. «Та що це щі мною?»- ніяк не міг зрозуміти він. -Так, тоді я таки поїду з мамою, тільки от… - І Артем схвильовано подивився на Ольгу, яка такой була блідою, мов стіна.Всі стреси та переживання останніх днів дуже відбилися на ній, хоч жінка цього й не показувала. –За Олю хвилююся. Не хочеться лишати її саму в такому стані.. Ну,сам розумієш… -А вона і не одна!- Толя підбадьорливо посміхнувся. – Я потурбуюся про неї і про малюків. Не хвилюйся, брате! –сказав Анатолій і поплескав Артема по плечі. -Дякую, брате…- відповів посмішко і Артем. В ту мить вони й справді наче стали братами, стали однією родиною… * * * Наступного ранку Борис так і не покинув своєї засідки, вичікуючи потрібний момент. Сьогодні або ніколи. Вночі чоловік майже не зімкнув очей, прораховуючи всі можливі ходи. Він вже був на півдорозі до своєї мети, а зараз відкрив свою невеличку акторську валізку та дістав звідти декоративні вуса, після чого почав приміряти їх, підшукуючи оптимальний образ для того, щоб його не розсекретили. -Ось в таком прикиді мене точно ніхто не впізнає,а якщо і впізнає той, хто потрібно, то вже точно не робитиме ніяких зайвих дій, якщо він, вірніше, вона захоче жити і переживатиме за своїх любих діточок! – примовляв Борис, самовдоволено зиркаючи шаленими очима на власне відобораження. Дивно, але він зовсім не відчував страху чи хвилювання. В сводомості Чорнобаєва все вже було давно продумано, відіграно по нотах і повинно було скластися якнайкраще. Володаські їдуть. На його, Борин похорон. Менш за все чоловіку хотілось чути слова жалості та співчуття від цих фальшивих людей, від тих, хто ніколи не вважав його повноцінною особистістю, але годі. Не варто думати про це, зрештою, все ж відбувається не насправді. Насправді ж, Борис живий і має намір в достатку пережити їх усіх. І пережити добре та сито. Адже, він заслуговує на це більше, ніж хто інший. Чорнобаєв виламав якийсь костурбатий дрючок, дістав з кишені складеного ножа, розклав його та через декілька хвилин витесав непоганого ціпка. Загнав свою автівку якомога глибше в кущі, щоб ніхто її не помітив, закинув торбину за спину і попрямував до будиночка, де в той час мешкали Володарські для того, щоб дочекатися свого, як то кажуть, зоряного часу. …Тим часом, родина Володарських вже давно не спала. Відпочивали лише діти та Оля, яка заснула лише завдяки відвару Параски Степанівни. Саме тому Ольга цілу ніч спокійно спала в обіймах коханого, бо тепер їм вже нічого не загрожувало,було нічого боятися. Яу би дивно це не звучало, але вони були щасливі, хоч було і боляче дивитися на Олену Михайлівну. -Так би обіймав тебе і обіймав…- з ніжністю шепотів коханій Артем, осипаючи поцінлунками її обличчя, найпрекрасніше обличчя на світі. -І я тебе..- посміхнулась Ольга, пригорнувшись до коханого.- Так не хочеться з тобою розлучатися… -Мені теж, маленька..-зізнався Артем і пильно подивився на кохану.- Можливо, мені не варто нікуди їхати?- голосом школяра, який шукає причину, аби не піти до школи, запитав він в дружини, а Ольга, в свою чергу, заперечно похитала головою. -Ні, Тьомо, так не можна. Не можна, чуєш? Ми повинні дотриматися усіх канонів..- Ольга зробила паузу і пильно подививлася на чоловіка. – Навіть якщо не заради Бориса, то заради Олени Михайлівни. Мамі зараз нелегко. Як би там не було, вона виховувала Борю, була йому, як мама… -Та,власне,заради неї я і їду, чесно кажучи..-зізнався Артем.- Бо якби моя воля, то я хотів би абсолютно нічого не чути про цього мерзотника! Хоч і кажуть, що про небіжчика або добре, або ніяк, але все одно…- скрипнув зубами Володарський. Вчора цю тему вони обговорювали з Анатолієм і він також подлився з ним своїми сумнівами з приводу поїздки і тим, що ніколи не забуде увесь той жах. -Не думай про це, брате..-поплескав його тоді по плечі Толя.- Головне, що зараз вам вже нічого не загрожує. -Не можу..Не можу не думати, розумієш?!- з гіркотою говорив Артем, опустивши очі.- Виходить, що іншим я допомагав,захищав, , а власну дружину, родину вберегти не зміг.. Такі ось справи, брате…- прохрипів Артем, дивлячись в землю не в змозу підвести погляд. Йому булосоромно перед Ольгою, перед рідними, перед Толею, який, не дивлячись на вади здоров’я, допомагає іншим, було також соромно перед самим собою. Про яку самоповагуможе йти мова, коли він свого часу не вберіг ту, яку так кохає?... – Знаєш, я раніше вважав себе успішним, тим,кому вдалося самоствердитися в житті, а тепер у