айлівну обійняв і Володимир Борисович, який підійшов до неї. Чомусь Толя ніяк не міг відвести очей від цієї жінки, наче було в ній щось неймовірно близьке та рідне, не дивлячись на те, що вони були ледве знайомі. Хотілося обійняти її та захистити від усього світу. «Та що це щі мною?»- ніяк не міг зрозуміти він. -Так, тоді я таки поїду з мамою, тільки от… - І Артем схвильовано подивився на Ольгу, яка такой була блідою, мов стіна.Всі стреси та переживання останніх днів дуже відбилися на ній, хоч жінка цього й не показувала. –За Олю хвилююся. Не хочеться лишати її саму в такому стані.. Ну,сам розумієш… -А вона і не одна!- Толя підбадьорливо посміхнувся. – Я потурбуюся про неї і про малюків. Не хвилюйся, брате! –сказав Анатолій і поплескав Артема по плечі. -Дякую, брате…- відповів посмішко і Артем. В ту мить вони й справді наче стали братами, стали однією родиною… * * * Наступного ранку Борис так і не покинув своєї засідки, вичікуючи потрібний момент. Сьогодні або ніколи. Вночі чоловік майже не зімкнув очей, прораховуючи всі можливі ходи. Він вже був на півдорозі до своєї мети, а зараз відкрив свою невеличку акторську валізку та дістав звідти декоративні вуса, після чого почав приміряти їх, підшукуючи оптимальний образ для того, щоб його не розсекретили. -Ось в таком прикиді мене точно ніхто не впізнає,а якщо і впізнає той, хто потрібно, то вже точно не робитиме ніяких зайвих дій, якщо він, вірніше, вона захоче жити і переживатиме за своїх любих діточок! – примовляв Борис, самовдоволено зиркаючи шаленими очима на власне відобораження. Дивно, але він зовсім не відчував страху чи хвилювання. В сводомості Чорнобаєва все вже було давно продумано, відіграно по нотах і повинно було скластися якнайкраще. Володаські їдуть. На його, Борин похорон. Менш за все чоловіку хотілось чути слова жалості та співчуття від цих фальшивих людей, від тих, хто ніколи не вважав його повноцінною особистістю, але годі. Не варто думати про це, зрештою, все ж відбувається не насправді. Насправді ж, Борис живий і має намір в достатку пережити їх усіх. І пережити добре та сито. Адже, він заслуговує на це більше, ніж хто інший. Чорнобаєв виламав якийсь костурбатий дрючок, дістав з кишені складеного ножа, розклав його та через декілька хвилин витесав непоганого ціпка. Загнав свою автівку якомога глибше в кущі, щоб ніхто її не помітив, закинув торбину за спину і попрямував до будиночка, де в той час мешкали Володарські для того, щоб дочекатися свого, як то кажуть, зоряного часу. …Тим часом, родина Володарських вже давно не спала. Відпочивали лише діти та Оля, яка заснула лише завдяки відвару Параски Степанівни. Саме тому Ольга цілу ніч спокійно спала в обіймах коханого, бо тепер їм вже нічого не загрожувало,було нічого боятися. Яу би дивно це не звучало, але вони були щасливі, хоч було і боляче дивитися на Олену Михайлівну. -Так би обіймав тебе і обіймав…- з ніжністю шепотів коханій Артем, осипаючи поцінлунками її обличчя, найпрекрасніше обличчя на світі. -І я тебе..- посміхнулась Ольга, пригорнувшись до коханого.- Так не хочеться з тобою розлучатися… -Мені теж, маленька..-зізнався Артем і пильно подивився на кохану.- Можливо, мені не варто нікуди їхати?- голосом школяра, який шукає причину, аби не піти до школи, запитав він в дружини, а Ольга, в свою чергу, заперечно похитала головою. -Ні, Тьомо, так не можна. Не можна, чуєш? Ми повинні дотриматися усіх канонів..- Ольга зробила паузу і пильно подививлася на чоловіка. – Навіть якщо не заради Бориса, то заради Олени Михайлівни. Мамі зараз нелегко. Як би там не було, вона виховувала Борю, була йому, як мама… -Та,власне,заради неї я і їду, чесно кажучи..-зізнався Артем.- Бо якби моя воля, то я хотів би абсолютно нічого не чути про цього мерзотника! Хоч і кажуть, що про небіжчика або добре, або ніяк, але все одно…- скрипнув зубами Володарський. Вчора цю тему вони обговорювали з Анатолієм і він також подлився з ним своїми сумнівами з приводу поїздки і тим, що ніколи не забуде увесь той жах. -Не думай про це, брате..-поплескав його тоді по плечі Толя.- Головне, що зараз вам вже нічого не загрожує. -Не можу..Не можу не думати, розумієш?!- з гіркотою говорив Артем, опустивши очі.- Виходить, що іншим я допомагав,захищав, , а власну дружину, родину вберегти не зміг.. Такі ось справи, брате…- прохрипів Артем, дивлячись в землю не в змозу підвести погляд. Йому булосоромно перед Ольгою, перед рідними, перед Толею, який, не дивлячись на вади здоров’я, допомагає іншим, було також соромно перед самим собою. Про яку самоповагуможе йти мова, коли він свого часу не вберіг ту, яку так кохає?... – Знаєш, я раніше вважав себе успішним, тим,кому вдалося самоствердитися в житті, а тепер усвідомлюю,що, по суті, я-ніхто і звуть мене ніяк… Розумієш? -Твереза думка, братику!- самовдоволено усміхнувся Борис, який чув всю ту розмову Артема та Анатолія, вбираючи в себе кожне слово, неначе губка. – Ти завжди був нікчемою, тільки не хотів сам собі в цьому зізнаватися! Однак, Анатолій вважав інакше. -Брате, не думай про це, чуєш? Не думай про минуле,живи та радій сьогоднішньому! Цінуй сьогоднішній день! Те, що ви з Олею разом, ви щасливі, всі біди позаду і більше ніхто та ніщо вам не загрожує! – з посмішкою сказав Толя, навіть не уявляючи, наскільки сильно він зараз помиляється. – Зараз вам просто потрібно бути разом, виховувати дітлахів та радіти кожній миті! – Толя говорив щиро, хоча його серце боляче стискалося, адже він мріяв свого часу зробити Ольгу щасливою. Однак, разом з тим, Толя чудово усвідомлював, що серце Ольги та вона сама належать іншому. ЇЇ чоловіку та батькові її дітей. І цього вже не змінить ніхто і ніщо. -Так, ти маєш рацію, Толю! Зараз мені не потрібно дивитися назад, а варто думаи про Ольгу та дітлахів!- Артем провів по чолі долонею.- Чорт забирай, їду на декілька годин, а така тривога, наче від’їзджаю на декілька місяців!- щиро зізнався він. -Про Олю та дітлахів не хвилюйся, я берегтиму їх, мов зіницю ока!- сказав Толя, поплескавши Володарського по плечі.- За цей час Ольга мені стала дуже дорогою… Як сестра…- миттю виправився чоловік, подумки вилаявши самого себе за нестриманість та довгий язик, однак, Артем, здається, був настільки заглиблений в свої думки,що не помічав нікого і нічого. -Я знаю… Знаю, Толю..Дякую тобі..-важко зітхнув Володарський.-Зараз головне і з Олею теж поговорити, заспокоїти її..-задумливо сказав він. І Артем мав рацію. Хоч Ольга і знала про від’їзд коханого, але сприймала все надто емоційно. -Маленька, тиж знаєш, ми всього на один день, всього на декілька годин для того, щоб дотриматися належних формальностей…- з цими словами Артем ніжно занурився обличчям в густе волосся коханої. -Не знаю, Тьомко.. Не знаю.. Мені чомусь страшно, дуже страшно…Не хочу тебе відпускати…- схлипувала Ольга, витираючи сльози кулачками, наче дитина. -Маленька моя… Не бійся… Не бійся…- примовляло любяче серце чоловіка, яке також передчувало незрозумілу тривогу. -Тобі вчора знову було погано з серцем. А я ж тебе знаю- ти поїдеш в справах і напевне забудеш в потрібний час прийняти ліки… -Не забуду! Зі мною їдуть мама та Володимир Борисович, а вони мені напевне не дадуть забути про це..- посмішкою прошепотів Артем на вушко коханій.- А коли я повернуся, ми почнемо збирати речі для того, щобнарешті їхати додому, в наше рідне гніздечко.. –додав він, після чого Ольга залилася щасливим сміхом. -Я не вірю, що все це відбуваються з нами…-прошепотіла вона. -З нами, з нами…-посміхнувся Артем. – От візьму тебеось так ось в обіми і більше ніку не відпущу! -А я нікуди і не збираюся…- прошепотіла Ольга, пригорнувшись до чоловіка. Як же, все-таки,мало потрібно для щастя! І скоріше б минула ця доба, щоб вони якомога скоріше могли бути разом. Ні Ольга, ні Артем ще тоді не знали… -От і чудово! Я приїду,повернуся- і ми будемо разом завжди-завжди! А ти поки що бережи себе та дітлахів!- з ніжністю сказав Артем і його серце раптом стиснулося. На мить чоловік пригадав про невтішні прогнози лікарів з приводу свого здоров’я. Наскільки ж довгим буде це «завжди»?... По правді кажучи, Володарський боявся зовсім не за себе, ні – він боявся за дружину,яку тільки но знайшов,та за дітей,котрим дуже потрібен. -Так… Будемо разом завжди… Завжди…-зі слізьми в голосі прошептоіла Ольга і вони з Артемом злилися в ніжному поцілунку. ..В ніч перед від’їздом вони ніжно та трепетно кохалися-бережно, щоб не нашкодити майбутньому малюкові. Їхні стосунки зараз були в такій стадії, що,здавалося, ніби вони тільки-но почали зустрічатися, а не були у відносинах майже півтора десятки років. Їм обом страшенно не хотлося, щоб наближався ранок, але він все-таки настав.Першим прокинувся Артем. Він поцілував Ольгу, яка тоді ще дрімала. Яке ж це щастя- мати найкращу дружину на планеті. Вона була схожа в ту мить на Сплячу Красуню. Артему в той час зовсім не хотілося її будити, а вийшов з кімнати в коридор і йому на зустріч йшла, похитуючись,бліда Олена Михайлівна. Артем підійшов до матері та поцілував її у скроню. -Як ти,мамо?- стривожено запитав він. -Все гаразд,синку.. Все гаразд..-ледве помітно та сумно посміхнулася Олена Михайлівна. -Мамо, можливо, тобі й справді лишитися вдома, а я сам все вирішу? -Ні, все гаразд, синку.. Все гаразд..-ледве чутно відповіла Олена Михайлівна. – Я зараз закінчу зі сніданку для Олечки та дітлахів і ми можемо збиратися.. –додала жінка, ховаючи від сина заплакані очі. -Гар