свідомлюю,що, по суті, я-ніхто і звуть мене ніяк… Розумієш? -Твереза думка, братику!- самовдоволено усміхнувся Борис, який чув всю ту розмову Артема та Анатолія, вбираючи в себе кожне слово, неначе губка. – Ти завжди був нікчемою, тільки не хотів сам собі в цьому зізнаватися! Однак, Анатолій вважав інакше. -Брате, не думай про це, чуєш? Не думай про минуле,живи та радій сьогоднішньому! Цінуй сьогоднішній день! Те, що ви з Олею разом, ви щасливі, всі біди позаду і більше ніхто та ніщо вам не загрожує! – з посмішкою сказав Толя, навіть не уявляючи, наскільки сильно він зараз помиляється. – Зараз вам просто потрібно бути разом, виховувати дітлахів та радіти кожній миті! – Толя говорив щиро, хоча його серце боляче стискалося, адже він мріяв свого часу зробити Ольгу щасливою. Однак, разом з тим, Толя чудово усвідомлював, що серце Ольги та вона сама належать іншому. ЇЇ чоловіку та батькові її дітей. І цього вже не змінить ніхто і ніщо. -Так, ти маєш рацію, Толю! Зараз мені не потрібно дивитися назад, а варто думаи про Ольгу та дітлахів!- Артем провів по чолі долонею.- Чорт забирай, їду на декілька годин, а така тривога, наче від’їзджаю на декілька місяців!- щиро зізнався він. -Про Олю та дітлахів не хвилюйся, я берегтиму їх, мов зіницю ока!- сказав Толя, поплескавши Володарського по плечі.- За цей час Ольга мені стала дуже дорогою… Як сестра…- миттю виправився чоловік, подумки вилаявши самого себе за нестриманість та довгий язик, однак, Артем, здається, був настільки заглиблений в свої думки,що не помічав нікого і нічого. -Я знаю… Знаю, Толю..Дякую тобі..-важко зітхнув Володарський.-Зараз головне і з Олею теж поговорити, заспокоїти її..-задумливо сказав він. І Артем мав рацію. Хоч Ольга і знала про від’їзд коханого, але сприймала все надто емоційно. -Маленька, тиж знаєш, ми всього на один день, всього на декілька годин для того, щоб дотриматися належних формальностей…- з цими словами Артем ніжно занурився обличчям в густе волосся коханої. -Не знаю, Тьомко.. Не знаю.. Мені чомусь страшно, дуже страшно…Не хочу тебе відпускати…- схлипувала Ольга, витираючи сльози кулачками, наче дитина. -Маленька моя… Не бійся… Не бійся…- примовляло любяче серце чоловіка, яке також передчувало незрозумілу тривогу. -Тобі вчора знову було погано з серцем. А я ж тебе знаю- ти поїдеш в справах і напевне забудеш в потрібний час прийняти ліки… -Не забуду! Зі мною їдуть мама та Володимир Борисович, а вони мені напевне не дадуть забути про це..- посмішкою прошепотів Артем на вушко коханій.- А коли я повернуся, ми почнемо збирати речі для того, щобнарешті їхати додому, в наше рідне гніздечко.. –додав він, після чого Ольга залилася щасливим сміхом. -Я не вірю, що все це відбуваються з нами…-прошепотіла вона. -З нами, з нами…-посміхнувся Артем. – От візьму тебеось так ось в обіми і більше ніку не відпущу! -А я нікуди і не збираюся…- прошепотіла Ольга, пригорнувшись до чоловіка. Як же, все-таки,мало потрібно для щастя! І скоріше б минула ця доба, щоб вони якомога скоріше могли бути разом. Ні Ольга, ні Артем ще тоді не знали… -От і чудово! Я приїду,повернуся- і ми будемо разом завжди-завжди! А ти поки що бережи себе та дітлахів!- з ніжністю сказав Артем і його серце раптом стиснулося. На мить чоловік пригадав про невтішні прогнози лікарів з приводу свого здоров’я. Наскільки ж довгим буде це «завжди»?... По правді кажучи, Володарський боявся зовсім не за себе, ні – він боявся за дружину,яку тільки но знайшов,та за дітей,котрим дуже потрібен. -Так… Будемо разом завжди… Завжди…-зі слізьми в голосі прошептоіла Ольга і вони з Артемом злилися в ніжному поцілунку. ..В ніч перед від’їздом вони ніжно та трепетно кохалися-бережно, щоб не нашкодити майбутньому малюкові. Їхні стосунки зараз були в такій стадії, що,здавалося, ніби вони тільки-но почали зустрічатися, а не були у відносинах майже півтора десятки років. Їм обом страшенно не хотлося, щоб наближався ранок, але він все-таки настав.Першим прокинувся Артем. Він поцілував Ольгу, яка тоді ще дрімала. Яке ж це щастя- мати найкращу дружину на планеті. Вона була схожа в ту мить на Сплячу Красуню. Артему в той час зовсім не хотілося її будити, а вийшов з кімнати в коридор і йому на зустріч йшла, похитуючись,бліда Олена Михайлівна. Артем підійшов до матері та поцілував її у скроню. -Як ти,мамо?- стривожено запитав він. -Все гаразд,синку.. Все гаразд..-ледве помітно та сумно посміхнулася Олена Михайлівна. -Мамо, можливо, тобі й справді лишитися вдома, а я сам все вирішу? -Ні, все гаразд, синку.. Все гаразд..-ледве чутно відповіла Олена Михайлівна. – Я зараз закінчу зі сніданку для Олечки та дітлахів і ми можемо збиратися.. –додала жінка, ховаючи від сина заплакані очі. -Гаразд, мамо, але якщо буде потрібна якась допомога, ти тільки скажи, добре?- поцілував маму у скроню Артем і раптом побачив через вікно,що до їхнього будинку впевнено наближається Толя, який тримав в руках численні пакунки зі смаколиками – він ніколи не приходив до дітлахів з порожніми руками. –Здається, до нас гість! Піду зустріну!- посміхнувся мамі Артем і, поцілувавши її, попрямував на зустріч Толі. Олена Михайлівна побачила через вікно, як чоловіки з посмішкоюпотиснули один одному руки, і якесь тепло, походження якого вона не могла зрозуміти, наповнило її серцем впереміш зі смутком. Такі стосунки в Артема могли б бути з його рідним братом, однак, не судилось.. І чому, саме дивлячись на Толю,Олена Михайлівна думає про свого втраченого синочка – вона й сама не могла зрозуміти. -Привіт! Радий, шо ти прийшов, дякую! По правді кажучи, ти нас дуже виручив! – сказав Артем Толі, коли чоловіки потиснули один одному руки і прямувалидо будинку. -Ну що ти? Абсолютно немає за що дякувати!- тепло посміхнувся у відповідь Толя. – Ти ж знаєш, як я відношуся до Олі, до ваших дітей.. –додав Толя, вчасно прикусивши язик. Чорт забирай, хлопче, ти так договоришся скоро!- подумки шпетив себе чоловік. – І тому ви завжди можете на мене розраховувати!- швидко додав він. -Знаю… Знаю..-Артем опустив очі та проковтнув клубок, який болче стиснув йому горло. І в ту мить він пильно подивився Толі просто у вічі, та що там – навіть в душу. – Ти не кидай їх, якщо що… Я тільки тобі можу довіряти!- сказав Артем про те,що довго мучило його стільки часу і про що він вже давно хотів поговорити з Анатолієм. Сам чоловіе велими очима подивився на Артема. -Ти про що?..- ошелешено спитав тихо Толя. -Ти чудово розумієш, про що я..- Артем старався,щоб його голос лунав твердо. –Лікарі прямо попередили мене, що ситууація нестійка і може трапитися все, що завгодно..А я хочу бути впевненим, що якщо зі мною щось станеться, то Оля з дітьми (а їх у нас скоро стане більше)-з посмішкою додав Артем.- ..Були під надійним захистом. Серце Толі в ту мить боляче стиснулося. Так, віе хотів би бути поруч з Олею в якості чоловіка та захисника, але не такою ціною. Не такою.. -Артеме, про що ти говориш? Не про те ти думаєш, брате!-намагався посміхнутися він.- Зараз тобі потрібно думати геть про інше! Про Олю, про вашу родину, дітлахів, про ваше майбутнє, якому вже нічого не загрожує! Хіба це не чудово?- підбадьорливо посміхнувся він Артему, хоч через цю посмішку і прокрадався смуток. -Я все розумію і дякую тобі за спробу якось мене втішити, однак, мені зараз потрібне зовсім інше. Я хочу бути спокійним за маму, Олю та дітлахів, розумієш?-Артем подивився Толі в очі. Ні-проосто в душу. Сам Анатолій не витримав цього погляду і відвів очі. -Так, я обіцяю… Обіцяю..-стиха промовив він , втупившись поглядом в землю та до хрускоту стиснувши зуби. Доволі часто Толя, коли Ольга тільки-но з’явилася в його житті, думав про те, який же в неї чоловік. Він малював собі дуже негативні картинки, однак, познайомившись з Артемом ближче, Толя зрозумів, що той – гідний суперник і абсолютно не винен в тому, що сталося в його родині. Тепер зрозуміло,чому Ольга берегла йому вірність навіть тоді, коли нічого не пам’ятала. Кохання все одно було живе в її серці. -Ось тепер я спокійний. Абсолютно спокійний.- сказав Артем і посміхнувся. ..А Борис тим часом чатував. Він бачив телячі нжності Артема та Олі під час його від’їзду, бачив, як його любий братик сідав в автівку, а дітлахи махали татові та бабусі ручками. Цілковита сімейна ідилія. «Ну-ну, чи надовго це..»-злорадно подумав Борис, потираючи руки. –«Ще трохи – і можна буде переходити до радикальних дій! Сьогодні нарешті все встане на свої місця!» В нього було все чітко сплановано. Першим пунктом було виманити Анатолія з зони видимості. Добре знаючи, що той працює лісником, Борис спеціально спровокувати надзвичайну ситуацію в лісі, яка б потребувала прямої присутності господаря. Здається, саме тут живе рідкісна порода лосів та диких кабанів. Чудово! Зарядивши свою гвинтівку, Борис вийшов на полювання (а він, варто сказати, ох як любив цей вид відпочинку). Тому все вдалося практично зразу: два хвацьких постріли – і тварина впала. Одна, друга, третя. Чудово – невже хтось сумнівався? Тоді один анонімний дзвінок – і ось відповідальний лісник поспішає виясняти ситуацію.Тоді ж, сівши у свій чорний «кабріолет» Борис прямує до будинку, де зараз живуть Володарські. Повна ідилія. Сонечко, на дворі бавляться діти, а з вікна будинку видно Ольгу, яка потихеньку порається по дому. Її животик росте, отже, син Борі також росте. Син і тільки син- Борис був у цьому абсолютно впевнений. Завмер,задивився, вбиваючи одночасно двох зайців -