азд, мамо, але якщо буде потрібна якась допомога, ти тільки скажи, добре?- поцілував маму у скроню Артем і раптом побачив через вікно,що до їхнього будинку впевнено наближається Толя, який тримав в руках численні пакунки зі смаколиками – він ніколи не приходив до дітлахів з порожніми руками. –Здається, до нас гість! Піду зустріну!- посміхнувся мамі Артем і, поцілувавши її, попрямував на зустріч Толі. Олена Михайлівна побачила через вікно, як чоловіки з посмішкоюпотиснули один одному руки, і якесь тепло, походження якого вона не могла зрозуміти, наповнило її серцем впереміш зі смутком. Такі стосунки в Артема могли б бути з його рідним братом, однак, не судилось.. І чому, саме дивлячись на Толю,Олена Михайлівна думає про свого втраченого синочка – вона й сама не могла зрозуміти. -Привіт! Радий, шо ти прийшов, дякую! По правді кажучи, ти нас дуже виручив! – сказав Артем Толі, коли чоловіки потиснули один одному руки і прямувалидо будинку. -Ну що ти? Абсолютно немає за що дякувати!- тепло посміхнувся у відповідь Толя. – Ти ж знаєш, як я відношуся до Олі, до ваших дітей.. –додав Толя, вчасно прикусивши язик. Чорт забирай, хлопче, ти так договоришся скоро!- подумки шпетив себе чоловік. – І тому ви завжди можете на мене розраховувати!- швидко додав він. -Знаю… Знаю..-Артем опустив очі та проковтнув клубок, який болче стиснув йому горло. І в ту мить він пильно подивився Толі просто у вічі, та що там – навіть в душу. – Ти не кидай їх, якщо що… Я тільки тобі можу довіряти!- сказав Артем про те,що довго мучило його стільки часу і про що він вже давно хотів поговорити з Анатолієм. Сам чоловіе велими очима подивився на Артема. -Ти про що?..- ошелешено спитав тихо Толя. -Ти чудово розумієш, про що я..- Артем старався,щоб його голос лунав твердо. –Лікарі прямо попередили мене, що ситууація нестійка і може трапитися все, що завгодно..А я хочу бути впевненим, що якщо зі мною щось станеться, то Оля з дітьми (а їх у нас скоро стане більше)-з посмішкою додав Артем.- ..Були під надійним захистом. Серце Толі в ту мить боляче стиснулося. Так, віе хотів би бути поруч з Олею в якості чоловіка та захисника, але не такою ціною. Не такою.. -Артеме, про що ти говориш? Не про те ти думаєш, брате!-намагався посміхнутися він.- Зараз тобі потрібно думати геть про інше! Про Олю, про вашу родину, дітлахів, про ваше майбутнє, якому вже нічого не загрожує! Хіба це не чудово?- підбадьорливо посміхнувся він Артему, хоч через цю посмішку і прокрадався смуток. -Я все розумію і дякую тобі за спробу якось мене втішити, однак, мені зараз потрібне зовсім інше. Я хочу бути спокійним за маму, Олю та дітлахів, розумієш?-Артем подивився Толі в очі. Ні-проосто в душу. Сам Анатолій не витримав цього погляду і відвів очі. -Так, я обіцяю… Обіцяю..-стиха промовив він , втупившись поглядом в землю та до хрускоту стиснувши зуби. Доволі часто Толя, коли Ольга тільки-но з’явилася в його житті, думав про те, який же в неї чоловік. Він малював собі дуже негативні картинки, однак, познайомившись з Артемом ближче, Толя зрозумів, що той – гідний суперник і абсолютно не винен в тому, що сталося в його родині. Тепер зрозуміло,чому Ольга берегла йому вірність навіть тоді, коли нічого не пам’ятала. Кохання все одно було живе в її серці. -Ось тепер я спокійний. Абсолютно спокійний.- сказав Артем і посміхнувся. ..А Борис тим часом чатував. Він бачив телячі нжності Артема та Олі під час його від’їзду, бачив, як його любий братик сідав в автівку, а дітлахи махали татові та бабусі ручками. Цілковита сімейна ідилія. «Ну-ну, чи надовго це..»-злорадно подумав Борис, потираючи руки. –«Ще трохи – і можна буде переходити до радикальних дій! Сьогодні нарешті все встане на свої місця!» В нього було все чітко сплановано. Першим пунктом було виманити Анатолія з зони видимості. Добре знаючи, що той працює лісником, Борис спеціально спровокувати надзвичайну ситуацію в лісі, яка б потребувала прямої присутності господаря. Здається, саме тут живе рідкісна порода лосів та диких кабанів. Чудово! Зарядивши свою гвинтівку, Борис вийшов на полювання (а він, варто сказати, ох як любив цей вид відпочинку). Тому все вдалося практично зразу: два хвацьких постріли – і тварина впала. Одна, друга, третя. Чудово – невже хтось сумнівався? Тоді один анонімний дзвінок – і ось відповідальний лісник поспішає виясняти ситуацію.Тоді ж, сівши у свій чорний «кабріолет» Борис прямує до будинку, де зараз живуть Володарські. Повна ідилія. Сонечко, на дворі бавляться діти, а з вікна будинку видно Ольгу, яка потихеньку порається по дому. Її животик росте, отже, син Борі також росте. Син і тільки син- Борис був у цьому абсолютно впевнений. Завмер,задивився, вбиваючи одночасно двох зайців - і Олею помилувався, і увагу дітей на себе привернув, скинувши перед тим свій грим. Першою Бориса побачила Марічка. Вона перевела на нього свій погляд і лялька, яку тримала дівчинка, випала з малих рученят. -Дядю Борю?..-ошелешено запитала мала. -Так, це я…Я, Марусько.. Привіт..- Борис намагався напустити на себе якомога більш невимушенішу посмішку. Не дивлячись на те, що щиро племянників Чернобаєв ніколи не любив, але зате турботливим, уважним та люблячим прикинутися міг завжди. І якщо діти завжди відчувають нещирість, то маленька Марічка чомусь часто тягнулась до Бориса Цього не міг зрозуміти ніхто, навіть і він сам. «Наївна дурна малеча, думав Борис, як і її матуся і татусь..» –доволі часто глузливо та зневажливо думав Борис. І зараз все це могло добряче згодитися Борі, варто лише прикинутися милим та добрим дядечком-чарівником. -Так, це я… Я, маленька… Ходи сюди.. Я.. Я так скучив за тобою…- з янгольською посмшкою говорив Борис і вже після того Марічка не стрималася і кинулася в обійми до дядечка, від чого той, не стримавшись, засміявся та закружляв малу. -Так, я повернувся. Повернувся, маленька., бо дуже за вами скучив! Ось хотів побачитися з тобою та Павликом, погратися з вами! -Треба буде бабусі сказати про те, що ти повернувся! Оце вона зрадіє! – щебетала щаслива Марічка, яка розуміла і бачила значно більше, ніж думали дорослі. Борис, в свою чергу, ледве стримав злорадну посмішку. – Треба їй повідомити, що ти повернувся! Треба-треба-треба!- торохкотіла мала, стрибаючи на одній ніжці. Але якщо Марічка неймовірно зраділа поверненню дядечка, то Павлик навпаки – насупився та трохи відсахнувся від Борі. Малюк вже потихеньку вчився ходити і зараз, тримаючи сестричку за руку, закусив губку та заховався у неї за спиною. -Павлику, ну чому ти? Це ж наш дядечко Боря!- здивовано мовила Марічка, подивившись на братика, що сховався личком в її пальтечко. -Ну, він просто ще маленький, мене погано пам’ятає,ось і злякався.- якомога лагідніше посміхнувся Марічці Борис і підморгнув дівчинці.- Ну то що, мої юні друзі, зробимо всім сюрприз?- запитав чоловік у племінниці, а в його очах зблиснув якийсь нездоровий вогник. -Сюрприз? А давайте! А який?-зацікавлено запитала вона в Бориса. -Ну, наприклад..-Чернобаєв зробив вигляд,що замислився, хоча детальний план дій на такий випадок в нього був складений вже дуже давно. –Я тут по дорозі бачив просто таки чудовий магазин з різноманітними смаколиками, а ти, наскільки я знаю, дуже велика ласунка, тому…Можливо, допоможеш мені у виборі, м?- солодко посміхнувся він малій. -Ой, я з задоволенням!- заплескала в долоньки Марічка і раптом притихла.- Але ж, тоді потрібно матусі сказати, куди ми, бо вона хвилюватиметься..-додала любляча та турботлива донечка. -Мама навіть не встигне помітити, що вас немає, як ми вже повернемося і ще й з сюрпризом! Ну ж бо!- з цими словами Борис майже силоміць заштовхнув Марічку до автівки, озираючись навсібіч,а коли взяв на руки Павлика, то він так розплакався зпереляку, що було чутно далеко. Саме на крик сина з будинку вибігла сполотніла Ольга, і зупинилась, закам’яніла від жаху, побачивши перед собою свого ката, якого вважали загиблим і який так часто з’являвся в її жахіттях. -Ти?... Ні… Ні… - тільки прохрипіла вона. -Так… Так..Так, крихітко..-зі знущанням примовляв Борис, наближаючись до Ольги, а потім підійшов до жінки, грубо схопив її за руку та потягнув до автівки.Ольга знову опинилася в пастці, а навколо не було ні єдиної живої душі, хто міг би допомогти.. .-Господи… Господи..-плакала Ольга, притиснувши до себе нажаханих дітей, які притулились до мами, також плачучи, але через мить ці відчайдушні благання про допомогу були заглушені ревом автівки, яка миттю рушила з місця.. А з вікна було видно лише іграшки малюків, сиротливо розкидані до подвір’ї…