Фiнальний удар...
Похорон Бориса Чернобаєва минув без зайвих сліз та церемоній. Як виявилося, і друзів в нього особливо не було, та й, власне кажучи, закордонні товариші та однокурсники також не змогли прилетіти, посилаючись на зайнятість. Були лише Артем, Олена Михайлівна, Володимир Борисович та детектив Мураєв в темних окулярах, який спостерігав за всією цією процесією, ретельно щось обдумуючи. А що саме – він поки що не хотів говорити нікому. Ну дуже вже назвичною йому здавалася уся ця ситуація, бо Мураєв геть не вірив в те, що така людина, як Чернобаєв могла так ось просто та нелогічно закінчити своє життя. Тому він навіть сердився на Олену Михайлівну за те, що вона не дала як слід провести генетичну експертизу тіла її племінника. В цій справі все точно не так вже й просто, детектив якимось дивним чином відчував те, що вони впустили в цій справі щось надзвичайно важливе, а це може круто повернути хід подій в не дуже хороший бік. -Володю, дякую, що ти зараз тут, з нами..-говорила Олена Михайлівна Володимиру Борисовичу, який вів її під руку. -Ну що ти, Оленко? Абсолютно не варто мені дякувати!- турботливо примовляв літній чоловік, погладжуючи руку своєї супутниці. Хоча б так. Хоча б в такій якості він може бути поруч з нею, щобдопомагати, щоб підтримувати. -Ні, варто… Розумієш… Я ніяк не можу розібратися в своїх почуттях, направду..-щиро зізналася Олена Михайлівна. Володимир Борисович спочатку напружився, а згодом лунко видихнув, розуміючи, що його співрозмовниця мала на увазі зовсім інше, аніж він встигнув подумати. «Можливо, ти даси нарешті спокій сам собі зі своїми ідіотськими мріями та думками?!» - шпетив він сам себе, а Володарська-старша тим часом продовжувала: - З одного боку, я чудово розумію, що Борис мало не зруйнував життя Артему та Олі, але.. Він також моя дитина. Він завжди був нещасною людиною, дитиною. Доля завдали йому дуже сильного удару ще в дитинстві, а я..Тепер не знаю, чи пошкодувати його чи просто погодитится з долею?Все-таки, Артем та Оля стільки від нього натерпілися за цей час від його злочинів… -Це так. З цим не посперечаєшся..- відповів Володимир Борисович, який хоч і розумів почуття Володарської, але все ж ніяк не міг повністю погодитися з нею,бо не знаходив ніяких виправдань жорстокості Бориса. -А ще… Ще я боюся, що після всього Артем може зненавидіти мене. –щиро зізналася Олена Михайлівна ледве чутно та опустила очі. Після її слів Володимир Борисович вражено подивився на жінку. -Оленко, що ти таке кажеш?- запитав дивовано він. -Я кажу те, що думаю… І про те, що з великою вірогідністю може статися. Артем і Олечка стільки всього пережили через Бориса, а я… -Я думаю, що вони зможуть зрозуміти твої почуття, Оленко. Борис – твій племінник, також твоя рідна кров і ти, як його рідна тітка, як його прийомна мати, ясна річ, важко все це переживаєш… -Я винна,розумієш? Я… Я щось робила не так… Я чогось не додала. До того ж… - Олена Михайлівна заховала своє обличчя в долонях.- Якби не моя гордість тоді, нічого бне сталося, розумієш? Мої сестра з чоловіком були б живі, Боря ріс би в повноцінній родині і..- схлипнула жінка, а Володимир Борисович, в свою чергу, уважно подивився на неї. -До речі, Оленко, ти ніколи не розповідала мені про те, що сталося тоді між тобою та твоєю сестрою.- нагадав делікатно Володимир Борисович, але не лишез цікавості. Він також чудово розумів і те, що Олені Михайлівні зараз просто необхідно було виговоритися, однак, сама жінка, в свою чергу,заперечно похитала головою. -Ні…. Ні, Володю, я поки що не можу розповісти тобі про все це..Пробач.. Не зараз…- ледве чутно відказала вона. -Так… Так… Я розумію.. Звісно… Пробач..-стиха відказав Володимир Борисович, опустивши очі. В ту мить йому стало жахливо незручно через те, щовін так просто, без дозволу, як то кажуть, поліз в людську душу. -Не вибачайся.. Все гаразд.. Це ти мене вибач..- сказал Олена Михайлівна, відвівши очі. Далі вони йшли мовчки аж до самої автівки. Володимир Борисович галантно відкрив своїй супутниці дверцята авто і вони разом сіли до салону. Ззаду ж йшли Артем та Сергій Дмитрович. Сам Володарський, варто сказати, йшов доволі таки повільно, адже цей нелегкий емоційно день таки відклав свій відбиток на його самопочутті, хоч він і не хотів цього показувати, адже знав, що всім іншим зараз також нелегко, а особливо важко зараз його матері. Втім, Артем втішав себе також і тим, що тепер в них з Олею розпочнеться зовсім інше життя і йому зараз варто думати саме про це. Про те, як він повернеться і обійме Олю, про те, як вони повернуться додому і житимуть як у казці – довго і щасливо.. Почався дощ. Краплі били по склу, стікаючи по ньому повільно-повільно, наче в сумній мелодрамі. Чомусь відразу Артему прийшла саме така асоціація, адже саме мелодраму про кохання вони дивилася вчора перед сном разом з Олею по старому, ще чорно-білому телевізорі, якого для них якимось дивом знайшов Толя. Оля. Його Олечка. Обличчя Артема осяяла щаслива посмішка. Зараз він повернеться доодму. Обійме дітей, Ольгу. Обійме, щоб ніколи більше не відпускати. Теплі спогади про кохану зігріли його,наче чашка теплого какао. Артем дістав мобільний телефон і почав набирати по пам’яті номер коханої. Довге мовчазне з’єднання, виклики, які згодом різко обірвалися, неначе дзвінок скинули. -Дивно..-знизав плечами Артем.- Що ж це може бути? Ольга ніколи не скидає дзвінків..- пробурмотів він сам собі. -Що трапилося, сину?- взяла Артема за руку Олена Михайлівна, помітивши разючу зміну в виразі обличчя сина, тя взяла його за руку. -Та ось ніяк не можу додз