в цій справі щось надзвичайно важливе, а це може круто повернути хід подій в не дуже хороший бік. -Володю, дякую, що ти зараз тут, з нами..-говорила Олена Михайлівна Володимиру Борисовичу, який вів її під руку. -Ну що ти, Оленко? Абсолютно не варто мені дякувати!- турботливо примовляв літній чоловік, погладжуючи руку своєї супутниці. Хоча б так. Хоча б в такій якості він може бути поруч з нею, щобдопомагати, щоб підтримувати. -Ні, варто… Розумієш… Я ніяк не можу розібратися в своїх почуттях, направду..-щиро зізналася Олена Михайлівна. Володимир Борисович спочатку напружився, а згодом лунко видихнув, розуміючи, що його співрозмовниця мала на увазі зовсім інше, аніж він встигнув подумати. «Можливо, ти даси нарешті спокій сам собі зі своїми ідіотськими мріями та думками?!» - шпетив він сам себе, а Володарська-старша тим часом продовжувала: - З одного боку, я чудово розумію, що Борис мало не зруйнував життя Артему та Олі, але.. Він також моя дитина. Він завжди був нещасною людиною, дитиною. Доля завдали йому дуже сильного удару ще в дитинстві, а я..Тепер не знаю, чи пошкодувати його чи просто погодитится з долею?Все-таки, Артем та Оля стільки від нього натерпілися за цей час від його злочинів… -Це так. З цим не посперечаєшся..- відповів Володимир Борисович, який хоч і розумів почуття Володарської, але все ж ніяк не міг повністю погодитися з нею,бо не знаходив ніяких виправдань жорстокості Бориса. -А ще… Ще я боюся, що після всього Артем може зненавидіти мене. –щиро зізналася Олена Михайлівна ледве чутно та опустила очі. Після її слів Володимир Борисович вражено подивився на жінку. -Оленко, що ти таке кажеш?- запитав дивовано він. -Я кажу те, що думаю… І про те, що з великою вірогідністю може статися. Артем і Олечка стільки всього пережили через Бориса, а я… -Я думаю, що вони зможуть зрозуміти твої почуття, Оленко. Борис – твій племінник, також твоя рідна кров і ти, як його рідна тітка, як його прийомна мати, ясна річ, важко все це переживаєш… -Я винна,розумієш? Я… Я щось робила не так… Я чогось не додала. До того ж… - Олена Михайлівна заховала своє обличчя в долонях.- Якби не моя гордість тоді, нічого бне сталося, розумієш? Мої сестра з чоловіком були б живі, Боря ріс би в повноцінній родині і..- схлипнула жінка, а Володимир Борисович, в свою чергу, уважно подивився на неї. -До речі, Оленко, ти ніколи не розповідала мені про те, що сталося тоді між тобою та твоєю сестрою.- нагадав делікатно Володимир Борисович, але не лишез цікавості. Він також чудово розумів і те, що Олені Михайлівні зараз просто необхідно було виговоритися, однак, сама жінка, в свою чергу,заперечно похитала головою. -Ні…. Ні, Володю, я поки що не можу розповісти тобі про все це..Пробач.. Не зараз…- ледве чутно відказала вона. -Так… Так… Я розумію.. Звісно… Пробач..-стиха відказав Володимир Борисович, опустивши очі. В ту мить йому стало жахливо незручно через те, щовін так просто, без дозволу, як то кажуть, поліз в людську душу. -Не вибачайся.. Все гаразд.. Це ти мене вибач..- сказал Олена Михайлівна, відвівши очі. Далі вони йшли мовчки аж до самої автівки. Володимир Борисович галантно відкрив своїй супутниці дверцята авто і вони разом сіли до салону. Ззаду ж йшли Артем та Сергій Дмитрович. Сам Володарський, варто сказати, йшов доволі таки повільно, адже цей нелегкий емоційно день таки відклав свій відбиток на його самопочутті, хоч він і не хотів цього показувати, адже знав, що всім іншим зараз також нелегко, а особливо важко зараз його матері. Втім, Артем втішав себе також і тим, що тепер в них з Олею розпочнеться зовсім інше життя і йому зараз варто думати саме про це. Про те, як він повернеться і обійме Олю, про те, як вони повернуться додому і житимуть як у казці – довго і щасливо.. Почався дощ. Краплі били по склу, стікаючи по ньому повільно-повільно, наче в сумній мелодрамі. Чомусь відразу Артему прийшла саме така асоціація, адже саме мелодраму про кохання вони дивилася вчора перед сном разом з Олею по старому, ще чорно-білому телевізорі, якого для них якимось дивом знайшов Толя. Оля. Його Олечка. Обличчя Артема осяяла щаслива посмішка. Зараз він повернеться доодму. Обійме дітей, Ольгу. Обійме, щоб ніколи більше не відпускати. Теплі спогади про кохану зігріли його,наче чашка теплого какао. Артем дістав мобільний телефон і почав набирати по пам’яті номер коханої. Довге мовчазне з’єднання, виклики, які згодом різко обірвалися, неначе дзвінок скинули. -Дивно..-знизав плечами Артем.- Що ж це може бути? Ольга ніколи не скидає дзвінків..- пробурмотів він сам собі. -Що трапилося, сину?- взяла Артема за руку Олена Михайлівна, помітивши разючу зміну в виразі обличчя сина, тя взяла його за руку. -Та ось ніяк не можу додзвонитися до Олі.. Вкотре набираю-і дзвінок скидається. Можливо вона Павлика спати вкладає..- сказав Артем і взяв телефон, щоб довести мамі правильність своїх роздумів, вкотре набираючи номер Ольги.Однак, телефон знову приречено смикнувся, висвітливши «Зайнято».. …Тим часом.. Артем навіть і уявити собі не міг, що ж насправді зараз відбувається з його коханою,що вона зараз аж ніяк не відпочиває в затишному будинку, а тихо ридає в темній автівці, пригортаюючи до себе дітей. Саме авто буквально летить на шаленій швидкості, обганяючи та «підрізаючи» інші машини. За кермом сидить чоловік, який з нездоровою, шаленою посмішкою дивився то на дорогу, то на екран мобільного телефону, який лежав з ним поряд. -Борисе… Ну що ти робиш? Відпусти нас заради Бога,заради всього святого… -тихо плакала Ольга. –Якщо тобі не шкода мене- гаразд, нехай буде все, як ти хочеш, але не займай дітей, благаю! -Оце вже ні, мила моя!- незворушно говорив Боря, не відриваючи погляду від дороги. – Невже ти не хочеш, аби в нас з тобою була повна родина? Повна! А без діток вона неможлива, чи не так?? – останні сказані ним слова Борис буквально проспівав на мотив тієї пісні, яка просто зараз лунала з магнітоли. Колись ця композиція Ользі подобалася, але зараз вона вважала її найжахливішою на світі – таке відчуття в людини може викликати хіба що клоун з фільму жахів. -Мамусю, мені страшно..- прошепотіла Марічка, пригорнувшись до мами, і заплакала. -В мене ніжки болять…- поскаржилась дівчинка, адже Борис зв’язав ноги не лише Олі, але й дітям, щоб вони не могли робити зайвих рухів. -Ччч.. Моя дівчинко… Не бійся… Нічого не бійся…- примовляла Ольга, обціловуючи личко донечки. -Ну ж бо, Марічко, чого ти боїшся? Адже ми з тобою дорузі,чи не так? – весело говорив до дівчинки Борис.-Це наша невеличка пригода, подорож! Хіба ж це не чудово, га? -Не хочу я з тобою ніяких пригод, чуєш?! І їхати я з тобою нікуди не хочу!Ти поганий! Поганий! Я хочу до тата! До тата!- відчайдушно кричала Марічка, а Борису було вже не до жартів. Його обличчя перекосило від люті. -Вгамуй-но своїх спиногризів, бо я за себе не відповідаю! – люто просичав крізь зуби Борис і Ользі раптом стало по-справжньому страшно. Вона зрозуміла, що Борис і справді неадекватний і що може зробити з ними все, що завгодно. -Ччч…Заспокойся, сонечко… Все добре… Все гаразд..- ледве чутно мовила дівчинці Оля, а потім почала відчайдушно шепотіти молитви, здійнявши очі до гори.- Отче наш.. Що єси на небесах.. -Ну-ну, молися-молися, дорогенька.. Побачимо, чи допоможе тобі Бог, хоча навряд чи…-засміявся Борис. Автівка повернула в безлюдну місцину, на узбіччя лісу.- Ось, власне, ми й приїхали! Виходьте!- доволі таки грубо сказав Боря, відкривши двері авто, а потім виштовхнув назовні Олю та дітей. На передньому пасажирському сидінні він побачив телефон Ольги і самовдоволено посміхнувся.- А ось телефончик я напевне візьму з собою! Адже, коли все закінчиться, треба ж буде повідомити братику про те,що він програв! А ви-вперед! Ну ж бо!- і Борис доволі грубо поволік Ольгу та діточок до будинку. Після того озирнувся навкруги, зашов в будинок за ними, замкнув двері на замок та самовдоволено посміхнувся.Поки що все йшло так, як він задумав. План виконано ідеально… * * * Тим часом втомлени Толя повертався додому і подумки докоряв собі за те, що так надовго затримався. Але причина для того таки й справді була чималою. Якась тварюка (а людиною таке створіння аж ніяк не назвеш) підстрелила красивого граційного лося на ім’я Валет, який завжди був окрасою їхнього заповідника. З завмиранням серця Толя думав вже, що тварина мертва, однак, ветеринар, якого вони були змушені викликати з району, екстернно прооперував тварину і Толя пробув біля нещасного звіра, доки йому не стало легше. А ще кажуть, що в тварин немає почуттів та інтелекту.. Немічний король лісу в ту мить був схожим на безпорадну дитину, терся своєю великою мордою в великі мозолисті долоні Анатолія,а той, в свою чергу, говорив з ним. Говорив, наче з людиною. Щось розповідав. Про дерева, які шумлять своїми вітами, про весну, яка зовсім скоро принесе тепло. Переживання за нещасну тварину настільки вибило Анатолія з колії та наче перенесло плин часу в який зовсім інший вимір, що Анатолій зосім забув, яка вже година. А коли подивився на годинник-жахнувся. Майже чотири години вони боролися за життя лісового красеня і, виходить, що стільки ж часу він був відсутній вдома, а Артем ж слізно просив його приглянути за Ольгою та дітьми,допомогти їм,доки його не буде. І тому Толя буквально кулею вискочив зі стайні (а пораненого лося на деякий час помістили в стайню разом з кіньми, а тамтешні конюхи обіцяли Анатолію потурбуватися про