вонитися до Олі.. Вкотре набираю-і дзвінок скидається. Можливо вона Павлика спати вкладає..- сказав Артем і взяв телефон, щоб довести мамі правильність своїх роздумів, вкотре набираючи номер Ольги.Однак, телефон знову приречено смикнувся, висвітливши «Зайнято».. …Тим часом.. Артем навіть і уявити собі не міг, що ж насправді зараз відбувається з його коханою,що вона зараз аж ніяк не відпочиває в затишному будинку, а тихо ридає в темній автівці, пригортаюючи до себе дітей. Саме авто буквально летить на шаленій швидкості, обганяючи та «підрізаючи» інші машини. За кермом сидить чоловік, який з нездоровою, шаленою посмішкою дивився то на дорогу, то на екран мобільного телефону, який лежав з ним поряд. -Борисе… Ну що ти робиш? Відпусти нас заради Бога,заради всього святого… -тихо плакала Ольга. –Якщо тобі не шкода мене- гаразд, нехай буде все, як ти хочеш, але не займай дітей, благаю! -Оце вже ні, мила моя!- незворушно говорив Боря, не відриваючи погляду від дороги. – Невже ти не хочеш, аби в нас з тобою була повна родина? Повна! А без діток вона неможлива, чи не так?? – останні сказані ним слова Борис буквально проспівав на мотив тієї пісні, яка просто зараз лунала з магнітоли. Колись ця композиція Ользі подобалася, але зараз вона вважала її найжахливішою на світі – таке відчуття в людини може викликати хіба що клоун з фільму жахів. -Мамусю, мені страшно..- прошепотіла Марічка, пригорнувшись до мами, і заплакала. -В мене ніжки болять…- поскаржилась дівчинка, адже Борис зв’язав ноги не лише Олі, але й дітям, щоб вони не могли робити зайвих рухів. -Ччч.. Моя дівчинко… Не бійся… Нічого не бійся…- примовляла Ольга, обціловуючи личко донечки. -Ну ж бо, Марічко, чого ти боїшся? Адже ми з тобою дорузі,чи не так? – весело говорив до дівчинки Борис.-Це наша невеличка пригода, подорож! Хіба ж це не чудово, га? -Не хочу я з тобою ніяких пригод, чуєш?! І їхати я з тобою нікуди не хочу!Ти поганий! Поганий! Я хочу до тата! До тата!- відчайдушно кричала Марічка, а Борису було вже не до жартів. Його обличчя перекосило від люті. -Вгамуй-но своїх спиногризів, бо я за себе не відповідаю! – люто просичав крізь зуби Борис і Ользі раптом стало по-справжньому страшно. Вона зрозуміла, що Борис і справді неадекватний і що може зробити з ними все, що завгодно. -Ччч…Заспокойся, сонечко… Все добре… Все гаразд..- ледве чутно мовила дівчинці Оля, а потім почала відчайдушно шепотіти молитви, здійнявши очі до гори.- Отче наш.. Що єси на небесах.. -Ну-ну, молися-молися, дорогенька.. Побачимо, чи допоможе тобі Бог, хоча навряд чи…-засміявся Борис. Автівка повернула в безлюдну місцину, на узбіччя лісу.- Ось, власне, ми й приїхали! Виходьте!- доволі таки грубо сказав Боря, відкривши двері авто, а потім виштовхнув назовні Олю та дітей. На передньому пасажирському сидінні він побачив телефон Ольги і самовдоволено посміхнувся.- А ось телефончик я напевне візьму з собою! Адже, коли все закінчиться, треба ж буде повідомити братику про те,що він програв! А ви-вперед! Ну ж бо!- і Борис доволі грубо поволік Ольгу та діточок до будинку. Після того озирнувся навкруги, зашов в будинок за ними, замкнув двері на замок та самовдоволено посміхнувся.Поки що все йшло так, як він задумав. План виконано ідеально… * * * Тим часом втомлени Толя повертався додому і подумки докоряв собі за те, що так надовго затримався. Але причина для того таки й справді була чималою. Якась тварюка (а людиною таке створіння аж ніяк не назвеш) підстрелила красивого граційного лося на ім’я Валет, який завжди був окрасою їхнього заповідника. З завмиранням серця Толя думав вже, що тварина мертва, однак, ветеринар, якого вони були змушені викликати з району, екстернно прооперував тварину і Толя пробув біля нещасного звіра, доки йому не стало легше. А ще кажуть, що в тварин немає почуттів та інтелекту.. Немічний король лісу в ту мить був схожим на безпорадну дитину, терся своєю великою мордою в великі мозолисті долоні Анатолія,а той, в свою чергу, говорив з ним. Говорив, наче з людиною. Щось розповідав. Про дерева, які шумлять своїми вітами, про весну, яка зовсім скоро принесе тепло. Переживання за нещасну тварину настільки вибило Анатолія з колії та наче перенесло плин часу в який зовсім інший вимір, що Анатолій зосім забув, яка вже година. А коли подивився на годинник-жахнувся. Майже чотири години вони боролися за життя лісового красеня і, виходить, що стільки ж часу він був відсутній вдома, а Артем ж слізно просив його приглянути за Ольгою та дітьми,допомогти їм,доки його не буде. І тому Толя буквально кулею вискочив зі стайні (а пораненого лося на деякий час помістили в стайню разом з кіньми, а тамтешні конюхи обіцяли Анатолію потурбуватися про нещасну тварину та повідомляти Анатолію про все вбудь-який час дня та ночі. -Телефонуйте мені, як тільки виникне в тому потреба. Ось мій номер телефону.-записав Толя на клаптикові паперу нехитру цифрову кобінацію. Добре, що Оля свого часу наполягла на тому, що Толі потрібно придбати мобільний телефон, хоч і недорогу модель і тепер він на зв’язку в будь-яку потрібну мить. -Так, звичайно! Звичайно!- сказав один з наглядачів заповідника (а Толю тут, варто сказати, дуже поважали). -І ось ще – візьміть молока! Наші корівки сьогодні просто молодці! – з посмішкою додав той, адже при заповідникові була ще невеличка ферма – такий собі своєрідний притулок для свійських тварин, які після смерті своїх господарів лишилися без нагляду. І всіх цих тварин Толя любив не просто як власних, а як своїх рідних дітей. -О, вчасно! Дякую!- посміхнувся Толя. Вирішивши всі справи, фізично та морально виснажений чоловік поспішав додому плануючи ще перед тим заскочити до Володарських та почастувати молочком дітлахів.Сильно боліла спина та розламувалася голова, а таке бувало в нього від емоційних та фізичних навантажень. Сонечко було вже високо над землею і добряче припікало.Анатолій на повні груди вдихнув повітря, яке вже носила в собі кришталевий запах весни,і йшов , просто озираючись навкруги та милуючись красою природи.І чому тільки людина не помічає всього того прекрасного, що її оточує, за всіма буденними справами? На душі чомусь були неймовірна легкість та спокій. -Привіт!- в реальність чоловіка повернув дзвінкий жіночий голос. Повернувшись, він побачив Мілку , як завжди, веселу та на позитиві.Але очі чомусь такі сумні-сумні. -О, привіт, Мілко!- посміхнувся подрузі Толя.- Давно не бачилися, хоч і живемо, виходить на сусідніх вулицях!- з цими словами він поцілував подругу в щічку.- Ну як в тебе справи? Все ніяк немає часу поговорити! -Та що в мене? Все по-старому!- якось ніяково знизала плечима Міла, опустивши очі, а Толя уважно подивився на неї. -Так вже й по-старому? –недовірливо запитав він. – Мілко, кого ти хочеш зараз обдурити – мене чи себе? Я ж знаю тебе, як облуплену! Коли щось стається, в тебе все відразу ж на обличчі написано! Можливо, розповіси мені, своєму старому другові, що сталося? А я, в свою чергу, постараюся тобі допомогти!- додав Толя, взявши Мілу за руку. В тут раптом неначе електричний струм пронизав її тіло і молода жінка доволі різко висмикнула свою долоню. -Не думаю, що ти в цьому випадку можеш мені допомогти..- коротко відказала вона. -І все ж?- Толя не спускав пильного погляду з Міли. – Принаймні, якщо я не зможу тобі допомогти, то хоча б вислухаю,а це також важливо, погодься!- мудро додав він. -Ооох, ти можеш вмовити кого завгодно!-на обличчі Мілки нарешті з’явилась подоба посмішки, коли вони вже разом крокували вулицею.- Та справа просто в постійний конфліктах з мамою! Вона ще ніяк не може змиритися з тим, що я вже доросла! Напевно, це кумедно звучить, коли мова йде про жінку, якій вже за тридцять… -Конфлікти з тітонькою Валею? В тебе? Не можу повірити, чесно кажучи!-Толя легенько засміявся, дивлячись на Мілу. А вона доволі таки симпатична, ба більше – навіть дуже вродлива. І напевно, саме через цю свою природню вроду Мілка і виглядає значно молодшою за свій вік. А якщо поєднати все це з виключним розумом та ідеально добрим серцем, то вже точно вийде образ ідеальної дівчини, жінки. «І куди лише дивляться чоловіки?»- посміхнувся подумки Толя.- «Та що ж там казати? Чому я сам цього раніше не помічав?»- думав він,дивлячись на неї, а Міла, в свою чертгу, сором’язливо опустила очі під поглядом Анатолія. -Ну… Ти ж чудово знаєш мою маму, як і те, з якою гіперопікою вона ставиться до мене..- сказала Міла, а Толя ж, в свою чергу,ствердно кивнув на знак згоди. – Ну, а тепер мама зробила висновок, що може корегувати коло моїх знайомих, вирішувати, з ким мені спілкуватися, а з ким – ні.. -Тобто?- округлив очі Толя. -Просто якось мене підвіз Сергій Дмитрович. Ну, Мураєв, який довгий час займався розслідуванням справи Волдарських, а мама помітила, що це він, що ми спілкуємося, а згодом влаштувала мені справжнісінький допит, мовляв, звідки я знаю цю людину і що нас з ним зв’язує? А в підсумку взагалі заявила, що забороняє мені спілкуватися з ним. Ти можеш собі таке уявити? -Ні, чесно кажучи..-з великим очима відказав Толя.- Адже ти – доросла людина і маєш повне право самостійно вибирати своє коло спілкування!-додав він, коли вони вже підходили до старого будиночка, де на даний момент проживала родина Володарських. Хвіртка, яка вела до будиночка, була відчинена навстежінь, навкруги нікого не було, илше сиротливо лежали іграшки Марічки та Павлика. -Дивно, нікого немає.. – сказав Толя і,зайш