ещасну тварину та повідомляти Анатолію про все вбудь-який час дня та ночі. -Телефонуйте мені, як тільки виникне в тому потреба. Ось мій номер телефону.-записав Толя на клаптикові паперу нехитру цифрову кобінацію. Добре, що Оля свого часу наполягла на тому, що Толі потрібно придбати мобільний телефон, хоч і недорогу модель і тепер він на зв’язку в будь-яку потрібну мить. -Так, звичайно! Звичайно!- сказав один з наглядачів заповідника (а Толю тут, варто сказати, дуже поважали). -І ось ще – візьміть молока! Наші корівки сьогодні просто молодці! – з посмішкою додав той, адже при заповідникові була ще невеличка ферма – такий собі своєрідний притулок для свійських тварин, які після смерті своїх господарів лишилися без нагляду. І всіх цих тварин Толя любив не просто як власних, а як своїх рідних дітей. -О, вчасно! Дякую!- посміхнувся Толя. Вирішивши всі справи, фізично та морально виснажений чоловік поспішав додому плануючи ще перед тим заскочити до Володарських та почастувати молочком дітлахів.Сильно боліла спина та розламувалася голова, а таке бувало в нього від емоційних та фізичних навантажень. Сонечко було вже високо над землею і добряче припікало.Анатолій на повні груди вдихнув повітря, яке вже носила в собі кришталевий запах весни,і йшов , просто озираючись навкруги та милуючись красою природи.І чому тільки людина не помічає всього того прекрасного, що її оточує, за всіма буденними справами? На душі чомусь були неймовірна легкість та спокій. -Привіт!- в реальність чоловіка повернув дзвінкий жіночий голос. Повернувшись, він побачив Мілку , як завжди, веселу та на позитиві.Але очі чомусь такі сумні-сумні. -О, привіт, Мілко!- посміхнувся подрузі Толя.- Давно не бачилися, хоч і живемо, виходить на сусідніх вулицях!- з цими словами він поцілував подругу в щічку.- Ну як в тебе справи? Все ніяк немає часу поговорити! -Та що в мене? Все по-старому!- якось ніяково знизала плечима Міла, опустивши очі, а Толя уважно подивився на неї. -Так вже й по-старому? –недовірливо запитав він. – Мілко, кого ти хочеш зараз обдурити – мене чи себе? Я ж знаю тебе, як облуплену! Коли щось стається, в тебе все відразу ж на обличчі написано! Можливо, розповіси мені, своєму старому другові, що сталося? А я, в свою чергу, постараюся тобі допомогти!- додав Толя, взявши Мілу за руку. В тут раптом неначе електричний струм пронизав її тіло і молода жінка доволі різко висмикнула свою долоню. -Не думаю, що ти в цьому випадку можеш мені допомогти..- коротко відказала вона. -І все ж?- Толя не спускав пильного погляду з Міли. – Принаймні, якщо я не зможу тобі допомогти, то хоча б вислухаю,а це також важливо, погодься!- мудро додав він. -Ооох, ти можеш вмовити кого завгодно!-на обличчі Мілки нарешті з’явилась подоба посмішки, коли вони вже разом крокували вулицею.- Та справа просто в постійний конфліктах з мамою! Вона ще ніяк не може змиритися з тим, що я вже доросла! Напевно, це кумедно звучить, коли мова йде про жінку, якій вже за тридцять… -Конфлікти з тітонькою Валею? В тебе? Не можу повірити, чесно кажучи!-Толя легенько засміявся, дивлячись на Мілу. А вона доволі таки симпатична, ба більше – навіть дуже вродлива. І напевно, саме через цю свою природню вроду Мілка і виглядає значно молодшою за свій вік. А якщо поєднати все це з виключним розумом та ідеально добрим серцем, то вже точно вийде образ ідеальної дівчини, жінки. «І куди лише дивляться чоловіки?»- посміхнувся подумки Толя.- «Та що ж там казати? Чому я сам цього раніше не помічав?»- думав він,дивлячись на неї, а Міла, в свою чертгу, сором’язливо опустила очі під поглядом Анатолія. -Ну… Ти ж чудово знаєш мою маму, як і те, з якою гіперопікою вона ставиться до мене..- сказала Міла, а Толя ж, в свою чергу,ствердно кивнув на знак згоди. – Ну, а тепер мама зробила висновок, що може корегувати коло моїх знайомих, вирішувати, з ким мені спілкуватися, а з ким – ні.. -Тобто?- округлив очі Толя. -Просто якось мене підвіз Сергій Дмитрович. Ну, Мураєв, який довгий час займався розслідуванням справи Волдарських, а мама помітила, що це він, що ми спілкуємося, а згодом влаштувала мені справжнісінький допит, мовляв, звідки я знаю цю людину і що нас з ним зв’язує? А в підсумку взагалі заявила, що забороняє мені спілкуватися з ним. Ти можеш собі таке уявити? -Ні, чесно кажучи..-з великим очима відказав Толя.- Адже ти – доросла людина і маєш повне право самостійно вибирати своє коло спілкування!-додав він, коли вони вже підходили до старого будиночка, де на даний момент проживала родина Володарських. Хвіртка, яка вела до будиночка, була відчинена навстежінь, навкруги нікого не було, илше сиротливо лежали іграшки Марічки та Павлика. -Дивно, нікого немає.. – сказав Толя і,зайшовши до будинку, двері якого також були відчинені настежінь, що було дуже дивно, луно гукнув:- Гей, господарі!- Але в будинку було порожньо. – Дивно, можливо, гуляти пішли!- розгублено знизав плечима Анатолій, крокуючи по порожньому будинку навіть з якимось острахом. За ним вслід йшла Міла, яка трималась за спиною друга з якимось острахом і боязко диивлась навкруг. -Якби вони пішли гуляти, ми б точно з ними пересіклися.- задумливо відповіла спостережлива Міла.- Але, погодься, будинок виглядає так, наче його покидали абсолютно спонтанно. Подивися лишень сюди.- вказала молода жінка на на камфорку, на котрій варилося овочеве рагу. На столі стояв недороблений салат – лише пошинкована капуста, поряд лежало декілька не порізаних цибулин та часник. З радіоприймача звучала весела та легка пісня.Все виглядало,наче у фільмі жахів про будинки-привиди – на перший погляд, життя тут наче кипіло, але насправді ж тут не було зовсім нікого. Пустка.Наче те саме життя раптово увірвалося. Серце Толі впало, а руки затремтіли. -Я не хочу думати про погане.- зізнався стиха. -Я теж…-завжди зважений та впевнений голос Міли затремтів і вона приклала руку собі до грудей.- Толю.. Мені щось ну дуже неспокійно… Можливо, спробувати зателефонувати до Олі? -Я теж так думаю.- пробурмотів Толя, на ходу дістаючи свій мобільний. Навіть не дивлячись на клавіші, він набрав номер Ольги. Декілька вткликів- і номер скинули.- Чорт..-вилаявся він. -Що там? – з нетерпінням запитала Міла, пильно дивлячись на Анатолія. -Та чорт знає, що відбувається.- пробурмотів той.- Дзвінок скинули. -Ну, напевно, діти бавляться. Знову взяли мамин телефон.- нервово розтираючи руки, сказала Міла. -Ну, або Артем приїхав раніше і вони всі разом пішли на прогулянку, не хочуть, щоб їх турбували – хочуть розвіятися після важкого дня, як то кажуть. – знизав плечима Толя і здригнувся від болю. Коли він хвилювався, то його вади були більш помітними – він сутулився і від того ще більше боліла спина. -Та ні,це виключено.- сказала Міла, потираючи підборіддя.- Якби вони пішли на прогулянку, то все було б прибрано, вимкнено, а тут…. Наче зірвалися з місця і… Їх обох наче струмом вдарило. -Отже так!- проторохкотів Толя, взявши руки в боки.- Нам потрібно скооперуватися, розділитися і… -І пройти всі околиці, все проглянути.- додала Міла, схвильовано дивлячись на Толю. Її серце шалено закалатало і молода жінка притиснула руку до грудей. -Ти в порядку? – схвильовано запитав Толя, м’яко торкнувшись плеча Міли і зазирнув їх поосто у вічі. -Що? Так-так… Не про це зараз потрібно думати..-відказала ця відчайдушна амазонка, відвівши очі від Толі. Якщо раніше вона все віддала б заради такої миті, то зараз тривога за Ольгу та дітлахів, яких Міла любила,наче рідних, взяла верх над іншими почуттями і зараз Міла думала лише про план дій. ..За чверть години Оля з Анатолієм обійшли всі околиці, але Олі з дітьми ніде так і не було. З заледенілим серцем Міла взяла до рук лялечку Марічки, яку відразу ж впізнала і котра сиротливо валялася серед подвір’я. -Ця лялька Маріччина наулюбленіша. Артем колись привіз їй її прямо з Парижу.- з великими, повними жаху очима Міла подивилася на Толю- І вона б точно ніколи не покинула б її ось так. – Міла витримала паузу. – Толю… Мені здається,що трапилася якась біда… Велика біда..-прошепотіла жінка і зблідла. …Тим часом, Артем та Олена Михайлівна вже під’їзджали до селища, в якому проживали на даний часі з якого планували виїхати додому через декілька днів додому, адже, як вони, на жаль, помилково вважали, їм вже нічого не загрожує. Всі їхні біди та переживання лишилися позаду. Однак, Артем увесь час дивився у вікно автівки, нервово крутячи в руках телефон і знову спробував набрати номер Ольги і все безрезультатно «Абонент поза зоною досяжності. Спробуйте передзвонити пізніше…» -після викликів пролунав механічний голос, так, наче телефон имкнули навмисне. Але ні. Оля не така, вона ніколи в так не зробила, знаючи, як Артем хвилюється за них з дітьми. -Артемчику, та не хвилюйся ти так, сину. Можливо, телефон просто зараз в дітлахів, а ти ж знаєш, що Павлик вже призвичаївся дивитися на ньому мультфільми, ось і взяв мамин телефон..- з м’якою посмішкою говорила сину Олена Михайлівна, погладжуючи Артема по долоні та заспокоюючи, наче маленького. Оча, варто сказати,в неї самої на серці було неспокійно, але вона не хотіла казати про це сину. -Угу… Мультики.. Так…- пробурчав Артем і це справді його трохи заспокоїло,хоч і частково. Адже і справді, саме перед їхньою поїздкою до села на честь їхнього возз’єднання Артем подарував Ользі недешевий мобільний, як знак того, щоб вони завжди були на зв’язку одне з одним. Однак, чоловік таки