вши до будинку, двері якого також були відчинені настежінь, що було дуже дивно, луно гукнув:- Гей, господарі!- Але в будинку було порожньо. – Дивно, можливо, гуляти пішли!- розгублено знизав плечима Анатолій, крокуючи по порожньому будинку навіть з якимось острахом. За ним вслід йшла Міла, яка трималась за спиною друга з якимось острахом і боязко диивлась навкруг. -Якби вони пішли гуляти, ми б точно з ними пересіклися.- задумливо відповіла спостережлива Міла.- Але, погодься, будинок виглядає так, наче його покидали абсолютно спонтанно. Подивися лишень сюди.- вказала молода жінка на на камфорку, на котрій варилося овочеве рагу. На столі стояв недороблений салат – лише пошинкована капуста, поряд лежало декілька не порізаних цибулин та часник. З радіоприймача звучала весела та легка пісня.Все виглядало,наче у фільмі жахів про будинки-привиди – на перший погляд, життя тут наче кипіло, але насправді ж тут не було зовсім нікого. Пустка.Наче те саме життя раптово увірвалося. Серце Толі впало, а руки затремтіли. -Я не хочу думати про погане.- зізнався стиха. -Я теж…-завжди зважений та впевнений голос Міли затремтів і вона приклала руку собі до грудей.- Толю.. Мені щось ну дуже неспокійно… Можливо, спробувати зателефонувати до Олі? -Я теж так думаю.- пробурмотів Толя, на ходу дістаючи свій мобільний. Навіть не дивлячись на клавіші, він набрав номер Ольги. Декілька вткликів- і номер скинули.- Чорт..-вилаявся він. -Що там? – з нетерпінням запитала Міла, пильно дивлячись на Анатолія. -Та чорт знає, що відбувається.- пробурмотів той.- Дзвінок скинули. -Ну, напевно, діти бавляться. Знову взяли мамин телефон.- нервово розтираючи руки, сказала Міла. -Ну, або Артем приїхав раніше і вони всі разом пішли на прогулянку, не хочуть, щоб їх турбували – хочуть розвіятися після важкого дня, як то кажуть. – знизав плечима Толя і здригнувся від болю. Коли він хвилювався, то його вади були більш помітними – він сутулився і від того ще більше боліла спина. -Та ні,це виключено.- сказала Міла, потираючи підборіддя.- Якби вони пішли на прогулянку, то все було б прибрано, вимкнено, а тут…. Наче зірвалися з місця і… Їх обох наче струмом вдарило. -Отже так!- проторохкотів Толя, взявши руки в боки.- Нам потрібно скооперуватися, розділитися і… -І пройти всі околиці, все проглянути.- додала Міла, схвильовано дивлячись на Толю. Її серце шалено закалатало і молода жінка притиснула руку до грудей. -Ти в порядку? – схвильовано запитав Толя, м’яко торкнувшись плеча Міли і зазирнув їх поосто у вічі. -Що? Так-так… Не про це зараз потрібно думати..-відказала ця відчайдушна амазонка, відвівши очі від Толі. Якщо раніше вона все віддала б заради такої миті, то зараз тривога за Ольгу та дітлахів, яких Міла любила,наче рідних, взяла верх над іншими почуттями і зараз Міла думала лише про план дій. ..За чверть години Оля з Анатолієм обійшли всі околиці, але Олі з дітьми ніде так і не було. З заледенілим серцем Міла взяла до рук лялечку Марічки, яку відразу ж впізнала і котра сиротливо валялася серед подвір’я. -Ця лялька Маріччина наулюбленіша. Артем колись привіз їй її прямо з Парижу.- з великими, повними жаху очима Міла подивилася на Толю- І вона б точно ніколи не покинула б її ось так. – Міла витримала паузу. – Толю… Мені здається,що трапилася якась біда… Велика біда..-прошепотіла жінка і зблідла. …Тим часом, Артем та Олена Михайлівна вже під’їзджали до селища, в якому проживали на даний часі з якого планували виїхати додому через декілька днів додому, адже, як вони, на жаль, помилково вважали, їм вже нічого не загрожує. Всі їхні біди та переживання лишилися позаду. Однак, Артем увесь час дивився у вікно автівки, нервово крутячи в руках телефон і знову спробував набрати номер Ольги і все безрезультатно «Абонент поза зоною досяжності. Спробуйте передзвонити пізніше…» -після викликів пролунав механічний голос, так, наче телефон имкнули навмисне. Але ні. Оля не така, вона ніколи в так не зробила, знаючи, як Артем хвилюється за них з дітьми. -Артемчику, та не хвилюйся ти так, сину. Можливо, телефон просто зараз в дітлахів, а ти ж знаєш, що Павлик вже призвичаївся дивитися на ньому мультфільми, ось і взяв мамин телефон..- з м’якою посмішкою говорила сину Олена Михайлівна, погладжуючи Артема по долоні та заспокоюючи, наче маленького. Оча, варто сказати,в неї самої на серці було неспокійно, але вона не хотіла казати про це сину. -Угу… Мультики.. Так…- пробурчав Артем і це справді його трохи заспокоїло,хоч і частково. Адже і справді, саме перед їхньою поїздкою до села на честь їхнього возз’єднання Артем подарував Ользі недешевий мобільний, як знак того, щоб вони завжди були на зв’язку одне з одним. Однак, чоловік таки приклав руку до серця, яке тривожно нило. -Синку, все гаразд?- запитала Олена Михайлівна, яка миттю побачила, що з Артемом щось не гаразд. Кожна мати відчуває, коли з її дитиною коїться щось не те. -Що? Так-так, мамо, все в порядку. Все гаразд. Все в порядку, моя рідна.- постарався посміхнутися Артем. Він уявив, як йому зараз на зустріч вибіжать дітлахи, який він пригорне до себе і поцілує, потім підійде і Оля, однак… Коли вони підїхалидо будинку, то побачили,що ворота були відчинені навстежінь. Серце Артема впало. -Зупиніть машину!- крикнув чоловік і, вискочивши з авто, помчав до самого подвір’я. Зупинився. Зіниці розширилися. Він з жахом побачив розкидані всюди іграшки малят та прожохом побіг до будинку. -Олю! Марічко! Павлику! Ви тут?- кричав він. Серце шалено билося в грудну клітку, але чоловік не зупинявся. З ними щось трапилося…Трапилося… Господи.. Ні… Ні, не піддаємося паніці.. Спочатку зателефонуємо Толі- він точно повинен щось знати. Артем взяв до рук мобільний телефон і тільки набрав було номер Анатолія, як почув дзвінок просто в себе за спиною. Серце Артема радісно затріпотіло – ось вони повернулися, напевно, ходили в ліс дивитися на перші квіти, як і просила вчора Марічка. Однак, повернувшись, Артем побачив Толю з Мілою. Анатолій просто таки впав з лиця – він був блідим та виснаженим, скованим жахом та болем- давала про себе знати спина, адже пробігти стільки кілометрів- то вам не жарти. -Толю,де Оля? Де діти?- Артем наагався бути спокійним, все ще сподіваючись почути,що з Олею та дітьми все гаразд, що він просто щось неправильно зрозумів. Толя ж дивився Володарському просто у вічі, хоча від того душевного болю, який він відчував, Анатолію було боляче і соромно навіть показатися на очі Артему. -Артеме, ти тільки не хвилюйся..- почав було Анатолій, прочистивши горло.- Я… Ми… Ми не знаємо,де вони…-нарешті сказав він найстрашніше. -Тобто – не знаєте?! Що це означає,чорт забиирай- не знаєте?! А де вони?! Де?!- в пориві відчаю Артем кинувся до Толі та, взявши його за грудки, щосили його затряс.- Я довіряв тобі! Я довірив тобі найдорожче! Де моя дружина?! Де мої діти?! Де?!- щосили закричав Артем, продовжуючи трясти Толю, а той, в свою чергу, і не думав пручатися та вириватися, адже чудово розумів, що винен. Винен, бо не додивився. Не вберіг. І навіть якби Артем вбив його просто тут і зараз, то був би абсолютно правий. На його місці Толя вчинив би точно так само. -Артеме, не треба!- заплакала Олена Михайлівна та кинулась розбороняти чоловіків. – Адже Толя ні в чому не винен! -Ні, я винен! Я винен! Я! Все цілком заслужено! – у відчаї крикнув Толя, в погляді якого було стільки болю та провини. -Я довіряв тобі! Довіряв!- знову з відчаєм крикнув Артем. -Так, ну ж бо заспокоїлися! Обидва!- лунко крикнула Міла. Від несподіванки Артем миттю заспокоївся та відпустив Толю. – Ви думаєте, що криками та бійками зможете вирішити ситуацію, що таким чином знайдете їх? Тут вмикати мізки та діяти потрібно, а не кулаками махати!- Міла вперше дозволила собі підвищити голос на свого шефа, на самого Володарського, але усвідомлювала,що в тому була пряма потреба, інакше нічого б не вийшло. -Ти маєш рацією Міло.- Артем відпустив Толю та, віддихавшись, послабив гудзики на своїй сорочці. Руки тремтіли- чи то від нервового перенапруження, чи то від поганого самопочуття. -Справді, друзі мої,зараз абсолютно не час для конфліктів.- повільно та зважено, аби заспокоїти обох, сказав Володимир Борисович та, підійшовши до Артема, взяв його за руку, щоб міряти чоловіку пульс, а потім з великими очиима подивився на Володарського.-Артеме, та в тебе серцебиття зашкалює просто. Тобі негайно потрібно лягти та прийняти ліки!-стурбовано додав він, оглянувши зіниці Володарського. -Не зараз… Не зараз, Володимире Борисовичу..- Артем важко дихав, кумедно надуваючи при цьому щоки. Але зараз усім їм було не до сміху. -Друзі мої, все ж, я вважаю, що нам не потрібно так ось відразу ж впадати в паніку. Вони можуть повернутися в будь-яку хвилину.-медик говорив скоріше для Артема, а не всіх. Насправді ж, він також відчував,що трапилась якась біда. -А що Ви пропонуєте? Ми з Мілою «прочесали» все навкруг, їх ніде немає. Хіба що лісові хащі і…- почав було Анатолій, але впіймав багатозначний погляд Володимира Борисовича і замовк. -Хащі… А там вовки, хижаки.. Толю, ти сам про це казав…- прошепотів побілілими вустами Артем, повільно зповзаючи по стіні. Володимир Борисович та Олена Михайлівна миттю кинулися до нього. -Артемчику! Синочку!- літня жінка поплескала сина по щоках. -Олено, принести мою аптечку ! Вона в автівці! Хутко!- крикнув Володимир Борисович, який доволі швидко змобілізувався. Однією рукою притримуючи голову Артема, він п