приклав руку до серця, яке тривожно нило. -Синку, все гаразд?- запитала Олена Михайлівна, яка миттю побачила, що з Артемом щось не гаразд. Кожна мати відчуває, коли з її дитиною коїться щось не те. -Що? Так-так, мамо, все в порядку. Все гаразд. Все в порядку, моя рідна.- постарався посміхнутися Артем. Він уявив, як йому зараз на зустріч вибіжать дітлахи, який він пригорне до себе і поцілує, потім підійде і Оля, однак… Коли вони підїхалидо будинку, то побачили,що ворота були відчинені навстежінь. Серце Артема впало. -Зупиніть машину!- крикнув чоловік і, вискочивши з авто, помчав до самого подвір’я. Зупинився. Зіниці розширилися. Він з жахом побачив розкидані всюди іграшки малят та прожохом побіг до будинку. -Олю! Марічко! Павлику! Ви тут?- кричав він. Серце шалено билося в грудну клітку, але чоловік не зупинявся. З ними щось трапилося…Трапилося… Господи.. Ні… Ні, не піддаємося паніці.. Спочатку зателефонуємо Толі- він точно повинен щось знати. Артем взяв до рук мобільний телефон і тільки набрав було номер Анатолія, як почув дзвінок просто в себе за спиною. Серце Артема радісно затріпотіло – ось вони повернулися, напевно, ходили в ліс дивитися на перші квіти, як і просила вчора Марічка. Однак, повернувшись, Артем побачив Толю з Мілою. Анатолій просто таки впав з лиця – він був блідим та виснаженим, скованим жахом та болем- давала про себе знати спина, адже пробігти стільки кілометрів- то вам не жарти. -Толю,де Оля? Де діти?- Артем наагався бути спокійним, все ще сподіваючись почути,що з Олею та дітьми все гаразд, що він просто щось неправильно зрозумів. Толя ж дивився Володарському просто у вічі, хоча від того душевного болю, який він відчував, Анатолію було боляче і соромно навіть показатися на очі Артему. -Артеме, ти тільки не хвилюйся..- почав було Анатолій, прочистивши горло.- Я… Ми… Ми не знаємо,де вони…-нарешті сказав він найстрашніше. -Тобто – не знаєте?! Що це означає,чорт забиирай- не знаєте?! А де вони?! Де?!- в пориві відчаю Артем кинувся до Толі та, взявши його за грудки, щосили його затряс.- Я довіряв тобі! Я довірив тобі найдорожче! Де моя дружина?! Де мої діти?! Де?!- щосили закричав Артем, продовжуючи трясти Толю, а той, в свою чергу, і не думав пручатися та вириватися, адже чудово розумів, що винен. Винен, бо не додивився. Не вберіг. І навіть якби Артем вбив його просто тут і зараз, то був би абсолютно правий. На його місці Толя вчинив би точно так само. -Артеме, не треба!- заплакала Олена Михайлівна та кинулась розбороняти чоловіків. – Адже Толя ні в чому не винен! -Ні, я винен! Я винен! Я! Все цілком заслужено! – у відчаї крикнув Толя, в погляді якого було стільки болю та провини. -Я довіряв тобі! Довіряв!- знову з відчаєм крикнув Артем. -Так, ну ж бо заспокоїлися! Обидва!- лунко крикнула Міла. Від несподіванки Артем миттю заспокоївся та відпустив Толю. – Ви думаєте, що криками та бійками зможете вирішити ситуацію, що таким чином знайдете їх? Тут вмикати мізки та діяти потрібно, а не кулаками махати!- Міла вперше дозволила собі підвищити голос на свого шефа, на самого Володарського, але усвідомлювала,що в тому була пряма потреба, інакше нічого б не вийшло. -Ти маєш рацією Міло.- Артем відпустив Толю та, віддихавшись, послабив гудзики на своїй сорочці. Руки тремтіли- чи то від нервового перенапруження, чи то від поганого самопочуття. -Справді, друзі мої,зараз абсолютно не час для конфліктів.- повільно та зважено, аби заспокоїти обох, сказав Володимир Борисович та, підійшовши до Артема, взяв його за руку, щоб міряти чоловіку пульс, а потім з великими очиима подивився на Володарського.-Артеме, та в тебе серцебиття зашкалює просто. Тобі негайно потрібно лягти та прийняти ліки!-стурбовано додав він, оглянувши зіниці Володарського. -Не зараз… Не зараз, Володимире Борисовичу..- Артем важко дихав, кумедно надуваючи при цьому щоки. Але зараз усім їм було не до сміху. -Друзі мої, все ж, я вважаю, що нам не потрібно так ось відразу ж впадати в паніку. Вони можуть повернутися в будь-яку хвилину.-медик говорив скоріше для Артема, а не всіх. Насправді ж, він також відчував,що трапилась якась біда. -А що Ви пропонуєте? Ми з Мілою «прочесали» все навкруг, їх ніде немає. Хіба що лісові хащі і…- почав було Анатолій, але впіймав багатозначний погляд Володимира Борисовича і замовк. -Хащі… А там вовки, хижаки.. Толю, ти сам про це казав…- прошепотів побілілими вустами Артем, повільно зповзаючи по стіні. Володимир Борисович та Олена Михайлівна миттю кинулися до нього. -Артемчику! Синочку!- літня жінка поплескала сина по щоках. -Олено, принести мою аптечку ! Вона в автівці! Хутко!- крикнув Володимир Борисович, який доволі швидко змобілізувався. Однією рукою притримуючи голову Артема, він послабив гудзики на його сорочці.-Йому зараз потрібно лягти! Толю,допоможеш мені відвести його до будинку? -Так,звісно..- пробурмотів Толя, взвши Артема під руку, але той раптом запротестував. -Ні… Ні…Не можна… Мені зараз не можна лежати..- бурмотів Артем, якого вже вели до будинку, а потім вклали на канапу у вітальні.- Мені варто знайти їх… Знайди… -Ми займемося цим, брате… Ти не хвилюйся тільки..- примовляв Толя в той час, коли Володимир Борисович взявся вимірювати Артему тиск та готував укол. Олена Михайлівна в ту мить тримала Артема за руку. -Все буде добре, синку… Все буде добре..-примовляла вона, як раптом в Артема задзвонив мобільний телефон. На визначнику номер не висвітлився, абонент був засекречений. -Алло…- прохрипів Артем в слухавку і раптом його обличчя ще більш зблідло.- Ти?! – в шоці закричав він. * * * …Темна кімната закинутого будинку. Світла сюди потрапляє дуже мало через щільно забиті дошками вікна- наче точно для того, щоб ніхто не побачив того, що діється в ньому. Борис його відразу помітив в той час, коли слідкував за Володарськими і в ту ж саму мить купив його, хоча, господарі цієї розвалюхи були в цілковитому шоці від того, що вона когось зацікавила, що ці руїни стали комусь потрібні, адже на покупців вони вже й не сподівалися. Тим більше, знаходження будинку було доволі непримітним, невигідним. Для всіх, тільки не для Бориса. Тут їх не знайде ніхто. Для Ольги і дітей самовдоволений Борис підібрав одну з «найкращих», якщо їх можна так назвати, кімнат в будинку, де через забиті дошками вікна хоч трохи пробивалися промічники світла, а посеред кімнати стояло велике металеве ліжко з подертим матрацом поверх нього, на який Борис кинув декілька ганчірок, «потурбувавшись» про комфорт Ольги. Як би там не було, Ольга була, як вважав Борис, його жінкою та носила від серцем його дитину, сина, а Борис, в свою чергу, повинен був зробити все для того, щоб його синочок з’явився на світ і щоб все було добре, адже народжуватися Борису сина мала не якась повія, якій були потрібні лише гроші (варто сказати в Бориса, який вже давно задумувався про продовження роду Ченобаєвих, були й такі думки), а жінка, яку він стільки років віддано та фанатично кохав та бажав. І скільки жінок в Бориса б не було, все одно, на місці кожної з них Борис уявляв саме Ольгу. І ось вона тут. Сидить і дивиться на нього знизу вверх. Переможена. Загнана в глухий кут, а, власне кажучи, так і треба було – надто довго Оля бігала від нього, відвертаючи далеко в сторону свій чарівний носик. Боря довго це терпів і ось в решті рет, цей терпець урвався. Пара карих очей дивилась на нього спідлоба. Дивилася впритул. Борис хотів було взяти Ольгу за підборіддя і поцілувати, однак, вона різко висмикнула своє обличчя і відвела очі, аж ніяк не бажаючи дивитися на нього. -Ну що ж ти робиш, лялю?- легким докором, наче сварячи неслухняну дитину, сказав жінці Борис.- Благаю, не псуй такого моменту, адже ми так довго його чекали! -Віповідай тільки за себе, покидьку! – з ненавистю прохрипіла Ольга, яка зараз була більше схожа не на ніжну та тендітну жінку, а на хижачку, яка була готова розірвати на шматки кожного, хто наблизиться до неї та до її дітей.- Я б краще зі скелізі стрибнула головою донизу, аніж була б з тобою! –прошипіла жінка,з ненавистю дивлячись на Бориса. Її ноги були зв’язані, а спина неймовірно боліла чеез сидіння в одній позі, однак, Ольга аж ніяк не хотіла принижуватися, скаржитися Борису і просити його про щось.- Знаєш, хто ти? Ти – нікчема! Завжди був і будеш в тіні Артема, бо він кращий за тебе, кращий у всьому, бо ти – лише дурнуватий і ні на що не здатний мстивий покидьок, який тільки й може, що заздрити та істерити! Обличчя Бориса пополотніло від люті і він, зціпивши зуби, зі злістю подивився на Ольгу. -Я б попросив тебе, люба моя, краще слідкувати за тим, що і, головне, кому ти говориш, бо не забувай – ви з дітьми зараз в мене на мушці!- він насолодою провів пальцем по обличчю Ольги,а та, в свою чергу,з огидою відвернулась.- З тобою я, звісно, нічого не зроблю..- Борис з фанатичною посмішкою погладив Олин животик, після чого вона з огидою відсахнулась від нього.- Ти носиш мого сина і мусиш подарувати йому життя… -Це не твій син і я нічого тобі не повинна! Навіть якщо і виявиться, що таки ти його батько, то я зроблю все – чуєш? – все для того, щоб він ніколи не дізнався про те, яка брудна кров тече в його жилах! Я впевнена, що він ніколи не стане таким нікчемою, як його…Таточко!- с огидою кинула Ольга, змірявши поглядом повним ненависті Бориса, після чого він вже невитримав, підійшов до Ольги і дав їй такого ляпаса, що голова жінки закинулася назад і вона тихо заридала-завила від страху, болю, ненав