слабив гудзики на його сорочці.-Йому зараз потрібно лягти! Толю,допоможеш мені відвести його до будинку? -Так,звісно..- пробурмотів Толя, взвши Артема під руку, але той раптом запротестував. -Ні… Ні…Не можна… Мені зараз не можна лежати..- бурмотів Артем, якого вже вели до будинку, а потім вклали на канапу у вітальні.- Мені варто знайти їх… Знайди… -Ми займемося цим, брате… Ти не хвилюйся тільки..- примовляв Толя в той час, коли Володимир Борисович взявся вимірювати Артему тиск та готував укол. Олена Михайлівна в ту мить тримала Артема за руку. -Все буде добре, синку… Все буде добре..-примовляла вона, як раптом в Артема задзвонив мобільний телефон. На визначнику номер не висвітлився, абонент був засекречений. -Алло…- прохрипів Артем в слухавку і раптом його обличчя ще більш зблідло.- Ти?! – в шоці закричав він. * * * …Темна кімната закинутого будинку. Світла сюди потрапляє дуже мало через щільно забиті дошками вікна- наче точно для того, щоб ніхто не побачив того, що діється в ньому. Борис його відразу помітив в той час, коли слідкував за Володарськими і в ту ж саму мить купив його, хоча, господарі цієї розвалюхи були в цілковитому шоці від того, що вона когось зацікавила, що ці руїни стали комусь потрібні, адже на покупців вони вже й не сподівалися. Тим більше, знаходження будинку було доволі непримітним, невигідним. Для всіх, тільки не для Бориса. Тут їх не знайде ніхто. Для Ольги і дітей самовдоволений Борис підібрав одну з «найкращих», якщо їх можна так назвати, кімнат в будинку, де через забиті дошками вікна хоч трохи пробивалися промічники світла, а посеред кімнати стояло велике металеве ліжко з подертим матрацом поверх нього, на який Борис кинув декілька ганчірок, «потурбувавшись» про комфорт Ольги. Як би там не було, Ольга була, як вважав Борис, його жінкою та носила від серцем його дитину, сина, а Борис, в свою чергу, повинен був зробити все для того, щоб його синочок з’явився на світ і щоб все було добре, адже народжуватися Борису сина мала не якась повія, якій були потрібні лише гроші (варто сказати в Бориса, який вже давно задумувався про продовження роду Ченобаєвих, були й такі думки), а жінка, яку він стільки років віддано та фанатично кохав та бажав. І скільки жінок в Бориса б не було, все одно, на місці кожної з них Борис уявляв саме Ольгу. І ось вона тут. Сидить і дивиться на нього знизу вверх. Переможена. Загнана в глухий кут, а, власне кажучи, так і треба було – надто довго Оля бігала від нього, відвертаючи далеко в сторону свій чарівний носик. Боря довго це терпів і ось в решті рет, цей терпець урвався. Пара карих очей дивилась на нього спідлоба. Дивилася впритул. Борис хотів було взяти Ольгу за підборіддя і поцілувати, однак, вона різко висмикнула своє обличчя і відвела очі, аж ніяк не бажаючи дивитися на нього. -Ну що ж ти робиш, лялю?- легким докором, наче сварячи неслухняну дитину, сказав жінці Борис.- Благаю, не псуй такого моменту, адже ми так довго його чекали! -Віповідай тільки за себе, покидьку! – з ненавистю прохрипіла Ольга, яка зараз була більше схожа не на ніжну та тендітну жінку, а на хижачку, яка була готова розірвати на шматки кожного, хто наблизиться до неї та до її дітей.- Я б краще зі скелізі стрибнула головою донизу, аніж була б з тобою! –прошипіла жінка,з ненавистю дивлячись на Бориса. Її ноги були зв’язані, а спина неймовірно боліла чеез сидіння в одній позі, однак, Ольга аж ніяк не хотіла принижуватися, скаржитися Борису і просити його про щось.- Знаєш, хто ти? Ти – нікчема! Завжди був і будеш в тіні Артема, бо він кращий за тебе, кращий у всьому, бо ти – лише дурнуватий і ні на що не здатний мстивий покидьок, який тільки й може, що заздрити та істерити! Обличчя Бориса пополотніло від люті і він, зціпивши зуби, зі злістю подивився на Ольгу. -Я б попросив тебе, люба моя, краще слідкувати за тим, що і, головне, кому ти говориш, бо не забувай – ви з дітьми зараз в мене на мушці!- він насолодою провів пальцем по обличчю Ольги,а та, в свою чергу,з огидою відвернулась.- З тобою я, звісно, нічого не зроблю..- Борис з фанатичною посмішкою погладив Олин животик, після чого вона з огидою відсахнулась від нього.- Ти носиш мого сина і мусиш подарувати йому життя… -Це не твій син і я нічого тобі не повинна! Навіть якщо і виявиться, що таки ти його батько, то я зроблю все – чуєш? – все для того, щоб він ніколи не дізнався про те, яка брудна кров тече в його жилах! Я впевнена, що він ніколи не стане таким нікчемою, як його…Таточко!- с огидою кинула Ольга, змірявши поглядом повним ненависті Бориса, після чого він вже невитримав, підійшов до Ольги і дав їй такого ляпаса, що голова жінки закинулася назад і вона тихо заридала-завила від страху, болю, ненависті та приниження. -А тепер послухай мене, сонечко, і запам’ятай, будь ласка, декілька простих правил перебування у цьому будинку…- голос Бориса лунав доволі таки тихо, однак, від нього бігли по тілу мурашки. – Це мій будинок і все, що знаходиться тут – моя власність, включаючи вас! – говорив чоловік з нотками самовдоволення.- І що ким і чим тут робити- вирішую я і тільки я! -Ти не зачепий дітей! -А це ми ще подивимося! – з циим словами Борис підійшов до Марічки та шарпонув її, притянувши до себе. Від страху дівчинка заплакала, а за нею заплакала і Ольга. -Дітей не чіпай! Благаю! – схлипувала вона. -От бачиш, Марічко, тепер наша мама стала більш зговірливою, краще, як то кажуть, пішла на контакт, чи не так?- запитав Борис в дівчинки, але та його зовсім не слухала. -Відпусти мене! Відпусти! Ти поганий! Поганий! Я все таткові про тебе розповім! Скажу, що ти поганий, і що ти нас насправді не любиш! Ти поганий!- кричала відчайдушна дівчинка. -Ну й характер в тебе, Марічко! Точно мамин і вже точно не татковий! – Борис навіть поцілував Марічку в щоку, хоч і без ніжності, і тут раптом його осяяло. – Марічко, ти ж скучила за татком, чи не так? А давай ми йому зателефонуємо і ти йому розповіси про все – про те, який я поганий і як я тебе ображаю! Давай?- по-змовницькому сказав він наляканій дівчинці, яка зовсім нічого не розуміла. Зате все чудово розуміла Ольга. В Бориса стояв антивизначник номера та місцезнаходження, всі способи стеження точно не спрацюють. А ось Артема цей дзвінок може добряче шокувати – саме цього добивався Борис, знаючи про хворе серце брата і про те, що такий стрес може просто вбити його. -Не треба, Борю! Тільки не зараз! Благаю!- зіщулившись від жаху, плакала Ольга. -Мамо, не плач, благаю.. Коли ти плачеш, мені страшно… Страшно, матусю…- почала ридати і Марічка. Борис,в свою чергу, з неприхованим задоволенням зрозумів, що зараз – саме час дістати телефон і набрав по пам’яті номер телефону людини, яку ненавидів і якій заздрив більше за все на світі з самого дитинства. «Це те, що треба…»- самовдоволено подумав він і поставив телефон на гучномовець для того, щоб Артем чув все, що відбувається в кімнаті, а особливо, плач Ольги та дітей. …Тим часом,Влодимиру Борисовичу вдалося хоча б трохи стабілізувати стан Артема та заспокоїти його, зробивши укол, як після спонтанного телефонного дзвінка він знову разюче змінився та зблід. -Ти?..- прохрипів він. -Впізнав, братику? -Звідки?... -Ну, як ти можеш здогадатися, з того світу! – засміявся Борис, з насмішкою подивившись на Ольгу та дітей.- Непогано я прилумав, еге ж? Але чого ти точно не зможеш здогадатися, то це про те,хто зараз є зі мною поруч!- сказав Борис та зневажливо пхнув ногою Ольгу – спеціально, аби та заплакала. -Олю! Олечко! Мила моя! Ти де?! Де ви?! – відчайдушно закричав Артем в слухавку ,а від страху і безсилля в нього серце буквально розривалося. -Я не знаю.. Не знаю, Артеме… Але ти не хвилюйся.. Зі мною… З нами все гаразд..-задихаючись від сліз, говорила Ольга і все для того, щоб Артем не хвилювався, адже вона чудово розуміла, що хвилювання для нього зараз – смертельно небезпечні. Длаі Борис шарпонув Марічку і притягнув її до слухавки. -Ну ж бо, люба Мері, а тепер ти передай привіт татусеві!- примовляв Борис, боляче стиснувши худеньку ручку Марічки, від чого дівчинка тихо заплакала. -Татусю, мені дуже страшно. Дуже..-схлипуючи, прошепотіла вона. -Донечко, не бійся! Не бійся, чуєш?! Татко врятує вас! Врятує, мої рідні!- відчайдушно кричав в слухавку Артем, по його щоках від безсилля струмками текли сльози відчаю, злості та розпачу. – Не чіпай мою родину, покидьку! Якщо ти хоч пальцем до них торкнешся, то.. -То що, Артемчику? Га? Пальчиком мені погрозиш, лекцію про мораль прочитаєш? Що?- сміявся в слухавку Борис, а на задньому плані Артем чув плач. Плач його дружини та дітей. -Я вб’ю тебе,покидьку. Я очищу землю від тебе…- з палаючими від гніву очима сказав Володарський. Сміх в слухавці лише посилився. -Вб’єш? Ну-ну. Дуже хочу на це подивитися. Заради такого можна навіть життям ризикнути. Втім…- Борис раптом замислився.- В тебе буде такий шанс. Я викликаю тебе на поєдинок. Один на один. Без усіх тих твоїх помічничків та горе-Шерлоків Холмсів! От тоді ми побачимо, на що ж ти здатен! Виграєш.. – Борис подивився на нажахану Ольгу, яка пригортала до себе дітей. – Я відпущу Ольгу з малими, а якщо ж ні… То я з честю заберу свій трофей, вірніше,трофеї і ти нас більше ніколи не побачиш. І запам’ятай, це буде чесний поєдинок!- заікнчив свою промову Борис, спеціально діставши з кишені свій пістолет, оглядаючи його і всім своїм виглядом показуючи Ользі,наскільки нерівні сили. Сама ж Ольга затряслася від ридань та страху. -Артеме, не погод