Кінець?...
-Нііі! –з жахом закричала Ольга, бачачи, як Толя з закам’янілим обличчям повільно сповзав додолу,а потім і зовсім упав нерухомо, неначе велика скеля, яку раптово було зруйновано, просто на руки Олі.З рота по його щоці потекла цівочка крові.-Ні! Ні! – з жахливиим відчаєм завила-закричала Ольга, впавши навколішки перед Анатолієм.- Сволото! Сволото! Ненавиджу тебе! Будь ти проклятий!- кричала в адресу Бориса Ольга, притискаючи свою руку до рани Анатолія, яка дуже кривавилася.- Толю.. Потерпи… Потерпи…- примовляла вона. До Анатолія також підбіг і Артем , не дивлячись на те, що також був поранений. В Толі рана була значно серйознішою, адже Борис вистрілив йому просто в груди. -Ну що…Отримали.. Суки?..- прохрипів і сам Чернобаєв, з рук якого випав пістолет, після чого на землю впав і сам Борис. До нього підбігло декілька силовиків - саме вони стріляли на випередження для того, щоб зупинити небезпечного злочинця. Іншого виходу в них не було- якби не випустили кулю в Бориса, то він би точно не зупинився б. Один з міліціонерів приклав два пальці до сонної артерії Бориса, щоб перевірити наявність пульсу, але його не було. -Пряме потрапляння. Мертвий.-констатував той. Тим часом, Міла присіла над Анатолієм, скинула зі своєї шиї шалик і почала робити Анатолію тугу пов’язку. -Потерпи, Толю. Потерпи.Зараз стане легше. Набагато легше.- примовляла вона,а потім, озинувшись, відчайдушно закричала: - Ну чому ви всі стоїте?! Викликайте Швидку!- після чого почала активно розтирати бліде обличчя Анатолія.- Толю.. Толечко… Потерпи…- продовжувала примовляти зі сльозами в голосі вона, розтираючи руки Анатолія- того, кого вона кохала і кохає все життя, кохатиме вічно і вже нікуди не відпустить. -Тримайся, брате… Тримайся…- ледве чутно примвоялв і Артем, який також кинувся до Толі та притримував зараз його голову. -Встиг… Встиг..- тільки й промовив Толя. На його обличчя з’явилась подоба посмішки, після чого він провалився в безпам’ятство. Далі все відбувалося, наче в тумані, наче уві сні. Сирени Швидкої, міліції. Все це Ольга переживала, наче через пелену – чи то від пережитого стресу,чи то від заспокійливого, яке їй ввели в кареті «Швидкої». Поруч з нею на кушетці лежав Артем з кисневою маскою на обличчі – після всього пережитого та через больовий шок йому стало погано з серцем. А Ольга все дивилась порожнім поглядом убій, де ще одна бригада Швидкої боролася за життя Толі. Поки лікарі намагалися зупинити кровотечу, Міла, плачучи, молилась та качала кисень коханому. -Він буде жити?! Адже буде?! Сань, скажи мені!- трясла вона за руку фельдшера, з яким була дуже добре знайома, бо колись вони разом навчались в медуніверситеті. -Міло, спокійно! Все під контролем! Все добре! Зараз головне- вчасно довезти пацієнта до лікарні! -Я з Вами їду! – крикнула заплакана Міла, яка тремтіла усім тілом. Її руки були закривавлені,бо она тримала свою руку біля Толиної рани,а би зупинити кровотечу.- Не закривай очей, мій любий.. Не закривай, благаю… -Оля.. Діти..Де?...-запитав побілілими губами Толя, який буквально задихався від болю. -З ними все гаразд..Все гарад, мій любий… Думай зараз тільки про себе.. Про себе…- крізь сльози шепотіла Міла, як раптом погляд Толі прояснився і він абсолютно свідомо подивився на подругу дитинства. -Ти янгол мій……- мовив чоловік і по його щоці потекла сльоза..- Я..-хотів було ще щось сказати Анатолій, але Міла його вмить перебила. -Ччч… Не треба.. Не витрачай зараз сил,благаю тебе…- зі слізьми очах казала вона. ..Тим часом Сергій Дмитрович Мураєв стояв перед великим чорним пакетом, в який запакували тіло Бориса. Його вбили при затриманні . Одночасно в останню мить він встиг вистрілити в Анатолія, поранення якого було дуже серйозним. Поряд з тілом Бориса лежало і тіло закатованої ним жертви. Рятувальники вже встигнули погасити пожежу та разом з Толею винести з будинку,вірніше, з його останків обргоріле тіло жінки, яка притискала до грудей так само обгоріле тільце кота. Серце детектива стиснулось- ця стара жінка зробила стільки добра для інших, що аж ніяк не заслужила на таку страшну загибель. -Ну що, колего, вітаю з повним закриттям справи?- запитав у Мураєва слідчий, простягнувши йому пачку цигарок. -Що? – наче отямився Сергій Дмитрович, який відчував себе абсолютно спустошеним. Так, справу розкрито, але якою ціною? Йому на мить подумалось, що та картинка- обгоріла старенька та притиснутий до грудей кіт- тепер переслідуватиме його завжди. Чоловік стиснув пальцями скроні. -Я кажу, що Вас можна привітати зі це однією розкрто справою? Вірніше, всіх нас!- повторив міліціонер, ховаючи в теку протоколи. -Розкрили, але якою ціною.. Якою..- пробурмотів собі під ніс Сергій Дмитрович, все ще дивлячись на попелище, котре ще декілька годин тому було затишним будинком,в якому панували спокій та затишок. Раптом Мураєв побачив, що до них бігли дві ридаючі жінки. Коли вони відбігли ближче, то в одній Сергій Дмитрович впізнав Олену Михайлівну, маму Артема,а в іншій…Валентину. Дивно, але він одразу ж пригадав її ім’я. Поки Олена Михайлівна з зойками кинулась до карети «Швидкої», де лежав Артем, то Валентина, в свою чергу, кинулась до Мураєва, лупцюючи його в груди кулаками. -Де моя донька?! Де Міла?! Що ти зроби з з нею, скажи мені!- жінка відразу ж перейшла на «ти» зовсім не помічаючи цього. -Заспокойся, Валю..Заспокойся…- примовляв Мураєв, погладжуючи жінку по голові, як раптом вона відсахнулася від нього. -Скажи мені, що з Мілою?! Тобі не вистачило мого поламаного життя, тому ти до доньки вирішив добратися?!- з болем закричала Валя. Так, саме цей чоловік три з половиною десятки років тому збрехав їй,зламав життя, але натомість, подарував, напево, найбільше щастя в житті – доньку. -З Мілою все гаразд, вона зараз поїхала до лікарні.- почав було Сергій Дмитрович, але після тих слів Валентина ще більше сполотніла. -До лікарні?! І це, по-твоєму, все гаразд?!-закричала вона. -Валю, послухай…- Мураєв взяв жінку за плечі.- З Мілою все гаразд, просто… Поранили її близького друга Толю і Міла поїхала до лікарні разом з ним.- повідомив Мураєв Валентині, після чого жінка закрила руками обличчя від жах