тоїте?! Викликайте Швидку!- після чого почала активно розтирати бліде обличчя Анатолія.- Толю.. Толечко… Потерпи…- продовжувала примовляти зі сльозами в голосі вона, розтираючи руки Анатолія- того, кого вона кохала і кохає все життя, кохатиме вічно і вже нікуди не відпустить. -Тримайся, брате… Тримайся…- ледве чутно примвоялв і Артем, який також кинувся до Толі та притримував зараз його голову. -Встиг… Встиг..- тільки й промовив Толя. На його обличчя з’явилась подоба посмішки, після чого він провалився в безпам’ятство. Далі все відбувалося, наче в тумані, наче уві сні. Сирени Швидкої, міліції. Все це Ольга переживала, наче через пелену – чи то від пережитого стресу,чи то від заспокійливого, яке їй ввели в кареті «Швидкої». Поруч з нею на кушетці лежав Артем з кисневою маскою на обличчі – після всього пережитого та через больовий шок йому стало погано з серцем. А Ольга все дивилась порожнім поглядом убій, де ще одна бригада Швидкої боролася за життя Толі. Поки лікарі намагалися зупинити кровотечу, Міла, плачучи, молилась та качала кисень коханому. -Він буде жити?! Адже буде?! Сань, скажи мені!- трясла вона за руку фельдшера, з яким була дуже добре знайома, бо колись вони разом навчались в медуніверситеті. -Міло, спокійно! Все під контролем! Все добре! Зараз головне- вчасно довезти пацієнта до лікарні! -Я з Вами їду! – крикнула заплакана Міла, яка тремтіла усім тілом. Її руки були закривавлені,бо она тримала свою руку біля Толиної рани,а би зупинити кровотечу.- Не закривай очей, мій любий.. Не закривай, благаю… -Оля.. Діти..Де?...-запитав побілілими губами Толя, який буквально задихався від болю. -З ними все гаразд..Все гарад, мій любий… Думай зараз тільки про себе.. Про себе…- крізь сльози шепотіла Міла, як раптом погляд Толі прояснився і він абсолютно свідомо подивився на подругу дитинства. -Ти янгол мій……- мовив чоловік і по його щоці потекла сльоза..- Я..-хотів було ще щось сказати Анатолій, але Міла його вмить перебила. -Ччч… Не треба.. Не витрачай зараз сил,благаю тебе…- зі слізьми очах казала вона. ..Тим часом Сергій Дмитрович Мураєв стояв перед великим чорним пакетом, в який запакували тіло Бориса. Його вбили при затриманні . Одночасно в останню мить він встиг вистрілити в Анатолія, поранення якого було дуже серйозним. Поряд з тілом Бориса лежало і тіло закатованої ним жертви. Рятувальники вже встигнули погасити пожежу та разом з Толею винести з будинку,вірніше, з його останків обргоріле тіло жінки, яка притискала до грудей так само обгоріле тільце кота. Серце детектива стиснулось- ця стара жінка зробила стільки добра для інших, що аж ніяк не заслужила на таку страшну загибель. -Ну що, колего, вітаю з повним закриттям справи?- запитав у Мураєва слідчий, простягнувши йому пачку цигарок. -Що? – наче отямився Сергій Дмитрович, який відчував себе абсолютно спустошеним. Так, справу розкрито, але якою ціною? Йому на мить подумалось, що та картинка- обгоріла старенька та притиснутий до грудей кіт- тепер переслідуватиме його завжди. Чоловік стиснув пальцями скроні. -Я кажу, що Вас можна привітати зі це однією розкрто справою? Вірніше, всіх нас!- повторив міліціонер, ховаючи в теку протоколи. -Розкрили, але якою ціною.. Якою..- пробурмотів собі під ніс Сергій Дмитрович, все ще дивлячись на попелище, котре ще декілька годин тому було затишним будинком,в якому панували спокій та затишок. Раптом Мураєв побачив, що до них бігли дві ридаючі жінки. Коли вони відбігли ближче, то в одній Сергій Дмитрович впізнав Олену Михайлівну, маму Артема,а в іншій…Валентину. Дивно, але він одразу ж пригадав її ім’я. Поки Олена Михайлівна з зойками кинулась до карети «Швидкої», де лежав Артем, то Валентина, в свою чергу, кинулась до Мураєва, лупцюючи його в груди кулаками. -Де моя донька?! Де Міла?! Що ти зроби з з нею, скажи мені!- жінка відразу ж перейшла на «ти» зовсім не помічаючи цього. -Заспокойся, Валю..Заспокойся…- примовляв Мураєв, погладжуючи жінку по голові, як раптом вона відсахнулася від нього. -Скажи мені, що з Мілою?! Тобі не вистачило мого поламаного життя, тому ти до доньки вирішив добратися?!- з болем закричала Валя. Так, саме цей чоловік три з половиною десятки років тому збрехав їй,зламав життя, але натомість, подарував, напево, найбільше щастя в житті – доньку. -З Мілою все гаразд, вона зараз поїхала до лікарні.- почав було Сергій Дмитрович, але після тих слів Валентина ще більше сполотніла. -До лікарні?! І це, по-твоєму, все гаразд?!-закричала вона. -Валю, послухай…- Мураєв взяв жінку за плечі.- З Мілою все гаразд, просто… Поранили її близького друга Толю і Міла поїхала до лікарні разом з ним.- повідомив Мураєв Валентині, після чого жінка закрила руками обличчя від жаху. -Толю?! Господи… Та за що ж ще йому?! Невже сердешний мало натерпівся від життя?! Можу собі уявити,як Міла себе зараз почуває, адже Толя для неї…- і тут Валентина враз замовкла,прикусивши язик.-Адже Толя– близький друг дитинства нашої дівчинки… І тут Сергія Дмитровича ніби облили холодною водою. Він великими очима подивився на Валентину. -Зачекай… Ти хотіла сказати,що…-прохрипів він. -Так, ти все правильно зрозумів.- абсолютно спокійним тарі вним тоном сказала Валентина.- Міла – твоя донька.. …Тим часом, плачуча Ольга тримала за руку Артема в той час, коли вони їхали у Швидкій. Жінка гірко плакала та тремтіла усім тілом. Вона була бліда,мов стіна, і один з фельдшерів, бачачи становище жінки, підсів до Олі та почав вимірювати їй пульс. -Вам краще зараз також розслабитися.-Я розкладу для вас одне з сидінь і тоді Ви зможете лягти. – скаазав один з лікарів, але Ольга, в свою чергу, лише заперечно похитала головою. -Ні.Ні… Я нікуди не піду. Я буду біля Артема..- прохрипіла вона, тримаючи за руку блідого Артема, якому вже наклали пов’язку і зафіксувати біля ніздрів кисневі трубочки, які допомагали йому дихати. Хоч поранення Артема було не дуже серйозним, однак, через больовий шок та перенесені стреси його серце ще більше дало збій і для того, щоб запобігти серйозному нападу, чоловікові миттю поставили крапельницю. -Олечко…Тобі б зараз і справді не завадило б відпочити…- прохрипів Артем, занепокоєно дивлячись на кохану..Олю всю трясло і вона постійно дивилась в одну точку – на Артема. Іноді здавалося, що вона взагалі нікого і нічого не чула і не бачила. Ольга була вся в собі – наче переживала все своє життя наново. Вона знову втрачала, знову наражала на біди тих, хто любить її і кого любить вона. -Ні…Ні…Артеме, я буду з тобою… Я не покину тебе.. – сказала вона, стискаючи руку чоловіка. -Але ж.. Я нікуди не дінуся.. А ти відпочинь..-лагідно сказав Артем, а лице Ольги знову скривилося від болю. Не від фзичного болю. Від душевного. Чому страждають ті, кого вона любить? Чому вона руйнує все, до чого доторкається? Якби не вона, були б живі її батьки. Якби не вона, родина Володарських не зруйнувалася б. Якби не вона, Параска Степанівна не пішла б з життя так жорстоко і несправедливо. Тільки вона одна, Ольга в цьому винна. Вона руйнує все, до чого торкається. Вона. Вона. Лише вона. А вона, а вона сидітиме сумна, Буде пити – не п’яніти від дешевого вина. Я співатиму для неї, аж бринітиме кришталь Та хіба зуміє голос подолати цю печаль. Стара, як світ, пісня їхньої з Артемом молодості. Ніч. Палатка. І гітара. Тоді все тільки но зароджувалося, починалося, а тепер…Що тепер? Руїни. Втрачені мрії. В буквальному сенсі, спалені мости. Спалені дотла. Ольга почала співати ту пісню, а по її щоках градом струменіли сльози. Фельдшер зробив ще один укол, на який Ольга якось не відреагувала,закутавшись в плед, який їй запропонували лікарі «Швидкої». Співаючи, Оля з Артемом взялись за руки, щоб більше ніколи не розучатися. …Олена Михайлівна та Володимир Борисович під'їхали до лікарні практично одночасно з каретами «Швидкої Допомоги». Володимир Борисович відкрив дверцята автівки своїй супутниці і та буквально побігла-полетіла до Артема, якого декілька лікарів на каталці везли до прийомного покою. -Артеме! Артемчику, синочку?! Господи, я мало з глузду не з’їхала, доки ми були в дорозі.. Як ти?- примовляла Олена Михайлівна, взявши сина за руку, Артем, в свою чергу, підніс мамину долоню до своїх вуст та поцілував. -Все гаразд…Все гаразд, мамо… Ти потурбуйся про Олю та дітлахів, гаразд?-сказав він, а заплакана Олена Михайлівна, в свою чергу, лише ствердно кивнула. ЇЇ материнське серце розривалося. Боже правий, та краще б вона вама пережила все те пекло, аніж зараз має мучитися її дитина. ЇЇ кровинка. Тим часом, Володимиру Борисовичу передали фонендоскоп і він почав прослуховувати серцебиття Артема,а потім підбіг до Толі, чкого з сусідньох карети «Швидкої» також везли до прийомного покою, та оглянув його зіниці. -В операційну! Обох! Готуйте дві екстренні бригади! Хутко!- скомандував він. Тим часом, заплакана Олена Михайлівна підійшла до Толі та перехрестила його, поцілувавши в чоло. -Володю! Врятуй їх обох! Врятуй, благаю!-ридала літня жінка, схопивши головного лікаря за сорочку і дивлячись йому просто у вічі. Після того, як Толя втратив свою матір у тій страшній пожежі, після того, як врятував Олю, Артема та малюків, та навіть раніше, в перші дні знайомства, Олена Михайлівна полюбила Толю. Полюбила, наче рідну дитину. Наче того синочка, якого в жінки колись відібрала жорстока доля.. -Оленко, не хвилюйся! Все буде гаразд! Я потурбуюся про них обох! Ти віриш мені?- подивився Володмир Борисович