. -Толю?! Господи… Та за що ж ще йому?! Невже сердешний мало натерпівся від життя?! Можу собі уявити,як Міла себе зараз почуває, адже Толя для неї…- і тут Валентина враз замовкла,прикусивши язик.-Адже Толя– близький друг дитинства нашої дівчинки… І тут Сергія Дмитровича ніби облили холодною водою. Він великими очима подивився на Валентину. -Зачекай… Ти хотіла сказати,що…-прохрипів він. -Так, ти все правильно зрозумів.- абсолютно спокійним тарі вним тоном сказала Валентина.- Міла – твоя донька.. …Тим часом, плачуча Ольга тримала за руку Артема в той час, коли вони їхали у Швидкій. Жінка гірко плакала та тремтіла усім тілом. Вона була бліда,мов стіна, і один з фельдшерів, бачачи становище жінки, підсів до Олі та почав вимірювати їй пульс. -Вам краще зараз також розслабитися.-Я розкладу для вас одне з сидінь і тоді Ви зможете лягти. – скаазав один з лікарів, але Ольга, в свою чергу, лише заперечно похитала головою. -Ні.Ні… Я нікуди не піду. Я буду біля Артема..- прохрипіла вона, тримаючи за руку блідого Артема, якому вже наклали пов’язку і зафіксувати біля ніздрів кисневі трубочки, які допомагали йому дихати. Хоч поранення Артема було не дуже серйозним, однак, через больовий шок та перенесені стреси його серце ще більше дало збій і для того, щоб запобігти серйозному нападу, чоловікові миттю поставили крапельницю. -Олечко…Тобі б зараз і справді не завадило б відпочити…- прохрипів Артем, занепокоєно дивлячись на кохану..Олю всю трясло і вона постійно дивилась в одну точку – на Артема. Іноді здавалося, що вона взагалі нікого і нічого не чула і не бачила. Ольга була вся в собі – наче переживала все своє життя наново. Вона знову втрачала, знову наражала на біди тих, хто любить її і кого любить вона. -Ні…Ні…Артеме, я буду з тобою… Я не покину тебе.. – сказала вона, стискаючи руку чоловіка. -Але ж.. Я нікуди не дінуся.. А ти відпочинь..-лагідно сказав Артем, а лице Ольги знову скривилося від болю. Не від фзичного болю. Від душевного. Чому страждають ті, кого вона любить? Чому вона руйнує все, до чого доторкається? Якби не вона, були б живі її батьки. Якби не вона, родина Володарських не зруйнувалася б. Якби не вона, Параска Степанівна не пішла б з життя так жорстоко і несправедливо. Тільки вона одна, Ольга в цьому винна. Вона руйнує все, до чого торкається. Вона. Вона. Лише вона. А вона, а вона сидітиме сумна, Буде пити – не п’яніти від дешевого вина. Я співатиму для неї, аж бринітиме кришталь Та хіба зуміє голос подолати цю печаль. Стара, як світ, пісня їхньої з Артемом молодості. Ніч. Палатка. І гітара. Тоді все тільки но зароджувалося, починалося, а тепер…Що тепер? Руїни. Втрачені мрії. В буквальному сенсі, спалені мости. Спалені дотла. Ольга почала співати ту пісню, а по її щоках градом струменіли сльози. Фельдшер зробив ще один укол, на який Ольга якось не відреагувала,закутавшись в плед, який їй запропонували лікарі «Швидкої». Співаючи, Оля з Артемом взялись за руки, щоб більше ніколи не розучатися. …Олена Михайлівна та Володимир Борисович під'їхали до лікарні практично одночасно з каретами «Швидкої Допомоги». Володимир Борисович відкрив дверцята автівки своїй супутниці і та буквально побігла-полетіла до Артема, якого декілька лікарів на каталці везли до прийомного покою. -Артеме! Артемчику, синочку?! Господи, я мало з глузду не з’їхала, доки ми були в дорозі.. Як ти?- примовляла Олена Михайлівна, взявши сина за руку, Артем, в свою чергу, підніс мамину долоню до своїх вуст та поцілував. -Все гаразд…Все гаразд, мамо… Ти потурбуйся про Олю та дітлахів, гаразд?-сказав він, а заплакана Олена Михайлівна, в свою чергу, лише ствердно кивнула. ЇЇ материнське серце розривалося. Боже правий, та краще б вона вама пережила все те пекло, аніж зараз має мучитися її дитина. ЇЇ кровинка. Тим часом, Володимиру Борисовичу передали фонендоскоп і він почав прослуховувати серцебиття Артема,а потім підбіг до Толі, чкого з сусідньох карети «Швидкої» також везли до прийомного покою, та оглянув його зіниці. -В операційну! Обох! Готуйте дві екстренні бригади! Хутко!- скомандував він. Тим часом, заплакана Олена Михайлівна підійшла до Толі та перехрестила його, поцілувавши в чоло. -Володю! Врятуй їх обох! Врятуй, благаю!-ридала літня жінка, схопивши головного лікаря за сорочку і дивлячись йому просто у вічі. Після того, як Толя втратив свою матір у тій страшній пожежі, після того, як врятував Олю, Артема та малюків, та навіть раніше, в перші дні знайомства, Олена Михайлівна полюбила Толю. Полюбила, наче рідну дитину. Наче того синочка, якого в жінки колись відібрала жорстока доля.. -Оленко, не хвилюйся! Все буде гаразд! Я потурбуюся про них обох! Ти віриш мені?- подивився Володмир Борисович Володарській просто у вічі, а Олена Михайлівна лиш ствердно кивнула у відповідь.-От і чудово! А ти потурбуйся про Олю та малюків. -Гаразд..-втомлено кивнула Олена Михайлівна і вони всі разом попрямували-полетіли до вестибюлю лікарні. * * * Ольга не знала, скільки вона проспала і що ж саме їх вкололи для того, щоб сон був настільки глибоким. Коли вона відкрила очі, та окинула поглядом палату, то не відразу зрозуміла, що сталося і де саме вона знаходиться. Маля під серцем неспокійно заштовхалося і жінка поклала руку на свій животик для того, щоб хоч якось втихомирити його. -Ччшш.. Тихше-тихше, мій маленький.. Все гаразд… Вже все гаразд..- прошепотіла жінка і вже після останньої фрази її пам’ять почала потихеньку відновлюватися, а спогади полились назовні разом зі слізьми. Поєдинок Бориса та Артема, диванчик в сінях, плачучі від страху дітлахи. Пожежа. Обгоріле тіло Параски Степанівни, яка в останні миті свого життя пригортала до грудей вже мертвого Мурчика. Про протистояння пораненого Артема з Борею, який приставив пістолет до її, Олиної скроні, а потім… Вона ніби вирвалася від свого ката, але потім.. Відчайдушні та повні ненависті крики «Не дістанься ж ти нікому!»… І постріл.. Кров… Господи… Ольга закрила обличчя долонями и глухо заридала. Толя також постраждав. Чому?! За що?! І все це через неї,лише через неї.. Потрібно піти та дізнатися, що ж там, як Олена Михайлівна, як Марічка та Павлик, котрі також, варто сказати, пережили чималий стрес, як там, зрештою, Толя та Артем… Двоє близьких її серцю чоловіків. Щойно Ольга зібралася встати, як до палати увійшла молоденька медсестра. ЇЇ жінка відразу ж впізнала- це та сама дівчина, яка допомагала їй і минулого разу. Спочатку Ольга було не полишала свого наміру встати з лікарняного ліжка, однак, молода медична сестра Лілечка відразу ж буквально підскочила до неї і буквально силоміць вклала майбутню маму в ліжко. -Ви що? Вам зараз ні в якому разі не можна вставати- у Вас загроза викидня!- злякано та з щирою турботою сказала молода дівчина. -Ммм… Ні.. Ні… Мені потрібно встати.. Мені потрібно встати та піти дізнатися, як там мої діти…. Де вони…- зі щирою тривогою сказала вона Лілі. -Ви не хвилюйтеся. Ваші малюки зараз під наглядом Вашої знайомої та нашого лікарняного дитячого психолога. З ними все гаразд.- з цими словами медсестра від’єднала крапельницю від руки Ольги.- А мені, в свою чергу, Володимир Борисович доручив приглянути за Вами та за Вашим станом, тому зрозумійте мене… -Ні,це Ви мене зрозумійте, будь ласка..- перебила тремтячим голосом її Ольга.- Я й так надто довго була далеко від своїх дітей, а тепер… Я потрібна їм, а вони, в свою чергу, потрібні мені… Потрібні, як ніколи…- Ольга дивилась просто у вічі дівчині, яка, в свою чергу, важко зітхнула та відвела погляд.- Ви також дівчина, жінка… Можливо, теж мама… Тому, будь ласка… Зрозумійте мої почуття…- відчайдушно та зі слізьми в голосі промовила Ольга, після чого Ліля зітхнула та відвела очі. -Гаразд, тоді.. Ви зачекайте хвильку, будь ласка, я дещо придумала..- сказала дівчина і через декілька митей повернулась до палати, котячи перед собою інвалідний візок.- Зараз Вам не дуже можна напрягатися через високий тонус матки і тому ми з Вами поїдемо.- пояснила дівчина, допомагаючи Ользі пересісти у візок, а потім покотила його вперед, закривши за собою двері. ..Тим часом, в ту саму мить відразу в двох операційних лікарі готувались вступати в боротьбу з жорстокою смертю. Вірніше, в одній лікарі вперто боролися за життя Анатолія, поранення якого було доволі таки серйозним, а ось в іншій бригада кращих столичних кардіохірургів, які прибули сюди екстренно, готувалися боротися за життя Артема. Через перенесене поранення та больовий шок почало відмовляти серце. Це стало відомо тоді, коли під час,здавалося б, неважкої операції з витягування кулі в пацієнта сталася зупинка серця, яке вдалося запустити геть не відразу. Після того пульс падав ще декілька разів. І Володимир Борисович разом зі своїми колегами з великими зусиллями запускав серце знову,і тоді стало зрозуміло, що серце Артема довго не витримає і тут є один вихід… -Пересадка серця- це єдине, що зараз може врятувати Артема… -говорив лікар згорьованій та заплаканій матері Володарського Олені Михайлівні, яка після того ще дужче заридала. -Невже.. Невже немає більше ніякої надії окрім операції?- запитала вбита горем матір, для якої її син, її Артемчик був практично єдиним сенсом всього її життя. На що Володимир Борисович лише важко зітхнув та заперечно похитав головою. -На жаль, ні. Серце в дуже поганому стані. Тут і поранення, і пережиті стреси, тому…- лікар опустив очі.- Хоча,Оленко, справа не лише в цьом