Володарській просто у вічі, а Олена Михайлівна лиш ствердно кивнула у відповідь.-От і чудово! А ти потурбуйся про Олю та малюків. -Гаразд..-втомлено кивнула Олена Михайлівна і вони всі разом попрямували-полетіли до вестибюлю лікарні. * * * Ольга не знала, скільки вона проспала і що ж саме їх вкололи для того, щоб сон був настільки глибоким. Коли вона відкрила очі, та окинула поглядом палату, то не відразу зрозуміла, що сталося і де саме вона знаходиться. Маля під серцем неспокійно заштовхалося і жінка поклала руку на свій животик для того, щоб хоч якось втихомирити його. -Ччшш.. Тихше-тихше, мій маленький.. Все гаразд… Вже все гаразд..- прошепотіла жінка і вже після останньої фрази її пам’ять почала потихеньку відновлюватися, а спогади полились назовні разом зі слізьми. Поєдинок Бориса та Артема, диванчик в сінях, плачучі від страху дітлахи. Пожежа. Обгоріле тіло Параски Степанівни, яка в останні миті свого життя пригортала до грудей вже мертвого Мурчика. Про протистояння пораненого Артема з Борею, який приставив пістолет до її, Олиної скроні, а потім… Вона ніби вирвалася від свого ката, але потім.. Відчайдушні та повні ненависті крики «Не дістанься ж ти нікому!»… І постріл.. Кров… Господи… Ольга закрила обличчя долонями и глухо заридала. Толя також постраждав. Чому?! За що?! І все це через неї,лише через неї.. Потрібно піти та дізнатися, що ж там, як Олена Михайлівна, як Марічка та Павлик, котрі також, варто сказати, пережили чималий стрес, як там, зрештою, Толя та Артем… Двоє близьких її серцю чоловіків. Щойно Ольга зібралася встати, як до палати увійшла молоденька медсестра. ЇЇ жінка відразу ж впізнала- це та сама дівчина, яка допомагала їй і минулого разу. Спочатку Ольга було не полишала свого наміру встати з лікарняного ліжка, однак, молода медична сестра Лілечка відразу ж буквально підскочила до неї і буквально силоміць вклала майбутню маму в ліжко. -Ви що? Вам зараз ні в якому разі не можна вставати- у Вас загроза викидня!- злякано та з щирою турботою сказала молода дівчина. -Ммм… Ні.. Ні… Мені потрібно встати.. Мені потрібно встати та піти дізнатися, як там мої діти…. Де вони…- зі щирою тривогою сказала вона Лілі. -Ви не хвилюйтеся. Ваші малюки зараз під наглядом Вашої знайомої та нашого лікарняного дитячого психолога. З ними все гаразд.- з цими словами медсестра від’єднала крапельницю від руки Ольги.- А мені, в свою чергу, Володимир Борисович доручив приглянути за Вами та за Вашим станом, тому зрозумійте мене… -Ні,це Ви мене зрозумійте, будь ласка..- перебила тремтячим голосом її Ольга.- Я й так надто довго була далеко від своїх дітей, а тепер… Я потрібна їм, а вони, в свою чергу, потрібні мені… Потрібні, як ніколи…- Ольга дивилась просто у вічі дівчині, яка, в свою чергу, важко зітхнула та відвела погляд.- Ви також дівчина, жінка… Можливо, теж мама… Тому, будь ласка… Зрозумійте мої почуття…- відчайдушно та зі слізьми в голосі промовила Ольга, після чого Ліля зітхнула та відвела очі. -Гаразд, тоді.. Ви зачекайте хвильку, будь ласка, я дещо придумала..- сказала дівчина і через декілька митей повернулась до палати, котячи перед собою інвалідний візок.- Зараз Вам не дуже можна напрягатися через високий тонус матки і тому ми з Вами поїдемо.- пояснила дівчина, допомагаючи Ользі пересісти у візок, а потім покотила його вперед, закривши за собою двері. ..Тим часом, в ту саму мить відразу в двох операційних лікарі готувались вступати в боротьбу з жорстокою смертю. Вірніше, в одній лікарі вперто боролися за життя Анатолія, поранення якого було доволі таки серйозним, а ось в іншій бригада кращих столичних кардіохірургів, які прибули сюди екстренно, готувалися боротися за життя Артема. Через перенесене поранення та больовий шок почало відмовляти серце. Це стало відомо тоді, коли під час,здавалося б, неважкої операції з витягування кулі в пацієнта сталася зупинка серця, яке вдалося запустити геть не відразу. Після того пульс падав ще декілька разів. І Володимир Борисович разом зі своїми колегами з великими зусиллями запускав серце знову,і тоді стало зрозуміло, що серце Артема довго не витримає і тут є один вихід… -Пересадка серця- це єдине, що зараз може врятувати Артема… -говорив лікар згорьованій та заплаканій матері Володарського Олені Михайлівні, яка після того ще дужче заридала. -Невже.. Невже немає більше ніякої надії окрім операції?- запитала вбита горем матір, для якої її син, її Артемчик був практично єдиним сенсом всього її життя. На що Володимир Борисович лише важко зітхнув та заперечно похитав головою. -На жаль, ні. Серце в дуже поганому стані. Тут і поранення, і пережиті стреси, тому…- лікар опустив очі.- Хоча,Оленко, справа не лише в цьому… -А в чому ж ще?-здавлено запитала згорьована мати. -Насправді, до операції все готово – спецалісти, обладнання, потрібно тільки Ваша з Олею згода на неї, так як Артем зараз без свідомості. І ще, Оленко…- Володимир Борисович зітхнув, збираючись з думками.- Ти повинна ще дещо також знати і на рахунок донора. Це надзвичайно важливо. -Донора? А що з ним? Потрібна згода родини на трансплантацію, так?- тремтячим голосом запитала Олена Михайлівна, а Володимир Борисович, який тримав в руках медичну маску, лише ствердно кивнув головою. -Саме так. Потрібна ваша згода, Оленко.- медик дивився просто у вічі літній жінці. Казати про все те було нелегко, дуже нелегко. Однак, без того було ніяк.- Просто у випадку Артема на роль донора ідеально підходить Борис…