ась, що ти мене ненавидітимеш..- врешті-решт зізналась вона і очі Міли в ту мить розширились від жаху. -Ольго Дмитрівно,ну що Ви таке говорите?- шоковано запитала молода жінка, яка геть не розуміла хід Ольжиних думок. –За що мені ненавидіти Вас? -За Толю.- Ольга ковтнула важкий клубок, який стиснув їй горло.-Я ж бачила і бачу, як ти відносишся до нього, а він… Я не знаю, чому він вибрав мене… Я б не змогла йому дати того, чого він насправді заслуговує. І..І так в усьому. Все життя. Я не вмію віддавати, а вмію лише отримувати. А відплачую натомість чорною монетою. Всі дорогі мені люди страждають.- з цими словами Ольга гірко заплакала, сховавши в долонях обличчя, а Міла в свою чергу, почала заспокоювати жінку. -Не плачте.. Не плачте…Я ні в якому разі не тримаю на Вас зла.. Ні на Вас, ті на Толю, адже…-Міла витерла сльози.-Адже серцю не накажеш, я чудово знаю про це. Толя вибрав Вас і це його вибір.. -Так, тільки вибір цей нічого хорошого йому не приніс.- прохрипіла Ольга, дивлячись в одну точку.- Хоча, що вже про це говорити.. -До речі, мені тут лікарі віддали речі Толі і там було ось це..- сказала ледве чутно, витерши сльози, Міла і показала мішечок на верівочці. Я не знаю, що це, але… -Звідки це в Толі?...-хриплуватим голосом запитала Олена Михайлівна, а Міла, в свою чергу, лише розгублено знизала плечима, геть не розуміючи реакції літньої жінки. Тим часом, Олена Михайлівна взяла той самий мішечок в свої руки. Жінка відразу ж його впізнала- такого не могло бути більше ні в кого іншого, бо виготовлений він був спецально для неї свого часу. І зроблений був жінкою, яка була з одиниць тих, хто підтримав молоду на той час Оленку в найскладніший період в її житті, коли вона носила під серцем свого первістка, дитя свого ката. Саме тоді мудра цілителька зробила цей оберіг спеціально для Олени та її малюка і цей оберіг за фатальним збігом долі зник тоді ж само, коли зник ї її малюк. Малюк, про якого вона більше ніколи не чула і якого оплакувала все життя. -Не може цього бути..- прохрипіла сполотніла жінка,а мішечок тим часом випав з її тремтячих рук, а з нього викотився невеличкий папірець, який Олена Михайлівна миттю підняла. Це був лист, адресований персонально їй «Олені Михайлівній Козелець-Володарській»-було написано на ньому. Дівоче пізвище жінки було мало кому відоме. Ворушачи сухими губами, Олена Михайлівна почала читати написане і по мірі прочитання блідла.. «Здрастуй Оленко! Пробач, що звертаюся до тебе настільки фамільярно, однак, обставини, які пов’язують нас, таки дають мені право на це. Я так і не наважилася розповісти тобі про все і, пишучи цей лист, знаю, що не встигну тобі сказати про все у очі. Та й не знаю, чи наважилася б на це при інших обставинах. Скоріше ні,аніж так, адже тема дуже важлива і стосується не тільки нас з тобою, але й.. Нашого сина. Так,ти все правильно зрозуміла. Я не з’їхала з глузду. Саме нашого сина. І мова зараз йтиме не про Артема, а про твого старшого синочка, якого в тебе жорстоким чином забрали. Я в тому також брала безпосередню участь, тому й, власне кажучи, не наважувалася до тебе підійти, поговорити про це, відкрити правду,бо знала, що це переверне не лише наші з тобою життя, але й життя ще декількох дуже хороших і дуже дорогих мені людей, які точно такого не заслуговують,незалежно від того, коли і як вони дізнаються про це.Тому, що в цього болю немає терміну давності і я це чудово усвідомлюю. Мені було двадцять два, коли я успадкувала свій дар. О,це був великий привід для гордості та, як зараз модно казати, амбіцій. Проживши до того нелегке дитинство та юність, з постійними приниженнями та глузуваннями, для мене це був шанс показати свою силу. Я могла віразу ж почати допомагати людям, а не грати їхніми долями,неначе шахами на дошці.Однак, усвідомлення того прийшло значно пізніше, ніж того можна було очікувати. Я вважала, що коли маю силу приборкувати природу, то можу все. Однак, не так сталося, як гадалося. За це я й поплатилась життям своєї донечки. Втім не про це зараз.. Одного дня стара сільська повитуха постукала в мої двері і сказала, що змушена приймати дитину в дуже молодої дівчини і боїться, що сама там не впорається. Звичайно ж, я погодилася їй допомогти. Будинок ми ледве тоді знайшли через негоду, а коли прийшли, нас зустрів похмурий чоловік, який прямо сказав, щоб я закінчила цю справу в будь-яку ціну. Вибач,я знаю, що все це тобі читати напевне неприємно, однак,без них ніяк. Я заріклась роповідати все, як було, начистоту. Коли ми увійшли до кімнати, породілля вже металась в гарячці. Зовсім ще юне дівча, організм якого ще не був готовий до того, щоб дарувати світу нове життя. Однак,доля вирішила інакше. До чого ж це я? Так ось, тим дівчам була ти, Оленко. Тоді ти марила. Твій батько верещав і заважав нам, аж доки я не прикрикнула на нього, втративши терпіння. Коли хлопчик з’явився на світ,я відразу ж взяла його на руки і чомусь заплакала. Він був таким гареньким і багато в чому схожим на тебе. Саме тоді, коли від появи на світ малюка минуло від сили декілька хвилин, твій батько сказав негайно забирати малого і самим забиратися якомога далі. Коли я намагалась переконати його, що ще рано,що потрібно трішки зачекати, що не можна настільки швидко відриватидитину від матері, він зняв зі стіни гвинтівку і сказав, що не пощадить нікого, навіть малюка, якщо ми негайно звідси не заберемося. І я забрала хлопчика. Несла додому, пригортаючи до грудей, і плакала. А потім зрозуміла, що нікому більше його не віддам. Не маю права покинути. Думала, що виховаю, як рідного, однак, не так сталося, як гадалося. Органи опіки під радянським гнітом забрали в мене мого хлопчика. Нашого хлопчика. І зустрілися ми з ним лише через довгий час. Якою була ця зустріч, нехай лишиться моєю маленькою таємницею. Нашою з ним історією. Знаючи, що він не рідний, Толя часто роздумував про те, яка ж його справжня мама, якою вона могла б бути. А коли я вперше побачила тебе, то одразу ж впізнала. І тепер, покидаючи цей світ, я хочу поблагословити вас. Об’єднайтеся ж та станьте щасливою родиною, як це мало бути завжди. А я завжди буду поруч, допоможу, коли нависне хмара біди. Ще раз прости за все… Параска» Дочитавши лист, Олена Михайлівна обхопила голову руками. Заплакала, хоч і сама не знала, від чого – від відчаю чи від щастя, що знайшла свого синочка, свою кровиночку. -Господи..Господи..- примовляла жінка, притискаючи той самий лист до своїх вуст, неначе найбільший на світі скарб. Ольга і Міла, в свою чергу,ошелешено подивилися на жінку. -Олено Михайлівно, з Вами все гаразд?- ошелешено запитала в жінки Ольга. Міла, в свою чергу, швиденько підбігла до фільтру з водою та принесла скляночку води для Олени. -Що?.. Так-так… Я так довго мріяла про це… Так жадала дізнатися його ім’я… Але ніколи не думала, що все станеться саме так.. Так…-уривисто, крізь ридання говорила Олена Михайлівна. -Олено Михайлівно… Мамо.. Ви про що?- запитала в свекрухи Ольга, яка зовсім нічого не розуміла, після чого Володарська без зайвих слів передала невістці той самий лист. -Прочитай і ти все сама зрозумієш..-коротко сказала вона і тільки після тих слів Ольга наважилася розгорнути лист та взятися до читання. По мірі того, як вона читала, її обличчя витягувалося. Жінка ковтнула клубок, який боляче стиснув її горло.- Тепер ти все зрозуміла,чи не так?- тремтячим голосом говорила Олена Михайлівна, витираючи сльози.- Я знайшла свого синочка… Знайшла свою дитину.. -Так… Знашли… Знайшли, Олено Михайлівно… Господь почув Ваші молитви…- крізь сльози примовляла Ольга,обіймаючи свекруху, а Міла, яка нічого не розуміла, в свою чергу, ошелешено подивилась на жінок. -Пробачте, але я… Не розумію чогось, напевно…-сказала вона. Саме в ту мить з операційної везли Толю, на обличчі в якого була киснева маска. Олена Михайлівна миттю кинулася до нього. -Сину! Синочку!- скрикнула жінка, стиснувши Толину руку.- Як минула операція?- запитала вона в лікаря. -Сама операція минула значно успішніше, ніж ми спершу прогнозували. Кулю витягнули, ускладнень, враховуючи проблеми пацієнта, майже не було. Так що, можна сказати, що Анатолій народився в сорочці.- сказав лікар, якого також добряче виснажив цей день. -Я буду з ним. Правда ж, можна, лікарю?- запитала Міла в медика, а той, в свою чергу, ствердно кивнув. -Можна! Я думаю, що Ваша присутність лише піде йому на користь!- сказав медик, який вже також помітив прив’язаність Міли до Анатолія. Тим часом до кордору клініки вбігли Валентина та Сергій Дмитрович. Налякана Валентина миттю кинулась до доньки і обійняла її. -Сонечко моє! Хвала Богу, з тобою все гаразд!-скрикнула вона. -Так, мам, зі мною все гаразд, але про все потім, не ображайся! Доброго дня!-кинула Міла Мураєву і на емоціях навіть не звернула увагу на те, що Сергій Дмитрович обійняв її маму, а потім пішла за лікарями, які повели вперед каталку з Толею. Сергій Дмитрович пильно подивився вслід цій дівчині. Вслід своїй доньці. -Вона дуже схожа на тебе! Така ж амазонка! За дорогими людьми і в лід, і в полум’я!-з захопленням сказав він. -Так, тільки щастя мені по життю ця риса геть не принесла!- ледве чутно сказала Валентина та розплакалася на плечі в Сергія Борисовича. -Не плач.. Не плач…- лагідно примовляв він. …Декілька годин потому. Міла сиділа біля ліжка Толі та тримала його руку – широку та мозолисту- в своїй тендітній долоньці. Так, власне, вони і йшли по життю, тримаючись за руки- промайнула думка в голові. Са