ма по собі Міла завжди була одиначкою – не самотньою,а саме одиначкою – дівчиною, яка крім мами і Толі не ділила ні з ким свій світ. Так, в неї була подруга дитинства Ніна, з якою вони була нерозлучні, однак, Мілі і досі було соромно зізнаватися, що вона здебільшого проводила з ними час виключно заради Толі, хоч він того і не помічав, цілком і повністю танучи в Ніні та віддано дивлячись їй у очі. Міла в той час старалась не ревнувати- Боже збав, як можна ревнувати тих, кого любиш? Та й Ніну, власне кажучи, не можна було назвати споживачкою- вона дуже любила та підтримувала брата, хоч і своєю любов’ю. Докоряти можна лише Мілі, яка нафантазувала собі чортзна що і сама ж через це образилась на увесь світ. До того ж, дарма, адже своєю поведінкою вона навпаки відлякала Анатолія і мало не втратила кращого єдиного друга. Міла вже починала дрімати, коли почула тихий голос Толі: -Мм..Міло, це ти?- прохрипів чоловік, нарешті відкривши очі. Сама ж Міла стрепенулась і кинулась до коханого. -Я тут… Тут, мій любий…- ніжно примовляла вона, погладжуючи Толю по голові і з неймовірною ніжністю дивлячись йому просто у вічі.- Я тепер зроблю все… Чуєш? Все для того, щоб ти одужав.- зі сльозами на очах примовляла Міла, цілуючи його мозолясті долоні. Толя ж, в свою чергу,невідривно дивився на молоду жінку. -І чому ж я раніше цього не помічав?- з неймовірною ніжністю та зі слабкою посмішкою сказав він. -Чого саме?- ледве чутно зпитала Міла, яка намалювала в своїй свідомості вже сотні варіантів відповідей, але практично не вірила в те, що хоча б одна з них буде правдою. -Чому я раніше не помічав, яка неймовірна дівчина поруч? Завжди поруч.. Як янгол..- з неймовірною ніжністю говорив Толя, а по щоках Міли в ту мить градом пробігли сльози щастя. Дівчина стілько років віддано кохала, а зараз просто таки не могла повірити в те, що все намріяне в одну мить перетворилося в реальність. -Ти мені лестиш…- тихо засмеялась вона, витираючи сльози. -Ні краплі..- тремтяча рука Анатолія слабко, але дотягнулася до щоки Міли та витерла з неї слізку.- Не плач… Не плач.. Ти ж знаєш… Ти повинна плакати лише від щастя.. -А я, власне, зараз від щастя і плачу…- посміхнулась Міла – чисто, щиро, мов дитина. – Бо я тепер – найщасливіша на світі. Ти головне, одужуй..- сказала Міла і нахилилась, щоб поцілувати Толю в щоку. -Обіцяю, диво моє..- тихо сказав Анатолій і раптом..Потягнувши до Міли, поцілував її в губи. Ніхто не знав, скільки часу минуло, доки вони не відірвались одне від одного, а потім Міла ледь помітно посміхнулась та, поклавши голову Толі на груди, тихо заснула. Ці декілька діб виснажили їх обох.. Ти втретє цього літа зацвітеш Такою квіткою тендітною п’янкою. Кімната втратить риси супокою, Бо речі увійдуть у твій кортеж. Олена Михайлівна заглянула в палату Толі. Сина. Жінка довго не могла наважитися на це. В голові Володарська вже склала декілька варіантів розмови з сином, однак, поабчивши мирно сплячих Толю та Мілу лише посміхнулась та перехрестила їх. -Нехай Господь береже вас, діти мої…- прошепотіла жінка та зачинила двері. * * * Операція Артема тривала декілька годин і лікарі, чесно кажучи, не були абсолютно впевнені в позитивному результаті. Однак, все минуло доволі гладко. Виснажливих чотири години, протягом яких лікарі боролися за життя Артема, здалися для Ольги та Олени Михайлівни вічністю. Усе ускладнювалося ще й тим, що дітей поки що було ні з ким лишити, бо ще й друга няня також була зайнята, а Мілу, яка зараз чергувала біля Толі, вони не хотіли турбувати. Тому в цей момент діти сиділи на руках в мами,а Ольга, в свою чергу, ніжно пригортала їх до себе. -Матусю, а правда татко скоро одужає та повернеться до нас?- запитала Марічка, поклавши голову Ользі на плече, а Оля, в свою чергу, ніжно поцілувала її в духмяну маківочку. -Ну, звичайно,моє сонечко! Наш татко дуже швидко одужає, адже в нього є ми! – з посмішкою відповіла Ольга своїй принцесі. Що б там не казали, але Марічка – таки копія свого тата в усьому – і в гострому розумі, і в доброму серденьку, не дивлячись на те, що майже не схожа на нього зовнішньо. Вона була наче справжнє янголя, яке колись, майже шість років тому осяяло шлях Артема та Ольги, змінивши їх докорінно. Тим часом, до Ольги та дітлахів підійшла Олена Михайлівна. Вона була блідою, однак, посміхалася. В очах жінки стояли сльози. Ольга пильно подивилася на свекруху,не відразу наважившись запитати її про головне, а спочатку просто взяла її за руку та допомогла присісти. -Ну що,Олено Михайлівно, Ви поговорили?- в нетерпінні запитала Ольга, на що літня жінка лише заперечно похитала головою. -Ні, поки що ні. Я не наважилася. Вірніше…- Олена Михайлівна зітхнула.- Я зрозуміла, що це зараз не на часі. Мій хлопчик щойно втратив маму. Жінку, яка його виховала, яка дала йому тепло та турботу. А я..Я нічого не змогла йому дати, тому... Яка я до біса, мати? -Не говоріть так…- Ольга м’яко доторкнулася до плеча свекрухи.- Ми ж з Вами вже обговорювали цю тему, чи не так? Ви не знали, де Ваш син, Ви не відмовлялися від нього свідомо і… -Так, але.. І не знайшла свого часу.. А синочок, Толечко неодноразово приходив до мене в снах. Дивився просто в душу і благав «Знайди мене, мамо… Знайди…»- після цих слів Олена Михайлівна глухо заридала, заховавши обличчя в долонях, а Ольга, в свою чергу, погладила жінку по спині. -Але ж Ви не полишали пошуків..- з болем сказала Ольга, на що Олена Михайлівна ствердно кивнула. -Так. Не відразу, але розповіла чоловіку, своєму Сашкову цю історію. Він спробував підключили свої зв’язки, мого хлопчика шукали, але безрезультатно. Видно, що сліди було добряче заметено і тому… -Однак, я вважаю, що Ви таки повинні побороти свій страх і поговорити з Толею. Як на мене, він має повне право знати правду…- сказала свекрусі мудра Ольга, погладжуючи її по плечах. Олена Михайлівна накрила руки невістки своїми долонями та посміхнулася. -Ти набагато мудріша за мене, доню..-сказала жінка, поплескавши Ольгу по руці,і раптом її погляд наповнився гіркотою.- Шкода тільки, що мудрість цю ти таким важким шляхом здобула…- тремтячим голосом додала жінка, на що Ольга лише посміхнулася. -І не те можна витримати, коли любиш..- сказала вона з якоюсь неземною посмішкою та особливим блиском в очах. Саме тоді вони побачили, що до них наближається кардіохірург, який оперував Артема. Помітивши медика, обидві жінки швидно піднялися та пильно подивилися на лікаря, притиснувши руки до грудей. -Як минула операція, лікарю?- першою тремтячим голосом запитала Ольга. -Ну, операція минула не так легко, як нам би того хотілося, але, не дивлячись на те, успішно. Донорське серце ми запустили і воно добре функціонує. Однак, пацієнту ще знадобиться немало часу на повне відновлення організму. Думаю, що Ви також це чудово розумієте.- сказав медик, а Олена Михайлівна та Ольга, в свою чергу, ствердно закивали.- Зараз до ранку ми потримаємо його в реанімації на ШВЛ, а завтра зранку, можливо переведемо до відділення інтенсивної терапії, якщо все буде гаразд і будемо вирішувати, як діяти далі. Операція минула вдало і тепер все буде добре!- з цими словами медик посміхнувся, а Ольга та Олена Михайлівна, обійнявшись, заплакали.