Батьки і діти...
Наступний день. О, скільки всього нового він приніс в життя наших героїв! Скільки відбулося важливих подій! Скільки доленосних розмов та сказаних слів! Тих слів, які мали б сказатися значно раніше і не в таких умовах. Були тут і сльози, і сміх, і каяття і якісь спогади – важливі і не дуже. Такі сцени важких зустрічей, прощень та сліз часто нагадують фінальні епізоди якогось фільму, однак, якщо в фільмі перед титрами історія закінчується, то в наших героїв вона тільки починалася. Коли Толя прокинувся, то побачив перед собою не Мілу,а... Олену Михайлівну. Маму Артема Володарського. Чоловік ошелешено протер очі- ось кого він точно не очікував тут побачити. -Олено Михайлівно.. Доброго ранку…-трохи ошелешено сказав Анатолій в той час, коли жінка м’яко взяла його долоню до своєї руки і, стиснувши її, посміхнулася. Посміхнулася з такою ніжністю, з якою лише мами вміють дарувати посмішки своїм дітям. -Доброго ранку, Толю! – з посмішкою сказала Олена Михайлівна в Анатолія, турботливо поправлючи йому подушки.- Як ти? Як ти почуваєшся, сину? –запитала в Анатолія жінка і її серце болісно стиснулася. Зараз їй буле потрібно розповісти сину все. Зараз, бо потім вона просто не зможе. Не наважиться. -Я в порядку…А Ви як? Ви якась стривожена.. Щось не так? Щось з Олею, Артемом чи дітьми?- стривожено запитав Толя,а серце Олени Михайлівни стиснулося. Скільки ж в душі Толі добра та співчуття до інших. І він зовсім не схожий на свого біологічного батька, на того клятого ката… -Ні-ні, все гаразд. Олечка відпочиває, дітлахів забрала одна з наших покоївок, а Артема сьогодні повинні перевести в палату і.. Толю…- по щоці Олени Михайлівни потекла сльоза. – Мені дуже шкода через те,що трапилося з твоєю матір’ю…. Вона була неймовірною жінкою і…Вона… Вона не заслужила на таку страшну смерть…-тамуючи ридання, сказала жінка. Толя відвів очі та подивився у вікно палати. -Так, вона.. Вона була надзвичайною людиною. Вона замінила мені матір і..-Толя важко зітхнув і закрив очі від болю. Заболіла не рана – заболіло серце від непоправної втрати.По щоках Олени Михайлівни текли сльози. -Скажи, а якою була б твоя реакція, якби ти дізнався, хто твоя справжня мати?- не тямлячи себе від хвилювання, запитала Олена Михайлівна, а Толя, в свою чергу, здивовано подивився на жінку. -Ви знаєте… Так, я доволі часто замислювався над цим запитанням. Особливо ввечері, лягаючи спати. – замислено мовив Толя.- Напевно, в першу чергу, я запитав би її про причини, через які вона покинула мене. -А якщо тебе ніхто не кидав?- раптом запитала Олена Михайлівна, не відводячи погляд та дивлячись Толі просто у вічі. Вираз обличчя Толі набув ще більшого здивування. -Вибачте, але я не розумію, про що ви…- ошелешено сказав він, поморщившись від болю, і тоді Олена Михайлівна не витримала і розповіла Анатолію все з самого початку - все те ж саме, що колись розповідала Ользі… І простягнула Толі те саме послання від Параски Степанівни.- Ось цей лист для мене лишила твоя мати… - сказала вона і коли Толя почав читати, йому здалося, що світ завмер та почав перевертатися з ніг на голову. А Олена Михайлівна тим часом говорила… Говорила і говорила.. - Не дивлячись ні на що, ти був бажаною дитиною.. Я розмовляла з тобою, співала пісень та читала казки.. Все навколо було проти нас, однак… Я знала, що нічого не страшно, коли поруч з тобою Бог. Тоді вже точно нічого боятися. Я… Я уявляла, як братиму тебе на руки, як гулятиму з тобою.. Так, я була дуже юною майбутньою мамою, але, разом з тим, люблячою.. Дуже люблячою.. Але, повір мені, коли мене забрали від тебе, я була без свідомості і геть нічого не відчувала.. Якби я могла б..То забрала тебе і ми втекли б туди, де нас ніхто б не знайшов, однак.. В мене не вийшло.. В мене нічого не вийшло. В мене забрали тебе… Відірвали від серця і після того воно кровоточить…До сьогодняшнього дня болить та кровоточить..- Олена Михайлівна перевела подих.- Так, я знаю і чудово розумію. Не дивлячись ні на що, Параска – твоя мама, вона нею була, нею є і нею залишиться назавжди.. Я… Я лише сподіваюся на якесь крихітне місце в твоєму житті…На те, щоб просто знати, як ти і чи в тебе все гаразд… Вибач, я знаю, що не на часі була ця розмова.. Пробач, я… Я піду…- сказала було Володарська і рішуче піднялася, збираючись йти, але просто біля дверей її зупинув голос Толі. -Мама мені ніколи не хотіла розповідати всього. Казала, що не бажає мене травмувати. Я не зачіпав цю тему, думаючи, що мене покинули. Через те на душі була така образа на мою бологічну матір, хоч я тоді її ще не знав… Думав – за що? Чому? Здавалося, що ту гіркоту не перекрити нічим,а тепер… Виявилося, що я і Вам причинив біль. Своєю появою на світ.- сказав він з гіркотою, а Олена Михайлівна,в свою чергу, ошелешено подивилася на чоловіка, кинулася до нього та стиснула його долоні в своїх. -Синку,що ти таке кажеш?- ошелешено запитала вона, абсолютно не очікуючи такого повороту подій. -Спочатку я приніс біль Вам, своєю появою на світ.. Потім.. Не вберіг Ніну… Тепер ось маму…- Толя безсило закрив обличчя долонями. Разом з душевним болем на нього напала просто-таки шалена душевна втома… Він немало пережив в житті намагався тримати спину рівно хоча б в переносному розумінні. А зараз здався. Просто здався. Ненавидів себе за це і не міг нічого з цим зробити. Толя втомлено зітхнув, а Олена Михайлівна, в свою чергу, не стрималася, обійняла чоловіка, пригорнула до себе, погладжуючи по голові, неначе хотіла захистити від усіляких бід. -Синку… Синочку….Скільки ж усього ти пережив…А мене в ту мить не було з тобою поруч. Але тепер я завжди буду з тобою, чуєш? Завжди!- мовила жінка і тихо заплакала. …Тим часом, Міла стояла біля палати Толі та пила чай з паперового стаканчика, аби хоча б якось збадьоритися. Кава була їй протипоказана, а ось чай- завжди будь ласка. Та й бадьорив він її завжди, чесно кажучи, не гірше за каву. Хоча, ніякого допінгу їй зараз і не було потрібно, адже головним допінгом для молодої жінки на даний час було щастя. Вони з Толею разом, він їй зізнався в почуттях – чого ще можна побажати? Теперь для коханого вона зробить все і навіть більше! -Міло..-від думок молоду жінку відірвав вже знайомий їй м’який чоловічий баритон. Озирнувшись, молода жінка побачила Сергія Дмитровича та маму, яка миттю підбігла до неї та обійняла. – Ти була тут всю ніч?- запитав чоловік в той час,коли Валентина погладжувала доньку по голові, наче маленьку. -Так, Сергію Дмитровичу. Я не хотіла лишати Толю.- сказала Міла, в якої при згадці про коханого спалахували вогники в очах. -Як ти, моя пташечко? Я тут привезла тобі попоїсти – чай,гарячу картопельку! Не можна тобі себе так виснажувати!- сказала Мілі Валентина, поцілувавши доньку в щічку. Після всього пережитого було помітно, що молода жінка ледве трималася на ногах. -Толя вже відійшов від наркозу, прийшов до тями і мене одразу ж впізнав..- Міла посміхалася широко-широко.- І ще… Мам