себе від хвилювання, запитала Олена Михайлівна, а Толя, в свою чергу, здивовано подивився на жінку. -Ви знаєте… Так, я доволі часто замислювався над цим запитанням. Особливо ввечері, лягаючи спати. – замислено мовив Толя.- Напевно, в першу чергу, я запитав би її про причини, через які вона покинула мене. -А якщо тебе ніхто не кидав?- раптом запитала Олена Михайлівна, не відводячи погляд та дивлячись Толі просто у вічі. Вираз обличчя Толі набув ще більшого здивування. -Вибачте, але я не розумію, про що ви…- ошелешено сказав він, поморщившись від болю, і тоді Олена Михайлівна не витримала і розповіла Анатолію все з самого початку - все те ж саме, що колись розповідала Ользі… І простягнула Толі те саме послання від Параски Степанівни.- Ось цей лист для мене лишила твоя мати… - сказала вона і коли Толя почав читати, йому здалося, що світ завмер та почав перевертатися з ніг на голову. А Олена Михайлівна тим часом говорила… Говорила і говорила.. - Не дивлячись ні на що, ти був бажаною дитиною.. Я розмовляла з тобою, співала пісень та читала казки.. Все навколо було проти нас, однак… Я знала, що нічого не страшно, коли поруч з тобою Бог. Тоді вже точно нічого боятися. Я… Я уявляла, як братиму тебе на руки, як гулятиму з тобою.. Так, я була дуже юною майбутньою мамою, але, разом з тим, люблячою.. Дуже люблячою.. Але, повір мені, коли мене забрали від тебе, я була без свідомості і геть нічого не відчувала.. Якби я могла б..То забрала тебе і ми втекли б туди, де нас ніхто б не знайшов, однак.. В мене не вийшло.. В мене нічого не вийшло. В мене забрали тебе… Відірвали від серця і після того воно кровоточить…До сьогодняшнього дня болить та кровоточить..- Олена Михайлівна перевела подих.- Так, я знаю і чудово розумію. Не дивлячись ні на що, Параска – твоя мама, вона нею була, нею є і нею залишиться назавжди.. Я… Я лише сподіваюся на якесь крихітне місце в твоєму житті…На те, щоб просто знати, як ти і чи в тебе все гаразд… Вибач, я знаю, що не на часі була ця розмова.. Пробач, я… Я піду…- сказала було Володарська і рішуче піднялася, збираючись йти, але просто біля дверей її зупинув голос Толі. -Мама мені ніколи не хотіла розповідати всього. Казала, що не бажає мене травмувати. Я не зачіпав цю тему, думаючи, що мене покинули. Через те на душі була така образа на мою бологічну матір, хоч я тоді її ще не знав… Думав – за що? Чому? Здавалося, що ту гіркоту не перекрити нічим,а тепер… Виявилося, що я і Вам причинив біль. Своєю появою на світ.- сказав він з гіркотою, а Олена Михайлівна,в свою чергу, ошелешено подивилася на чоловіка, кинулася до нього та стиснула його долоні в своїх. -Синку,що ти таке кажеш?- ошелешено запитала вона, абсолютно не очікуючи такого повороту подій. -Спочатку я приніс біль Вам, своєю появою на світ.. Потім.. Не вберіг Ніну… Тепер ось маму…- Толя безсило закрив обличчя долонями. Разом з душевним болем на нього напала просто-таки шалена душевна втома… Він немало пережив в житті намагався тримати спину рівно хоча б в переносному розумінні. А зараз здався. Просто здався. Ненавидів себе за це і не міг нічого з цим зробити. Толя втомлено зітхнув, а Олена Михайлівна, в свою чергу, не стрималася, обійняла чоловіка, пригорнула до себе, погладжуючи по голові, неначе хотіла захистити від усіляких бід. -Синку… Синочку….Скільки ж усього ти пережив…А мене в ту мить не було з тобою поруч. Але тепер я завжди буду з тобою, чуєш? Завжди!- мовила жінка і тихо заплакала. …Тим часом, Міла стояла біля палати Толі та пила чай з паперового стаканчика, аби хоча б якось збадьоритися. Кава була їй протипоказана, а ось чай- завжди будь ласка. Та й бадьорив він її завжди, чесно кажучи, не гірше за каву. Хоча, ніякого допінгу їй зараз і не було потрібно, адже головним допінгом для молодої жінки на даний час було щастя. Вони з Толею разом, він їй зізнався в почуттях – чого ще можна побажати? Теперь для коханого вона зробить все і навіть більше! -Міло..-від думок молоду жінку відірвав вже знайомий їй м’який чоловічий баритон. Озирнувшись, молода жінка побачила Сергія Дмитровича та маму, яка миттю підбігла до неї та обійняла. – Ти була тут всю ніч?- запитав чоловік в той час,коли Валентина погладжувала доньку по голові, наче маленьку. -Так, Сергію Дмитровичу. Я не хотіла лишати Толю.- сказала Міла, в якої при згадці про коханого спалахували вогники в очах. -Як ти, моя пташечко? Я тут привезла тобі попоїсти – чай,гарячу картопельку! Не можна тобі себе так виснажувати!- сказала Мілі Валентина, поцілувавши доньку в щічку. Після всього пережитого було помітно, що молода жінка ледве трималася на ногах. -Толя вже відійшов від наркозу, прийшов до тями і мене одразу ж впізнав..- Міла посміхалася широко-широко.- І ще… Мамо…- захотіла було ще щось сказати Міла, але мати її перебила: -Я зараз запитую тебе взагалі-то про твоє здоров’я! Ти пережила такий стрес! Тобі з твоїм серцем такі навантаження…- ніяк не заспокоївалася Валентина, а Міла зі щасливою посмішкою поцілувала її в щоку. -З моїм серцем все гаразд, мамо! – з сяючими очима сказала вона і зашепотіла Валентині на вушко: - Мамо, Толя зізнався мені в тому, що.. Здається, наші з ним почуття стали взаємні..- і від напливу емоцій вона закрила обличчя руками. -Господи… Дівчинко моя…-схлипнула Валентина і ніжно обійняла доньку. Лише вона знала, скільки Мілі всього довелося пережити,скільки сліз про нерозділене кохання було виплакано ночами, а тепер… Невже це все було не дарма? Невже Господь почув материнські молитви? -Я зараз така щаслива, мамо! Ти навіть собі уявити не можеш! Ну, звичайно ж, в рамках розумного..- після цих слів Міла важко зітхнула.- Толі зараз дуже важко. Він таке пережив..-- з очей Міли полилися сльози, а губи затремтіли..-Параска Степанівна.. За що той нелюд її так?.. -Справді, жахлива смерть.. – в голосі Валентини також задзвеніли сльози.-Хто-хто, а вона цього точно не заслужила. Толя….Бідолашний хлопчик…- сказала жінка, яка знала Толю з ранніх років.- Тепер він лишився сам-один на всьому білому світі – ні сестри, ні матері.. -Він не один. В нього є я. – абсолютно твердо сказала Міла, дивлячись в одну точку.- Я не лишу його ні в якій ситуації. До того ж, ще родина Володарських, яким Толя за цей недовгий час став, неначе рідний.- додала молода жінка, не уявляючи, наскількт точно вона потрапила в ціль. – Однак, разом з тим, мамо, це не зовсім те. Я хочу зробити його щасливим. Він відкрив для мене своє серце і, мені здається, що я зможу це зробити.- з сяючими очима сказала вона, але вмить посумнішала. – Однак, знаєш, я тут подумала зовсім про інше. Я не хочу лишати тебе саму, розпочинаючи своє власне життя, розумієш?- додала молода жінка, поцілувавши мамину руку. -Ну що ти, пташечко моя? Ти зараз думай про те, як своє життя влаштувати, а я… - і тут Валентина подивилася на Мураєва, який увесь цей час стояв трохи осторонь. Ця ніч багато чого змінила між ними. Ні, вона була цілком безгрішною, зате повною сліз, одкровень, спогадів і каяття. Саме тоді Валентина розповіла чоловіку про те, що вони пережили та подолали разом з донькою в той час, коли Сергія не було поруч з ними. Однак, разом з тим, Валентина знайшла в собі сили пробачити чоловіка. Більше того, вона погодилась з тим, що Міла має право дізнатися правду про свого батька. -І все ж, мамо, я вважаю, що ти не повинна відкидати також і того, що теж маєш повне право на щастя! Просто озирнися навколо і…- Міла зпосмішкою подивилася на Сергія Дмитровича, який в ту мить відійшов в сторону, щоб зробити якийсь важливий дзвінок. Увесь цей час він поглядав на Валентину, це не втекло від пильного Мілиного погляду. «От би в них все вийшло!»- подумала вона, а в голос натякнула:- Тим більше, що поруч є справді гідні чоловіки! -Ти про Мураєва? Ні, це виключено-категоричо заявила Валентина, картаючи себе за нестриманість. «Не так я хотіла почати цю розмову.. Ой, не так…»- розчаровано подумала вона, але, як то кажуть, маємо те, що маємо, сказаного назад не повернеш. Відступати нікуди. Міла подивилась на чоловіка, а потім, знову перевела погляд на маму. -Мам, ви ж спілкувалися, приїхали сюди разом. Я щиро не розумію, чому в тебе до нього така агресія? Можливо, поясниш?- запитала вона, а Валентина, в свою чергу, набрала повітря в легені, набравшись сміливості. -Рано чи пізно ти все одно про це дізнаєшся, тому в такій ситуація краще зараз, а не пізніше… Сергій Дмитрович- твій батько… Твій рідний батько… * * * Міла ошелешено дивилася то на матір, то на Мураєва та розгублено кліпала очима, геть нічого не розуміючи. Те, що вона зараз почула, здалося маячнею, дурним розіграшем. Дівчина похитнулась та сіла на стілець, втупившись в одну точку. -Мам, просто скажи, що ти пожартувала…- прохрипіла стиха молода жінка, приклавши руку до грудей. -Доню, ти пробач, що дізналася про це так спонтанно, але.. Це правда..- сказала Валентина, яка злякано подивилася на доньку. Після того, кивнула Мураєву, а він, в свою чергу, відразу підійшов до фільтру та набрав один стаканчик води, простягнувши його Мілі. -Ось, тримай… Тобі краще, доню?-схвильовано запитав чоловік, з завмиранням серця усвідомлюючи важливість сказаного. Адже він зараз і справді звертався до доньки, до своєї рідної доньки. Міла тим часом якось відсторонено, але разом з тим, і пильно подивилась на чоловіка. -Доню. Як же у Вас, все-таки, все просто, Сергію Дмитровичу. Чи то пак, пробачте-тату!- трохи ядовито промовила Міла, стиснувши скроні пальцями.. А вона думала, що