се емоційне пекло вже більш-менш закінчилося і теперь все заспокоїться. А тут виявилося, що найголовніша вишенька була наостанок,а все інше було лишень вершиною айсбергу. -Я.. Я розумію чудово всі твої емоції та сарказм, але…- Сергій Дмитрович намагався щось пояснити Мілі. Своїй дорослій доньці, яка вже геть не маленька дівчинка. І той період, коли він міг бути для Міли опорою, другом та порадником, а не чужим дядечком, який зявився нізвідки, чоловік просто втратив. Втратив власноруч. І ніхто йому в цьому не винен. Лише він. Він сам. -Мамо.. Мамо..Ти скажи мені просто,що все це неправда.. Просто скажи… І що все це-дурний розіграш..-благально подивилася Міла на матір. Довгий час Валентина нічого не розповідала їй про батька і тато Міли був для дівчинки просто капітаном далекого плавання, який дуже насправді хоче побачити свою донечку, але в нього ніяк не виходить вирватися. Згодом, Міла дізналася всю правду про «далеку подорож» тата. Довгий час вона задумувалася над тим, що могла б сказати батьку при зустрічі – про своє життя, про важке дитинство, про хворобу та постійне перебування в лікарнях. Вона готувала таку промову! Інколи вони з Толею говорили про своїх батьків-зрадників і навіть репетирували сцени, які могли б статися, якби вони з ними випадково зустрілися, але в реальності вийшло все не так. Зовсім не так,а якось по-дурному –швидко, спонтанно, як у фальшивому кіно. -Це правда, доню… На жаль,чи на щастя.. Тепер ти розумієш, чому я була проти вашого спілкування?- запитала Валентина у доньки, дивлячись їй просто у вічі. Сама ж Міла переводила відсутній погляд то на маму, то на Мураєва. На батька – виходить,що тепер такїй потрібно його називати… Сергій Дмитрович підійшов до Міли та взяв її за плече іпильно подивився у вічі.Дівчина також не відвела погляду. -То ось хто ти, наша безстрашна амазонко!- з посмішкою сказав він. По щоці у завжди зібраного чоловіка пробігла сльоза.- Тепер я зрозумів, чому мене до тебе дивовижним чином притягувало, чому я так прив’язався до тебе, зовсім не знаючи! -А Ви хочете сказати, що вже мене добре знаєте, так?- саркастично запитала Міла.- Знаєте, як я жила, і що, власне, пережила? Скільки плакала ночами і як сильно мені була потрібна підтримка батька? Та що там… - Міла подивилася на маму, яка тихо плакала, заховавши обличчя в долонях. Валентина очікувала докорів, очікувала того, що донька звинуватить у всьому її – за те, що мовчала, за те, що нічого не розповіла. Однак, піднявши погляд, вона раптом побачила в очах доньки окрім болю ще стільки вдячності та тепла, що серце раптом не витримало, стиснулося, а назовні полилися гіркі сльози.Сльози одкровення та полегшення. Вона миттю кинулася до доньки та обійняла її. -Дівчинко моя.. Моє дівчатко…- примовляла вона, погладжуючи Мілу по голові, наче маленьку. Власне, чому наче? Міла і досі була для неї маленькою дівчинкою, частинкою її серця, яка все ще вірить в диво,в казки. А життя, в свою чергу, не завжди, але таки відповідає їй взаємністю. Так, Міла зараз у такому сум’ятті почуттів, що, власне кажучи, і уявити собі страшно. Однак, вона сильна. А ще – в неї є Толя. Є і завжди був. А надійнішої опори за нього годі й шукати. Він допоможе їй. І вона, Валентина,допоможе доньці так само, як Міла щойно підтримала її саму. Бо вона сильна. Значно сильніша, ніж може собі уявити. Ця сила допомагає їй з самого народження, допомагає і зараз. Їм усім. Валентина в тому й не сумнівалася, власне кажучи. Сергій Дмитрович наважився, ступив на крок ближче і рішуче обійняв Мілу за плечі, вклавши в ці обійми,здається, стільки ніжності, скільки йому не вдалося віддати їй за все своє (і її) життя. Спочатку Міла пригорнулася до чоловіка всім тілом, неначе припала до життєдайного джерела. Тато. В неї тепер є тато. Дівчину раптово огонула незрозміла ейфорія, яка так само миттєво закінчилася, зникла. Міла раптом вивільнилася з обіймів чоловіка та, буркнувши «Пробачте…», побігла геть. До палати Толі. Людини, яка замінила їй і брата, і батька, яка допоможе, зрозуміє та розрадить у будь-якій ситуації… * * * Через декілька годин Ольгу та Олену Михайлівну чекала радісна звістка про те, що стан Артема значно покращився. Його переводять з реанімації до відділення інтенсивної терапії, тому що після операції йому досі був потрібен ретельний догляд та постійний котроль медиків, адже ще не було до кінця зрозуміло, як може себе повести організм, який щойно прийняв донорське серце. Однак, мудрий та чуйний Володимир Борисович, який знав родину Володарських вже дуже давно і, разом з тим, розумів, що для Артема, як і для інших членів його родини, найкращими ліками зараз будуть близькі та рідні серцю люди. Тому, напевно, неможливо описату словами ту радість і захват, коли Артем, відкривши очі, побачив перед собою своїх любих жінок- дружину та маму, які тримали його за обидві руки і, разом з тим, тепло та ніжно посміхалися. -Мої дівчатка.. Ви тут..-ледве чутно та з невимовною любов’ю мовив Артем, який в ту мить радів, мов дитина. -Чшш…Сину, тихше..Не можна…Не можна тобі поки що говорити.. Не витрачай сил…- ніжно сказала Олена Михайлівна, погладивши сина по голові та поцілувавши його в чоло, як робила це, коли Артемчик був маленьким та хворів, після чого чоловік з блаженною посмішкою закрив очі.- Ммм… Заради таких моментів.. Щоб відчути себе дитиною…Можна трохи і похворіти..-хитро посміхнувся він і раптом закашлявся. Ольга і Олена Михайлівна миттю злякано перезирнулися, а медсестра, яка увесь цей час чатувала поряд біля Артема, підійшла до пацієнта та поправила кисневі трубочки біля його ніздрів та ввела якись препарат в крапельницю, після якого Артем задихав легше та рівніше. -Ну… Ти так сильно не розслабляйся, любий…- з посмішкою сказала Ольга, стиснувши руку чоловіка.- Розклеюватися нам з тобою ніколи, адже ми потрібні нашим дітлахам. Марічка та Павлик вже так скучили за своїм татком…. -Я за ними теж.. І ие лише за ними…- слабка тремтяча рука ніжно лягла на кругленький животик Ольги.- Не забувай, що в нас з тобою зовсім скоро буде ще один великий стимул для того, щоб жити.. Жити далі та радіти життю, кожній дрібниці, пізнавати світ наново… Це ж так чудово…-очі Артема засяяли.Оля, в свою чергу, ніжно погладила долоню коханого, яка лежала на її животику.- Оль.. Мені здається, що він штовхнувся..- прошепотів Артем, після чого вони з Олею тихо та щасливо розсміялися.- Синочку..- ніжно прошепотів Володарський. -Ну,звісно, адже він почув голос татка!- ніжно сказала Ольга, після чого її голос став менш впевненим, наче вогник в ньому згас. Якийсь важливий вогник..- Артеме, я.. Я… Хотіла запитати, але… -Але що, сонечко? Що сталося?- запитав Артем, пильно дивлячись на Ольгу. Здається, на ту мить він вже зрозумів, про що піде мова. -Тобі не буде боляче, коли.. Якщо цей малюк виявиться…- почала було Ольга,але Артем її перебив. -Постій… Постій..Зачекай, будь ласка… В мене до тебе є одне прохання… Ніколи і ні за якх обставин більше не торкатися цієї теми, яка так чи інакше ображає мого сина! Так-так, мого, і начхати мені на генетику і на все інше! Батьківське серце не обдурити!- сказав Артем, а сполотнілі Ольга та Олена Михайлівна переглянулися – вони ж бо знати про те, чиє серце зараз б’ється в грудях в Артема.-Тому я знаю одне – це мій син! Мій – і крапка!- твердо сказав Артем і вони з Олею миттю наблизилися одне до одного. Оля з безмежною любов’ю погладила Артема по обличчю. -Я кохаю тебе..-прошепотіла вона і закохані злилися в ніжному поцілунку, з’єднавши свої руки в замочок, щоб більше ніколи не розлучатися і не втрачати одне одного… Знайди мене, знайди мене.. Як щастя всіх людей заходить.. Знайдти мене,знайди мене… Бо осінь все частіш приходить… І на душі нема погоди… Знайди мене…