Возз'єднання. Епілог...
Найголовніше, що є в кожної людини- це родина. В якій ти народився і яку створив ти сам. Родина – це наша опора, наша підтримка. Наші крила. Хоч Анатолій і не зізнавався, але дуже хотів знайти свою справжню родину. І знайшов. Матір, брата з дружиною, племінників. То ось чому вони з Артемом відразу ж знайшли спільну мову, чому між ними не було конфліктів, ревнощів. Бо вони були і залишаються братами. Рідними по крові. Можливо, це було однією з причин того, що вони прикипіли душею до однієї жінки. Вірніше, якщо Артем покохав Ольгу всім своїм серцем раз і назавжди, то Толя просто хотів допомогти Ользі, а разом з тим, шукав в ній розраду, шукав в ній загиблу Ніну, на яку Ольга була така схожа. А тепер Толя щиро радів від того, що Оля і Артем нарешті разом та знайшли своє вистраждане щастя. Натомість, Володарські також не лишилися осторонь та знайшли для свого янгола-рятівника найкращого лікаря, який займається проблемами хребта,і той взявся вирішувати проблему Толі, яка була з ним з самого дитинства. Після операції в Толі нарешті з’явився шанс на повноцінне життя. …Олена Михайлівна дуже довго наважувалася, перш ніж говорити з Артемом про все те, що відбулося з нею більш, ніж чотири десятки років тому і хто ж саме є його рідним братом.Однак, її діти, виявилися мудрими, значно мудрішими від неї самої – на мить Толя та Артем віключили емоції та прийняли до уваги всі обставини. Артем, не перебиваючи, вислухав матір, дивлячись кудись убік. На саму Олену Михайлівну йому було дивитися боляче, дуже боляче – боляче від тих спогадів, які їй доводилося витягувати з себе. -Мамо, але чому, чому ти мовчала про це раніше? - ніяк не мг зрозуміти Артем, дивлячись на заплакану матір, яку обіймали за плечі Ольга та Міла. Обидві невістки (хоч і Міла на той час не була ще офіційною дружиною Толі), дві донечки… -Я… Я не знала, як про це можна розповісти синові.. Справді… Я думала, що ти.. Що ти зненавидиш мене.. Вважатимеш брудною..- схлипувала Олена Михайлівна. Здавалося, що увесь той біль, все те приниження були з нею тільки вчора, хоча минуло вже стільки років. Артем сильніше стиснув мамині долоні та підніс їх до своїх вуст. -Мамо, жінка, з якою таке стається… А тим більше, юна дівчина.. Вона не винна, вона –жертва. І вона повинна боротися за свої права.- очі Артема наповнилися раптом неймовірним болем.- Так сталося, що таких страждань зазнали дві моїх найдорожчик серцю жінок.. І я не зміг цьому запобігти… -Артеме..-хотла було заперечити Олена Михайлівна, але син її перебив: -Так, я знаю, що коли це сталося з тобою, мене не було ще навіть на світі, однак… Коли це сталося з Олею, я міг би їй допомогти… Міг запобігти…- Артем важко зітхнув.- Тому я хотів би хоч якось допомогати жінкам, які потрапили до такої ситуації.. Ми з Олею хотіли б..Вже неодноразово з приводу цього говорили і тому… Вирішили створити своєрідний центр допомоги жінкам, які потрапили до такої ситуації. Міла з Толею обіцяли нам допомогти… Олена Михайлівна схлипнула. -Нехай Господь береже вас, діти мої…- сказала жінка і перехрестила сина. …Коли Артему стало набагато краще, брати поговорили. Щиро поговорили про все. Не дивлячись на те, що в грудях Артема вже билося серце зовсім іншої людини, протилежної йому за характером та світоглядом, яке до того не вміло прощати, розуміти та любити, все ж, внутрішня доброта Артема перемогла. Брати говорили про все. Лише вони та маму, яку чоловіки тримали за обидві руки.Міла та Ольга на той час тактовно лишили палату, розуміючи, що Олені Михайлівні та її синам потрібно поговорити наодинці. -Ти знаєш, я завжди відчував, що ще десьна світі в мене є ще одна рідна душа..-щиро зізнався Артем. -Я також.- сказав з посмішкою Толя.- Мені часто в дитинстві снилося, ніби я бавлюся з якимось хлопчиком і точно знаю, що це - мій братик…- з посмішкою сказав Толя. Зараз він, чесно кажучи, не міг зрозуміти свого стану. З одного боку, душа боліла через втрату Параски Степанівни, яка його виховала та подарувала все те тепло, яке йому не змогла через певні обставини подарувати його справжня мати, а з іншого… Толя все своє життя малював у свідомості картинки, якою могла б бути його справжня матір. І чомусь все завжди уявлялось якнайгірше, хоча Параска Степанівна завжди казала Толі, що на людей не можна тримати зла, а тут виявилося… -І так склалося, що двоє дорогих нам жінок опинилися в одній біді..- прохрипів Артем,зціпивши зуби. -Троє..-глухо виправив його Толя, з болем в серці згадавши про Ніну, яка загинула від рук гвалтівників.- Тільки Ніну мені не вдалося врятувати. Хоч я і міг… І це буде зі мною завжди… Як і загибель мами… Нашої з Ніною спільної матері…- глухо додав Анатолій, закривши обличчя руками. ..Параску Степанівну поховали поруч з донькою. Поруч з її Ніночкою, яку Параска Степанівна оплакувала практично все життя. Коли все вляглося, Володарські всією родиною приїхали вшанувати пам’ять цієї надзвичайної жінки. Пізніше, за розслідуваннями прокуратури, вияснилося, що Борис Чернобаєв також був в компанії тих багатеньких молодиків, які так жорстоко позбиткувалися над нещасною Ніночкою. Судити по закону його було вже пізно, так як чоловіка вже не було серед живих, однак, всі чудово розуміли, що своє покарання Борис вже поніс. На той час вже всім було відомо про те саме Борис, хоч і проти своєї волі,став донором серця для Артема. Сам Артем, в свою чергу, був спочатку в великому шоці від того, чиє серце б’ється тепер в його грудях, адже від цієї людини, яка зламала життя усієї його родини, йому не потрібно було нічого. Але з часом все обдумалося і усвідомилося. -Так незвично. Ти знаєш, дуже незвично знати, що в твоїх грудях тепер б’ється серце твого найлютішого ворога..- сказав якось Артем, в якого на той час було вже абсолютно інше відношення до життя. Він навчився цінувати кожну мить, не гнатися за примарними ідеалами і просто радіти від того, що поруч з ним рідні люди. -Не думай про це, будь ласка..-тремтячим голосом сказала тоді Ольга, поклавши свою руку чоловікові на груди, та благально подивилася йому у вічі. –Головне, що ти з нами, що ти живий, що твоє серце б’ється…-зі сльоами на очах додала вона, в той час, коли Артем підніс руку коханої до своїх вуст. -А ще, воно кохає… Щиро кохає..- сказав Артем, поцілувавши дружину в скроню. Тим часом, Міла та Толя, взявши за руки, пиль