но дивилися на могилу Параски Степанівни. Цілительку поховали на схилі, названому на її честь, і туди дуже часто приходили люди, яким Параска Степанівна до того допомагала, наче на паломництво. На могилі жінки завжди були живі квіти. Толі з Мілою всім селом, всією громадою допомогли відбудувати будинок Параски Степанівни. До цього також долучились і Володарські. Деякі люди, яким до того допомогла цілителька, навіть виявляли бажання допомогти фінансово її осиротілій родині, від чого Толя, звичайно ж, відмовився, аргументуючи все тим, що є люди, яким гроші значно потрібніші. -Ти знаєш, я ніколи не думав, що може бути так боляче… Мені її дуже не вистачає..- ледве чутно сказав до Міли Толя, опустивши очі. -Мені також…- так само тихо сказала Міла, для якої Параска Степанівна була наче друга мама. Раптом Толя обійняв дівчину та поцілував її у скроню. -Дякую тобі… За те, що ти є… За те, що подарувала мені нове життя.. Дякую..- тихо мовив він. -Я коаю тебе..-зі слізьми на очах сказала Міла. В той самий час до кладовища під’їхало авто, з якого вийшли Сергій Дмитрович та Валентина. Вони, взявшись за руки, підійшли до Міли та обійняли її з обох сторін. Валентина, в свою чергу, по-материнськи обійняла і Толю. -Як ви, діти мої?-ледве чутно запитала вона. -Все гаразд, мамо.. Тату… Все гаразд…- сказала Міла, подивившись на Сергія Дмитровича. Після довгих розмов з Толею про родину та цінності Міла вирішила пробачити батька. Разом з тим, у Мураєва і Валентини з’явився другий шанс на щастя. -Ми поруч, доню… Ми поруч…-примовила Валентина, обіймаючи доньку. Трохи осторонь стояли Олена Михайлівна та Володимир Борисович. Дивовижно, але навіть ці двоє літніх людей знайшли в собі мужність зізнатися в почуттях одне одному. Володимир Борисович нарешті висловив те, що було в нього на серці стільки років. -Про що ти задумалася, Оленко?- запитав він в жінки, поправивши шалик в неї на плечах. -Про своїх синів, Володю. Кожен з них знайшов своє щастя, знайшов самого себе. І мені лишається тільки дякувати Всевишньому на це!- сказала жінка, витерши сльозу. Натомість, Ольга дивилась на могилу Параски Степанівни якимось відсутнім поглядом, пригадуючи все, що сталося з нею за цей рік. Жінка піймала себе на тому, що подумки молилася. За упокій души Параски Степанівни, за здоров’я Артема та дітей, за свого малюка, який мав вже зовсім і зовсім скоро з’явитися на світ. Артем обережно доторкнувся до плеча дружини. -Кохана про що ти думаєш?- ледь чутно запитав він. -Про все..- якось трохи відсторонено відповіла Ольга.-Зокрема, про наше життя. Стільки всього змінилося, все стало іншим. Ми самі стали іншими. Як ти думаєш, все вже ніколи не стане таким, яким було колись?- запитала вона в чоловіка, пильно подивившись йому у вічі. -А ти як думаєш?- натомість запитав Артем. -Не знаю.Справді, не знаю. – зізналася Ольга, міцніше пригорнувшись до коханого. Вона ще не відійшла від вчорашнього дня, коли на судовому засідання Лілеї Нестеровій присудили чотири роки за замах на вбивство. Молода дівчина просто так загубила себе і від цього було дуже страшно.- Мені здається, що я вже не спроможна відчувати щастя… -Ти знаєш, колись я почув мудру фразу про те, що щастя можна знайти навіть в найтемніші часи. Варто лише цього захотіти!- сказав Артем і через хвильку додав:- І я вірю, що в нас це вдасться! -Ти впевнений?- запитала Ольга, подивившись коханому просто у вічі. -Звичайно, люба… Звичайно..- сказав Артем і вони з дружиною злилися в поцілунку. …Через декілька місяців Ольга народила хлопчика, якого вирішили назвати Толею, на честь його дядечка та хрещеного батька. Щодо Анатолія, він знайшов своє щастя з Мілою. Закохані повінчалися в старенькій церкві в рідному селі, уприсутності друзів, рідних та батьків. Олена Михайлівна та Валентина витирали сльози щирого щастя, а поруч з ними стояли Сергій Дмитрович та Володимир Борисович, які вже чудово зрозуміли, що вже нікуди не відпустять тих, кого так щиро кохають і кохали всі ці роки. Завдяки Артему, Толя знайшов роботу в найближчому до столиці лісництві і вони з Мілою також переїхали в передмістя Києва, хоч Валентині було доволі таки непросто відпустити свою любу пташечку у вільний політ, але вона усвідомила, що повинна це зробити, бо донька нарешті знайшла своє щастя, на яке так заслуговувала. А ще через рік Толя та Міла стали щасливими батьками двох дівчаток- Олі та Ніночки. Родина Володарських об’єдналася. Всі вихідні та свята вони проводили разом. Разом пекли пиріг, разом прикрашали ялинку та сміялися. Олена Михайлівна дістала зі свого сховку великий сервіз на 12 персон, з якого всі дружно пили чай біля різдвяної ялинки. Святкова зірка осяяла їхні обличчя. Обличчя тих, хто нарешті знайшов своє щастя, своє кохання, свою родину… Самих себе..