* * *
Якщо ви думаєте, що маленькі діти нічого не розуміють і, нагодувавши їх казками-міфами, можна спокійно далі вирішувати свої нагальні неймовірно серйозні дорослі проблеми, то Ви глибоко помиляєтеся. Іноді в житті бувають такі ситуації, коли дитинству доводиться закінчуватися досить швидко, казці ставати не постійним дивом, в котре щиро віриш, а просто історією з яскравими малюнками на сторінках дитячої книги, коли починаєш розуміти, чому усі в будинку шепочуться в тебе за спиною та говорять з тобою зі штучною, натягнутою посмішкою, пропонуючи замість того, щоб відповідати на поставлене тобою запитання, увімкнути тобі мультик або скуштувати улюблене морозиво! Як Марічка колись любила морозиво! Ягідне, шоколадне, фруктове- завжди влітку вони з мамою ходили в улюблене кафе-кондитерську на набережній і її господар, дядько Хасан, завжди вгощав їх найкращим та найсмачнішим морозивом. Мама розповідала історії зі свого дитинства, вони разом з Марійкою ділилися таємницями, шепотілися, сміялися, на що тато бурчав та жартівливо ображався, чому це вони не хочуть посвятити його теж у свої таємниці. Тепер татко ходить похмурий та мовчазний, зачиняється у своєму кабінеті, довго говорить з кимось по телефону або приймає похмурого дядечка, котрий приїжджає до них майже щодня та подовгу сидить з татом в кабінеті, про щось говорячи. Якось Марійка хотіла дізнатися, про що вони говорять так довго, однак, тато зразу трохи розсердився, а потім значно м’якшим голосом почав пояснювати, що це справи дорослих. Тато виглядав не просто втомленим, а дуже засмученим і було видно, що навіть говорити йому було важко, однак, він ніжно обіймав свою маленьку принцесу.
-Тату,про що ви говорили з тим дядечком? Чому ти кричав? Ви посварилися?- запитала того вечора у татуся Марійка, коли незнайомець знову завітав до їхнього будинку та вони з татом досить довго говорили в його кабінеті і навіть зачинилися на ключ, чого тато ніколи не робив, щоб їх не турбували.
-Це дорослі справи, сонечко...- тихим, хриплуватим голосом відповів Артем, з ніжністю дивлячись на донечку- єдиний промінчик світла, котрий зараз був у його житті.
-А я не маленька, ти сам мені про це говорив і не раз, хіба ні?- гарячково говорила Марійка, а в її оченятах блистіли слізки. Це були зовсім не сльози типових дитячих капризів, це були сльози від страху та невідання. Чому мені не можна знати, про що ви говорили? -Такій хорошій, маленькій дівчинці зовсім не обов’язково знати про такі розмови. Це справи дорослих людей, чоловіків і зовсім не для такої ніжної принцеси, як ти!- м’яко, делікатно говорив тато, погладжуючи Марійку по світлому волоссячку!
-А я зовсім не маленька! Я вже доросла і смілива! Як принцеса-воїн!- стояла на своєму Марійка, в очах якої досі бриніли перлинки сліз.- Ти сам мені про це не раз казав і мама теж!- згадавши маму, дівчинка засмутилась ще більше.- Поки мама не поїхала, ми були всі разом, ми гуляли, ви читали мені книжки на ніч і ми разом співали Павликові колискові! А тепер мама поїхала і навіть не телефонує, щоб дізнатися про мої справи, а ти або на роботі, або сидиш з паперами в кабінеті і довго говориш з якимись дядечками, а мені завжди говориш¸ що в тебе мало часу! І до Павлика рідко заходиш, я сама це бачила! Ви нас розлюбили, так? Ми вас більше не треба?- раптом висловила уголос дівчинка одну зі своїх найстрашніших думок, а Артема немов підкинуло розрядом електричного струму. Раптом він зрозумів, наскільки винен перед донечкою, перед обома дітьми за те, що за усіма бідами та проблемами зовсім забув про них, скинувши всі турботи, що стосуються дітей, на маму і нянь. Однак, дітям потрібна не тільки турбота про харчування, чистоту, прогулянки. Їм потрібна ніжність та ласка батьків, їхня турбота та душевне тепло. Володарський зрозумів, наскільки егоїстичними були його вчинки по відношенню і до донечки, і до сина, котрі зараз страждають, напевно, найбільше за усіх них.
-Ніколи не говори так, сонечко, ти чуєш мене? Ніколи!- тремтячим голосом сказав чоловік і пильно подивився донечці у очі.- Ми з мамою любимо вас, сильно-сильно!
-Тоді чому мама так далеко? Чому поїхала і не сказала мені нічого? Вона завжди мені каже, коли їде і через скільки часу повернеться, а зараз...
-У неї з’явилися невідкладні справи, котрі треба вирішити негайно. А телефон вона загубила.- говорив навмання Артем.
-А ти звідки знаєш?- миттю крикнула бідолашна дівчинка, схопившись за слова тата, мов за рятівну соломинку.