-А мама... Мама телефонувала вчора ввечері!- навмання відповів Володарський, котрий вже майже ненавидів себе за те, що йому доводиться так брехати рідній доньці, котру він завжди вчив говорити лише правду. А сам, виходить, порушує це правило. Навіть якщо заважати на те, що це, якщо можна так назвати, брехня у ім’я спасіння. Спасіння тендітного дитячого серденька, котрому зараз теж довелося несолодко...
-Телефонувала?- буквально підскочила на одному місці Марічка.- Чому ти мене не покликав?- закричала дівчинка від радості, не в силі стримувати власні емоції.
-Просто тоді ти вже спала і ми вирішили тебе не будити.- ледве викрутився Артем.- Мама просила передати, що дуже любить тебе!
-Справді? Справді? А що вона ще казала?- підстрибувала на одній ніжці Марічка та пильно дивилася в очі таткові з таким благоговінням, ніби він її янгол-рятівник.
-Ще казала, щоб ти була гарною дівчинкою, слухалася няню та бабусю!- посміхнувся Артем, гладячи донечку по голівці та намагаючись, аби не показати доньці своє погане самопочуття і не злякати її. Ще зі вчорашнього дня чоловік відчував біль у ділянці серця, однак, намагався не надавати цьому досить великого значення, списуючи погане самопочуття на велику кількість проблем та приводів для хвилювання. Зараз він хворіти абсолютно не має права, адже на ньому тримається вся родина, юридична контора та найголовніше- пошуки дружини. Марічка пригорнулась до коханого татка, неначе маленьке злякане пташеня, шукаючи захисту.
-Я усіх-усіх буду слухатися, аби мама повернулася! Адже я її дуже люблю! І тебе люблю, татку!- говорила дівчинка. Артем міцно пригорнув донечку до себе і Марійка поступово почала заспокоюватися. Чоловік ніжно колихав доню та гладив по голівці, від чого вона задрімала. Обережно, аби не розбудити дівчинку (так міцно вона заснула уперше за весь цей час, адже щовечора засинала досить складно, а вночі просиналася з криком та сльозами, кличучи маму), Артем обережно переніс її в дитячу спальню, поклав у ліжечко та з турботливою ніжністю вкрив одіялом та, поцілувавши у щічку, погасив частину світла та вийшов у коридор.
...І саме вчасно, адже як тільки чоловік покинув кімнату донечки, задзвенів гучною треллю його мобільний телефон. Відразу ж, відчувши щось лихе, недобре, Артем швидко, аби не розбудити шумом Марійку або Петрика, натиснув на клавішу виклику та відійшов у кінець коридору.
-Я слухаю.- швидко заговорив він.
-Артем Сергійович Володарський?- на тому кінці дроту почувся якийсь знайомий голос, однак, Артем не міг пригадати, де йому доводилося його чути.
-Так, це я, доброго дня! З ким я розмовляю?- запитав він, намагаючись приховати дивне тремтіння у своєму голосі.
-Вас турбує майор карного розшуку, слідчий по особливо важливих справах Роман Марчук.- відповів співрозмовник і у Артема всередині все похололо.- Пробачте, може, я телефоную доволі пізно і цей час вже не для дзвінків з приводу зустрічі, однак, справа дуже важлива і... Не хотілося б Вам говорити саме це, однак, іншого виходу немає!
-Що сталося?- ледве зміг сказати Артем, відчуваючи, що земля тікає кудись з-під ніг, а світ крутиться з неймовірною силою.
-Справа в тому, що Вам треба терміново приїхати до нас. Необхідно провести процедуру впізнання.- голос слідчого був сухим, повсякденним, було видно, що говорити своїм співрозмовникам такі страшні слова для нього вже було буденною справою, однак, для Артема, котрий увесь цей час жив однією лиш надією, ця страшна фраза прозвучала, немов грім. Грім, котрий вбив в ньому останнє світло, вбив надію, яка сиротливо жевріла та підтримувала в ньому сили, щоб чекати та рухатися далі. Світ під ногами захитався та стало не вистачати повітря.
-Впізнання?..- хриплувато повторив Артем, все ще надіючись, що це чийсь дурний жарт, що не неправда. Поганий зв’язок і через це не дуже добре чути співрозмовника.
-Так, саме так. На узбіччі знайдено труп жінки. Обличчя понівечено, тому, не можна сказати, вона це чи ні. Також поряд буди знайдені речі, які, можливо, належать Вашій дружині і котрі були вказані у переліку особливих прикмет. На речах сліди крові. Тому, Ви розумієте, що на даний час Ваша присутність просто необхідна.- було видно, що зараз слідчому було теж досить важко говорити, однак, потрібно було виконувати свою роботу.
-Так. Так. Звичайно. Я зараз приїду.- Артем зібрав в собі залишки сил та мужності, щоб не зірватися. Щоб просто встояти на ногах. Щоб не впасти. Хотілося закричати, але він боявся налякати дітей. Та й сил на те елементарно не було. Перед очима пронеслося все, від початку до... Ні, він не хотів думати «до кінця», не хотів усвідомлювати, що це вже все. Що надії більше немає. Здавалося, що зникло світло. Що настала довга-довга ніч, а світанку не буде. Більше ніколи не буде. Лише ніч буде приходити та йти, навіть зорі та місяць зникнуть назавжди. Буде темрява. Одна лишень безпроглядна темрява.