Він звівся на ноги. Треба йти. Потрібно влагодити всі формальності. Потрібно організувати прощання, похорон, потрібно, потрібно, потрібно... Мозок сам по собі генерував задачі, а серце не хотіло вірити. Воно билося шаленими темпами, віддаючи в скроні лише гучним стукотом: «НІ! НІ! НІ!»
....На дворі мела хурделиця. Мокрий сніг, немов хльосткий цупкий батіг, нещадно бив по обличчю, стікаючи по щоках розталою водою вперемішку зі сльозами. Володарський плакав. Напевно, вперше в житті плакав так, немов дитина, ховаючи у долонях обличчя. Існує прислів’я, мовляв, чоловіки не плачуть. Здається, це придумала людина, котра ніколи не любила, котра нічого не цінувала та не боялася втратити. І яка ніколи не втрачала. Сльози- це очищення, навіть якщо не позбавлення від болю, то хоча б спроба його полегшити, як спасіння, щоб не вибухнути зсередини.
Артем вів машину, доки слухалися руки. Потім зупинив її посеред пустиря, мовчки вийшов з автівки та сів долілиць, не зважаючи на холод, мороз та шалений снігопад. Потім підняв очі доверху та, довго дивлячись у небеса, спочатку, а потім закричав сильно, гучно, до хрипоти, не очікуючи відповіді:
-Чому?!! Чому ти мене покинула?!! Чому залишила мене?!!! Чому??!!- важко дихаючи кричав він і йому здалося, що в небі з’явився силует. Її силует. Котрий завжди буде поруч з ним...
-Чому?... Чому?- немов шалений, шепотів Артем, міцно заплющивши очі, з яких градом бігли сльози.- Адже я кохав тебе..Ми кохали один одного... Ти кохала мене.. Тоді чому покинула? Чому?..- безтямно шепотів убитий горем чоловік. Час для нього зупинився, як і планета. Бо його світ, їхній казковий світ зруйновано. Зруйновано, немов паперовий замок, залишаючи замість казки лише чорне попелище.
...А сніг усе йшов і йшов, боляче шмагаючи по обличчю. Він йшов по дорозі, не бачачи перед собою шляху. А в свідомості чомусь звучала пісня, лише їхня пісня:
Намалюю тобі зорі, Що падуть з небес вночі... І малюнок той складу,і в куточку підпишу, Що ті зорі - то є ти...
Нова сторінка…
З кожним днем Ольга (а якщо бути точнішими, Нінель- саме таке ім’я вона отримала завдяки своєму рятівникові) не тільки одужувала та приходила до тями, але й поверталася потихеньку до нормального, повноцінного життя- настільки активного, наскільки це може дозволити маленьке село, де всі, як одна велика родина та всі знають один одного. Увесь цей час вона жила в Анатолія, котрий відносився до неї досить уважно, хоч і не настирливо, зовсім не натякаючи на своє недвозначне відношення до жінки, яку покохав з першого погляду і робив усе, щоб вона відчувала себе в його домі максимально комфортно. А сама Нінель, котра вже поступово звикала до нового життя та нового імені, віддячувала чоловікові що підтримувала у його домі затишок, готувала смачну вечерю та допомагала в дрібних домашніх справах, хоч спочатку Анатолій і був проти того, аби жінка відразу так аж бралася до роботи, однак, коли побачив, що саме, займаючись якимось ділом, Нінель оживала та в неї загорялись очі, чоловік щиро радів, що вона, нарешті, повертається до життя. А в самої жінки було досить дивне відчуття, котре вона не могла до кінця зрозуміти. В неї не було ніяких відчуттів- абсолютно! Нінель сама собі здавалася маленькою дитиною, яка тільки пізнає світ, знайомиться з усім та радіє найменшій дрібниці. Цю всю ідилію нового пізнання світу порушували лише жахіття, котрі мучили нещасну жінку майже щоночі. Нінель плакала, хотіла бігти на допомогу, шукала, відчайдушно шукала маленьку дівчинку (а вона була абсолютно впевнена, що це була саме дівчинка і що вона кликала саме її!), однак їм заважав густий туман, котрий все далі й далі віддаляв жінку і дівчинку один від одного.
-Мені майже кожної ночі сниться та маленька дівчинка...- розповідала в один з днів власний сон Нінель Парасці Степанівній, своїй рятівниці, котра для неї стала практично другою матір’ю. Як не дивно, зближаючись з цією жінкою, Нінель не тільки відкривала їй душу та ділилася сокровенними думками, вона, до того ж, поступово вчилася її вмінням лікувати людей та декілька разів навіть виступала у певному роді асистентом.- Та дівчинка кличе мене, тягне до мене свої маленькі рученята, каже що їй страшно, а я серцем... Розумієте?... Серцем відчуваю, що повинна допомогти їй, біжу в той туман і нічого. Все миттю зникає. А коли я прокидаюся, то мені стає настільки страшно... І не лише страшно, мені ніби переслідує почуття провини, що я не можу допомогти цій дитині... Вона просить, кличе мене, а я...