-Гей! Стій! Стій! Допоможіть! Хто-небудь допоможіть!- відчайдушно кричала дівчина і, почувши це, Артем миттю кинувся доганяти мерзотника. Поваливши його на землю, він скрутив злодюзі руки, миттю перекинувши сумочку її переляканій власниці.
-Ще раз побачу за чимось подібним, повідриваю руки!- прошипів Артем крадію.- Ой, а ось і любі друзі! Як вчасно!- досить іронічно проспівав молодий чоловік, коли повз них проїхала міліцейська машина. Дівчина відчайдушно замахала руками, закликаючи сторожів порядку до них, злодій лише драматично стогнав, закривши очі.
Коли молоді люди досить скоро передали зловмисника в руки сторожів правопорядку, Артем впіймав на собі майже благоговійний погляд своєї нової знайомої, котра, притискаючи до грудей свою сумку та книгу, не зводила зі свого рятівника очей.
-Дякую Вам!- ледве вичавила Ольга з себе, перемагаючи несміливість, котра миттю опанувала нею.
-Пусте!- посміхнувся їй у відповідь Артем.- Головне, скажіть- Ви як? Все гаразд?- турботливо запитав він у дівчини і, побачивши, що вона вся тремтить, накинув їй на плечі свою куртку.
-Так... Дякую..- знову пробурмотіла дівчина і, нарешті, підняла очі на свого рятівника. Вони були великим и карими та ще й досі по-дитячому наповненими страхом.
-Ну-ну...- посміхнувся Артем, заспокоюючи дівчину, ніби маленьку дитинку, і навіть обняв її за плечі. Вона притулилась до його плечей, до плечей зовсім незнайомої їй людини та відчула неймовірний спокій та захищеність, котрі не відчувала досі. Вона ще не знала його імені, але вже тоді десь в глибині душі відчула- це доля, її доля.
-А ми навіть не встигли познайомитися. Дозвольте відрекомендуватися- я Артем!- посміхнувся молодий чоловік, а в його завжди трохи сумних та задумливих очах затанцювали якісь іскорки.
-А я Ольга. Оля.- не дуже зрозуміло пробурмотіла дівчина, котра ще не зовсім відійшла від шоку.
-Дуже приємно! Ось і познайомилися!- з обличчя Артема не сходила посмішка.- Так вже краще!
-Дякую Вам...- вкотре повторила дівчина і теж посміхнулася.
....З того часу все і почалося. Артем і Ольга почали зустрічатися. Ні, спочатку це була аж зовсім не романтика, це була просто щира дружба, побудована на підтримці, довірі та взаєморозумінні. Вони не думали про плин часу, не обмінювалися щосекунди солодкими компліментами, вони просто гуляли вуличками та пили гарячий глінтвейн. Між ними не було того пристрасного вогню, може, тому, що на той час вже обом було за двадцять і юнацький запал лишився в минулому- тепер молодим людям обом хотілося простих, щирих людських відносин, просто мати поряд собою близьку людину, котра завжди буде з тобою, підтримає у будь-яку хвилину та ніколи не зрадить. Так Артем витягував Олю з затяжної хандри, коли перший рукопис дівчини, над котрим вона так старалася і в який вклала стільки сил та енергії, не прийняли в редакції, саме він вмовив її вдруге спробувати подати документи на медичний факультет (варто сказати, що Ольга досить гармонійно поєднувала захоплення медициною та літературою- такі настільки, можна сказати, зовсім різні галузі),а потім Оля підтримувала Артема в найскрутнішу хвилину, коли захворіла його мама Олена Михайлівна. Хлопцеві доводилося працювати понаднормово, щоб забезпечувати родину і Оля сама запропонувала взяти на себе турботу про маму коханого.
-Доню, золота в тебе душа...- зі сльозами на очах говорила літня жінка, коли Оля турботливо виміряла тиск майбутній свекрусі (тоді вже було зрозуміло, що справа йде до весілля).- Пощастило моєму Артемчику з такою дівчиною. Зараз таких рідко зустрінеш, всі лише за грошима та багатством бігають. А де ж в нас багатство? Живемо, як усі- небагато, але й не скаржимося, хоча й хотілося б краще...
-Та хіба ж у грошах щастя?- якось сумно посміхалася Ольга, поправляючи плед на колінах у літньої жінки, котра повним ніжності поглядом дивилася на неї.- Щастя в іншому- в тому, що всі твої рідні та кохані люди поряд, що всі здорові. А інше купимо, полагодимо і заробимо. Мене ж батьки теж ростили не в розкошах. Моя мама працювала вчителькою, а тато інженером на заводі. Жили, як усі, мали все необхідне, я ніколи не знала ні в чому нужди, але й зірок з неба теж не хапали...