-Це означає, що минуле не відпускає тебе.- відповіла мудра жінка, котра пильно дивилася на Нінель, котра стала для неї, як рідна донечка. Нінель пильно спостерігала за тим, як старечі, вже добряче побиті зморшками та життям руки подрібнюють рослини, заливають їх окропом та вправно виконують і різноманітні інші дії. Параска Степанівна завжди була доброю та дуже веселою жінкою, однак, її погляд.... В очах жінки завжди був неприхований смуток, особливо, коли вона дивилася на красуню Нінель- а її Ніночці було б зараз, напевно, стільки ж само, однак... Двадцять років тому трагічний збіг обставин обірвав життя її рідної кровиночки на операційному столі, коли її не встигли врятувати від травм, отриманих в автокатастрофі- дівчинка потрапила під колеса автомобіля. До того ж, автомобіля не останньої людини, секретаря парткому, тому вірні товариші по службі діло відразу ж зам’яли і все виставили так, що, мовляв, дитина сама вибігла на дорогу, а винні батьки- не догледіли за своїм чадом. Після того жінка замкнулася, перестала вірити людям і їй було потрібно багато часу та безліч моральних зусиль, аби розпочати життя з чистої сторінки. І вона змогла це зробити та знайшла сили в новому сенсі життя- в допомозі людям, адже це бабуся перед тим, як покинути цей світ, передала жінці свої знання, як, звертаючись до природи, можна допомагати людям та рятувати їх. І тому зараз до Параски Степанівни звертаються не лише односельчани, але й жителі ближніх та дальніх населених пунктів, до мудрої жінки їдуть не тільки за допомогою, але й за порадою та добрим словом, а вона в допомозі нікому і ніколи не відмовляє, ба більше- досить часто сама пропонує своїм пацієнтам і не тільки- навіть простим подорожнім, котрі з певних причин затрималися у дорозі.
-А я б рада дізнатися про те минуле, згадати його, але все ніяк...- безсило та важко зітхнула Нінель, а на її очі набігли сльози.- І це безсилля мене просто доводить до відчаю і лякає. Хто я, звідки? Раптом мене розшукують, чекають і... Та дитинка, котра мені сниться щоночі та просить про допомогу. Раптом я їй і справді потрібна? Я дуже хочу все згадати, однак, не можу...
-Всьому свій час, доню, всьому свій час. Час сіяти та час збирати. Час сміятися і час плакати. Час народжуватися і час помирати. Час забувати, але й час згадувати. Однак, не треба через страх перед минулим позбавляти себе шансу на щасливе майбутнє!- багатозначно сказала жінка, а Нінель відразу все зрозуміла.
-Ви про Толю?- запитала, почервонівши, Нінель, а Параска Степанівна ствердно кивнула.
-Він любить тебе, доню, дуже любить і це видно відразу, неозброєним оком!- посміхнулася літня жінка.- Анатолій дуже хороший чоловік, хоч і доля була в нього теж, я скажу тобі, не з легких! Але він не здався, встав на ноги та став у нашому селі шанованим чоловіком. Усім допомагає, хто б його про це не попросив. І мужній, і роботящий- мрія кожної жінки!
-Так мрія, але серцю не накажеш.- похитала головою Нінель.- Я дуже вдячна йому за все, що він для мене зробив, за те, що врятував мене і бачу, що він до мене відчуває, однак, не можу відповісти взаємністю... І не знаю, як сказати йому про це... Не знаю...
-Ти просто не поспішай, моя хороша. Іноді життя може повернути зовсім не в ту сторону, яку ми очікуємо. Це як у книзі- іноді письменник вводить настільки несподіваний хід і для читачів, і для самих героїв!
-Це точно... А в мене взагалі унікальна ситуація- рукопис моєї історії, можна сказати, знищено. І чи можливо його відновити- невідомо...- сумно посміхнулася Нінель, ховаючи очі, і лиш тяжко зітхнула. Параска Степанівна нічого не сказала, адже зрозуміла, що тут всі слова зайві. Вона лише мовчки з материнською добротою посміхнулася та поклала свою долоню на долоню Ольги.
-Все буде добре, доню. Ось побачиш.- сказала вона і жінки обійнялися.
* * *
Лілея Нестерова була не з тих, хто так просто відмовляється від своїх планів або ж, здійснивши задумане, зупиняється на одній перемозі та просто радіє тому, чого вже досяг. Вона завжди прагнула до більшого і навіть не важливо яким це влаштовувалося шляхом- чесни чи не душе. Вбитий горем від втрати дружини Володарський, котрий на час відійшов від справ, не тільки не припиняв спілкування з дівчиною, але й доручив їй вести низку основних справ юридичної колегії. Лілея намагалася створювати видимість сумлінної діяльності, хоч і насправді усі «практичні завдання» за неї робили інші, а вона лишень видавала чужі роботи за свої. Володарський ж у силу того, що після похорону дружини скидався більше на зомбі, аніж на людину, мало на що звертав увагу, а тим більше, на те, як саме проводить час його підопічна Лілея, котру він знав ледве-ледве. Однак, сама темнокоса красуня зовсім не розділяла таких думок з приводу їхніх взаємовідносин. Навпаки, скориставшись ситуацією, вона вирішила стати для Володарського розуміючим другом, завжди намагалася крутитися десь близько в той час, коли йому треба було виговоритися. Звичайно, терпіти маячню вбитого горем вдівця про те, де вони ї Олечкою гуляли і що вона одягнула на їхнє перше побачення, було завданням не з легких, однак, чого тільки не зробиш заради Справи. І з часом Лілея перетворилася для Артема не на практикантку-підопічну, а в доброго та завжди розуміючого співрозмовника, котрий завжди вислухає та допоможе порадою (в цьому дівчині допомагали декілька прочитаних книг по езотериці в юності (був у неї час, коли стало модно з розумним обличчям цитувати відомих психологів та ходити на так звані аутотренінги і тепер ці, хоч і невеликі знання можна було випробувати на практиці). «А, можливо, психолога- це моє?»- якось подумалося Лілеї, коли вона сиділа і курила, дивлячись на шефа, котрий, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, прийшов до неї якось увечері та заснув прямо на дивані, після сеансів так званого психоаналізу.