-Добра ти, дитино! - сказала якось Нінель одна літня жінка, яка скаржилася на біль у серці.- І не лише добра, але й мудра. Напевно, чималий життєвий досвід маєш, теж побачила багато на життєвій дорозі.- хитала Ольга Пилипівна, сусідка, яка жила зовсім сама. Її чоловік загинув під час пожежі, старший син згорів від страшного раку, а його дружина і зовсім забула про свекруху, а молодший зараз був далеко. На Сході. Захищав рідну країну. Нінель відразу ж відчула прихильність до цієї літньої жінки. Можливо, тому, що вона, як і сама молода цілителька, була сама-самотиною на всьому білому світі. А ще...
-Напевно. Так. Дякую. Ідіть з Богом. Нехай Всевишній допоможе Вам!- казала Нінель, обійнявши Ольгу Пилипівну, немов рідну. В її імені було щось магічне, те, що притягувало Нінель, завдяки чому в її пам’яті були якісь просвітки, однак... Минуле для неї так і залишалося закритою на тридев’ять замків, чорною книгою. Жінці навіть декілька разів снився один і той самий сон - після того фатального банкету, де вона з’являлась нагою, вона відчайдушно намагалася стукати в одні й ті самі двері невеличкого кам’яного будинку, тарабанила у вікна, смикала за замок. Однак, їй ніхто не відкривав, хоча, за дверима і чулися людські голоси. Потім лунав відчайдушний дитячий крик, голос-дзвіночок, який Нінель знала, чула, однак, не могла пригадати, звідки: «Мамо, це ти? Ти повернулась? Мамо! Мамо!». «Я тут! Тут!» - крик рвався назовні, роздирав серце і душу, однак вона була немов німа, вона не могла озватися до дітей, не могла заспокоїти той плач. Плач, від якого ридала і її душа. Провівши жінку, Нінель безсило опустилася біля дверей та сіла прямо на підлогу, наче дівча, обхопивши коліна руками. Згадати. Чому вона нічого не може пригадати? Чому вона може допомагати іншим, приборкувати чийсь біль, але безсила до власного. Знову перед очима виникав той самий сон. Вона і є нагою. Її душа оголена перед цим жорстоким світом і їй немає чим захиститися. Ні минулим, ні думками, ні спогадами. Вона чистий лист, аркуш. Лист, який нещадно жбурляє туди-сюди жорстокий вітер. І в неї немає сил його заповнити.
-Нінель? Все гаразд? - голос Анатолія, який повернувся з роботи, повернув жінку до реальності. Він, знявши теплу куртку- на дворі був вже початок березня, однак, досі стояли холоди- миттю опустився на коліна перед жінкою та взяв руки Нінель у свої. - Що сталось?
-Нічого. - хрипкуватим голосом відповіла Нінель, втомлено закривши очі.- Просто сьогодні був важкий день. Треба відпочити.
-Авжеж! Адже ти ледве стоїш на ногах! - занепокоєно сказав чоловік, обхопивши жінку за тонкий стан, чим допоміг їй піднятися. В ту мить по тілу чоловіка знову ніби пробіг електричний струм. Ця дивовижна жінка, сама того не знаючи, причарувала його, заполонила всі його думки. До того Анатолій вважав, що не мав права на любов, а кохання показало, що він не має права на вибір. Воно прийшло тоді, коли він сам того не очікував. Прийшло і заполонило, наповнило все його єство, наче чарівний нектар наповнює заржавілу чашу. Саме так почуття до Нінель заполонили зранену душу чоловіка. До того він вважав себе самітником, сторонився людей, а тепер він не уявляв ні одного свого дня без цієї жінки. Без цієї феї з пишним, каштановим волоссям, в яке йому хотілось заритись і забути про все на світі, він вже не уявляв свого, до цього часу порожнього життя, в якому майже не було сенсу. До того жінки не просто оминали його, а дивилися навіть з острахом та огидою на велета-горбаня. Лише Нінель, здається, цього не помічала, бо для неї його широкі, хоч і трохи викривлені плечі були єдиною опорою в житті.
-Я в нормі. А ти стомився після робочого дня. Тобі треба поїсти, бо ж я знаю про твої перекуси. Ходімо.- жінка трохи непевно звелася на ноги, боячись, що підступна сила під назвою «втома» знову звалить її з ніг. Така слабкість в неї бувала після того, як вона закінчувала черговий сеанс. Однак, чи сама присутність Толі давала їй сили, чи просто вдалося швидко прийти до тями (жінка навчилась керувати і власними відчуттями), але вона хвацько пішла, буквально полетіла в сторону кухні і Анатолій навіть не встиг перевдягнутися, як на маленькій кухоньці вже парував обід і на столі стояли різноманітні смаколики. Обід, який зготували руки коханої жінки. - Сідай, в мене вже все готово! Руки помив? Бери хлібчик! - так уважно та трепетно про нього турбувалась лише мама. Нінель метушилась біля стола дзиґою, неначе й не було тієї втоми. У Толі не було цілющої сили, однак, якась невідома енергетика його рук, рук, які принесли декілька місяців тому Нінель в цей будинок, допомагала їй. Зцілювала і окриляла. «Це кохання?»- тьохкало в серці. «Навіщо ти йому - невідома жінка без минулого?»- супився розум.