-Дякую. - Анатолій сказав лише одне слово і, перехопивши долоню своєї чарівною господині, ніжно притиснув її до своїх вуст. Це був перший настільки відвертий жест з його сторони за увесь цей час. Нінель вся почервоніла, але зрозуміла, що не може протистояти.
-Скоро твоя мама прийде. Вона пішла в ліс, за травами.- сказала жінка, акуратно висмикнувши свою руку. Після цього в повітрі забриніла незручна пауза.
-А тебе, значить, лишила на прийомному покої? - з посмішкою запитав Толя, який вже зайнявся трапезою. Нінель поставила ще один прибор і сіла поряд з ним, пильно дивлячись чоловікові у очі. Вона навчилась читати по очах. Інколи очі можуть сказати більше, ніж сама людина, навіть мимо її волі. Ще декілька місяців тому в них читалась туга та ховався-таївся біль. Зараз його очі сяяли. Так можуть сяяти лише очі людини, яка покохала.
-Ну, можна сказати, і так. - посміхнулась Нінель, яка знаходилась у цілковитому сум’ятті почуттів. Вона знала, що Анатолій кохає її, але... Відчувала неймовірну провину перед ним за те, що не може відповісти взаємністю. Нінель не знала, що було в неї там, в минулому житті, чи була кохана людина, можливо, навіть родина, але вона знала, що не має ніякого права робити боляче чоловіку, який врятував її життя, обігрів і дав прилисток. Чоловіку, який, не зважаючи на душевні та фізичні рани, не втратив віру у світ і продовжував творити добро та допомагати людям. Який так мало бачив щастя в цьому житті і радів навіть найменшій дрібниці, немов маленька дитина.
-Тоді наше селище може спати спокійно. З тобою не пропадеш. -браво сказав Анатолій, трохи зморщившись та зручніше вмостившись у кріслі. Весь день, не покладаючи рук- це давало свої плоди і зараз гули ноги і віддавали гарячими іскрами болю у спину.
-Спина? - запитала Нінель, від якої неможливо було нічого приховати, уважно дивлячись на свого співрозмовника.
-Пусте, минеться.- сказав Анатолій, відкинувшись на спинку крісла. Він вже звик до цього болю. З дитинства він став його якоюсь невід’ємною частинкою. Кажуть, що до болю не можна звикнути, але коли він переслідує тебе все життя, з дня в день, крадеться за тобою по п’ятах, як власна тінь, доводиться розділяти разом з ним свій власний простір, час та сили. Нінель відчула його стан, взяла за руку, щоб зігріти гарячими руками його холодну, як лід, долоню.
-Ходімо до кімнати, ти приляжеш. Тобі треба розслабитись, особливо, дати розвантаженням м’язам спини. І не треба зі мною сперечатися! - тоном суворої вчительки сказала Нінель і, взявши під руку кремезного Анатолія, який зараз здавався маленькою, беззахисною дитиною, провела чоловіка до його кімнати, де допомогла лягти на ліжко і врила пледом.
-Ось так. Ти розслабся, а я зараз принесу необхідний відвар. Він відразу ж зніме твою біль та втому. - сказала вона, а Анатолій, в свою чергу, заперечно похитав головою.
-Не треба.. Просто посидь зі мною. Це для мене найкращі для мене. - з посмішкою сказав Анатолій, не зводячи погляду з Нінель. Посмішка на його обличчі змінювалася гримасою болю. Болю від травми, яку він отримав в дитинстві, кого отримав удар по плечах, катаючись на санчатах. Тодішня медицина не творила таких див, як зараз, і тепер... Діти у селищі часто тікають, бачачи відлюдькуватого горбаня, і лише одиниці, які знають про добре серце Толі і не раз гостилися цукерками з його широких, як і душа чоловіка, долонь, знають, що він зовсім не Злий Горбань, яким лякають дітлахів деякі батьки, а добрий чарівник, який завжди знаходить хвилинку, щоб почастувати чимось місцеву дітвору і щасливий лишень від того, що зумів викликати у них на вустах посмішку. Люди з дитинства були з ним жорстокі, показували своє нерозуміння, відразу, вдавану жалість, за маскою якої ховався шок, однак, він продовжував любити їх. Любити, хоч ця любов і була нерозділеною. Адже, люди не винні в тому, що так сталось. І він сам не винен.
Анатолій ніколи не розповідав Нінель багато про себе. Лише деякі епізоди з дитинства в ті часи, коли вона приходила до тями після хвороби, ретельно оминаючи тему травми. А жінка і не розпитувала про це, бо знала наскільки це важко і для Анатолія, і для його матері. Коли Нінель отямилась від своїх думок, Толя задрімав, а на його обличчі була якась дивна посмішка. Така посмішка буває в дітей, коли вони засинають. В такі моменти говорять - янгол пролетів. Щоб не розбудити його, жінка ледве чути вийшла з кімнати і прикрила двері. В той час, у передпокої почувся скрип вхідних дверей. В будинок зайшла господиня дому Параска Степанівна з величезним кошиком, наповненим різноманітними травами, які їй вдалося зібрати в лісі, який ще ледве скинув з себе важкого зимового кожуха, але деякі лікарські рослини сиротливими билинками вже тягнулись до сонечка ніби відчували, що вони необхідні людям. Необхідні, як ніколи.